Владіслава Чорна: публікації автора
9 травня угорський парламент розпочав роботу в новому складі, а лідер партії “Тиса” Петер Мадяр офіційно зайняв крісло прем’єр-міністра. Для українського політикуму, схильного до швидких емоційних висновків, це виглядає як “світанок нової ери” без Віктора Орбана. Проте аналіз останніх подій та історичного контексту свідчить про те, що нова глава відносин починається не на чистому папері, а на фундаменті з глибоких системних криз, професійної деградації дипломатії та стратегічних пасток, залишених попереднім режимом.
Чи може людина, яку суспільство звикло таврувати, стати його найнадійнішим щитом? Олексій з позивним ”Лютий” – боєць Третьої окремої штурмової бригади Третього армійського корпусу, чий шлях до війська пролягав через місця позбавлення волі. Сьогодні він не просто воїн, а інструктор, який готує нове поповнення до найзапекліших боїв. Це історія про те, як змінити камеру на окоп, втратити частково зір у бою, але знайти сенс у порятунку інших. Відверта розмова про другий шанс, ціну свободи та братерство, де минуле не має значення, якщо ти готовий битися за майбутнє.
Нове опитування від КМІС показало несподівані результати: коли респондентів поставили перед жорстким вибором, 54% українців назвали більшою загрозою саме корупцію у владі, тоді як воєнну агресію Росії обрали лише 39% (ще 7% не визначилися). З цим фатальним для виживання держави результатом можна привітати хіба російську пропаганду. Для нас же це – трагедія, незалежно від політичних вподобань. Бо ці цифри свідчать не про те, що “народ прозрів”, а про системну кризу довіри та повернення в маси смертельно небезпечної риторики про те, що “ворог не в Кремлі”.
“Я розповім вам про Україну своєї мрії” – з цих слів починалася програма кандидата у президенти Володимира Зеленського. Сім років тому на демократичних і цілком чесних виборах стало відомо, що українці безпрецедентною більшістю обрали Володимира Зеленського шостим президентом. Молодий, харизматичний і надпопулярний, він асоціювався з гумором, святковими шоу та популістично-казковим образом Василя Голобородька із серіалу “Слуга народу”.
Дід Мороз – не просто новорічна казка, а зброя культурного геноциду, нав’язана радянськими окупантами, щоб стерти українську ідентичність і замінити її на сіру, бездушну “радянську” подобу. Сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність проти нового імперіалізму, варто прийняти факт: Дід Мороз – це не свято, а символ окупації. Час викинути його на смітник історії разом з творцем, прийнявши, що уся наша ностальгія та звички минулого були лише ілюзією, за якою ховався культурний геноцид, убивства та переслідування.
Російська машина пропаганди зараз працює на повну силу проти України — і не так всередині РФ (там механізм давно злагоджений, а менталітет більшості робить роботу за них), як назовні. Кремль одночасно підриває підтримку Заходу, бореться за симпатії мешканців Європи та США (“русская душа”, “русский балет”, російські зірки та блогери), а також ретельно вибудовує образ у країнах Сходу. Україна, попри все, досі успішно контрить ці кампанії на Заході — принаймні, так було до недавнього часу. Але всередині країни ситуація гірша, і складається враження, що цю битву за розуми ми можемо програти, якщо не змінимо підходів.
Зеленський породив “Квартал 95” – він же його і уб’є.
Трамп знову в образі глобального миротворця – щоправда, такого, що водночас обіймається з диктаторами і свариться з союзниками. У підсумку його дипломатія більше нагадує циркову арену, ніж світову політику.
Зараз усі обговорюють навчання Росії та Білорусі, і їхні провокації. На жаль, це не є чимось новим: за минулий рік було зафіксовано 36 вторгнень у повітряний простір країн НАТО. Такі інциденти траплялися задовго до каденції Трампа, хоч Байден, без сумніву, був менш толерантним до диктаторів – і підтверджував це не лише словами.
Матеріал “Економічної правди” про неанонсовану зустріч Андрія Єрмака зі студентами розбурхав медіатусовку. Суть конфлікту проста: суспільна значущість проти обіцянки “зберегти все між своїми”. Одні фахівці кажуть, що ЕП діяла в межах журналістських стандартів. Інші сумніваються – чи було справді настільки необхідно розкривати імена та цитувати модератора, якщо це ризикувало спалити робочі мости з ньюзмейкерами? Треті взагалі вирішили зробити крайніми студентів – зручно, бо ж вони не мають власних медіаресурсів, щоб відповісти.