Чому Петер Мадяр стане іспитом на зрілість української дипломатії

9 травня угорський парламент розпочав роботу в новому складі, а лідер партії “Тиса” Петер Мадяр офіційно зайняв крісло прем’єр-міністра. Для українського політикуму, схильного до швидких емоційних висновків, це виглядає як “світанок нової ери” без Віктора Орбана. Проте аналіз останніх подій та історичного контексту свідчить про те, що нова глава відносин починається не на чистому папері, а на фундаменті з глибоких системних криз, професійної деградації дипломатії та стратегічних пасток, залишених попереднім режимом.

Віктор Орбан, навіть втрачаючи владу, продемонстрував майстерність політичного розрахунку. Повернення затриманих коштів “Ощадбанку” (40 млн доларів та 35 млн євро) та розблокування допомоги ЄС у розмірі 90 млрд євро були подані не як поступки, а як особисті рішення Орбана, прийняті після відновлення роботи нафтопроводу “Дружба”.

Цей крок має на меті позбавити Петера Мадяра будь-якого простору для дипломатичного маневру. Орбан свідомо вибив з рук наступника “подарунки”, які той міг би використати для нормалізації стосунків з Києвом. Тепер у Мадяра залишається лише один дієвий інструмент тиску – блокування офіційного відкриття переговорних кластерів про вступ України до ЄС. Якщо новий прем’єр захоче домогтися поступок щодо статусу угорської меншини на Закарпатті, він буде змушений грати роль ще більш жорсткого ревізіоніста, ніж його попередник, аби не виглядати слабким в очах виборців, вихованих на ідеях “Тріанонської трагедії”.

Тріанонський мирний договір – це угода, підписана 4 червня 1920 року між країнами-переможцями у Першій світовій війні та Угорщиною (як однією з правонаступниць Австро-Угорщини). Для будь-якого угорського політика – ліберала чи консерватора – цей договір залишається релігійним культом національної образи.

Для цілої ж Угорщини сто років тому цей договір був національною трагедією через надзвичайно жорсткі умови. Зокрема, країна втратила близько 72% своїх земель, а території відійшли до сусідніх держав: Румунії (Трансильванія), Чехословаччини (зокрема, Закарпаття та Словаччина), Королівства СХС (нинішня Сербія та Хорватія) та Австрії. В підсумку, понад 3 мільйони етнічних угорців опинилися поза межами нової угорської держави, ставши національними меншинами в інших країнах.

Тріанонський договір для угорської свідомості – це такий самий імперський фантомний біль, яким для сучасної Росії став розпад СРСР. Угорський ревізіонізм та російський рашизм виросли з одного коріння: глибокої переконаності в тому, що сучасні кордони є “історичною помилкою”, а сусіди – лише тимчасові власники “споконвічних земель”. Саме на цьому ґрунті Будапешт та Москва знайшли ідеальну точку дотику у своїх претензіях до України.

Це не просто політичний союз, а солідарність двох ображених імперій – однієї великої, що намагається повернути колишній вплив танками, та іншої маленької, що мріє про реванш через дипломатичне вето та культурну експансію. Під час перемовин про вступ України до ЄС цей тандем працюватиме максимально синхронно. Угорщина використовуватиме перший кластер переговорів (“Основи” / Fundamentals) як легальний щит. Оскільки захист прав національних меншин є частиною цього критичного блоку, який відкриває і закриває весь процес вступу, Будапешт отримує ідеальний важіль. Для Мадяра, як і для Орбана, це буде можливість довести внутрішньому електорату, що він є “збирачем ідентичності”.

Починаючи з 2014 року, Будапешт послідовно втілював політику регіонального опортунізму: використовуючи внутрішню вразливість України на тлі російської агресії, угорський уряд конвертував наші слабкості у власні політичні дивіденди. Водночас Угорщина де-факто перетворилася на головного провідника інтересів Кремля в ЄС, отримуючи натомість преференційні енергетичні контракти та корупційну ренту, що дозволяло Орбану роками блокувати європейські ініціативи на користь Москви.

Існує певна ілюзія, що з новим прем’єром все стане інакше, та хочу нагадати: Мадяр уже продемонстрував свою позицію, зажадавши від Володимира Зеленського пояснень за “мову погроз” у бік Орбана: “жоден іноземний державний лідер не може погрожувати нікому, жодному угорцю”. Це чіткий сигнал: захист національної гідності угорців буде для нього пріоритетом, а все зовнішньополітичне, зокрема й українська євроінтеграція – зручною розмінною монетою.

Найбільшим ризиком для України залишається стиль власної дипломатії. Протягом останнього часу ми спостерігали небезпечну тенденцію: під прикриттям статусу країни, що воює, офіційний Київ дозволяє собі риторику, яка межує з відвертим хамством. Фрази про “надання адреси Орбана нашим воїнам”, жарти щодо його зайвої ваги з вуст перших осіб держави, або ж звинувачення в “державному тероризмі” без спроб знайти компроміс у питанні тієї ж “Дружби” створюють образ непередбачуваного партнера.

Якщо раніше таку поведінку можна було виправдати боротьбою проти “посіпаки Путіна”, то тепер ситуація дзеркально змінилася. Нездатність знайти спільну мову з ліберальним урядом Мадяра буде сприйнята західними союзниками вже не як “справедливий гнів”, а як абсолютна дипломатична неспроможність.

Зараз Україні критично важливо змінити стратегію. Петер Мадяр шукає політичних рішень, а не просто приводів для блокади в інтересах Кремля. Це відкриває вікно можливостей, але вимагає відмови від позиції “не смійте нас повчати”.

Україні потрібно зіграти на контрастах: продемонструвати Брюсселю та Будапешту готовність до фахового діалогу, відокремивши реальні занепокоєння угорської громади від політичного рекету минулої влади. Інакше “новий аркуш” дуже швидко заповниться тими ж самими претензіями, але винними у цьому в очах світу вже будуть виключно українські дипломати.

Відносини між Києвом та Будапештом за останній рік пройшли точку кипіння, і ці емоційні пласти не зникають із призначенням нового прем’єра. В архівах дипломатичних дуелей залишаються не просто “непорозуміння”, а прямі звинувачення, які в професійному середовищі не забуваються десятиліттями.

До прикладу, кейс інкасаторів “Ощадбанку”: звинувачення угорської сторони у “державному тероризмі та рекеті” після затримання 75 мільйонів доларів готівкою та золота створили прецедент, коли фінансові операції державного банку прирівняли до криміналу. Навіть якщо гроші повернуто, тавро “небезпечного транзитера” та “непередбачуваної юрисдикції” зависло над обома країнами.

Ситуація навколо нафтопроводу “Дружба” продемонструвала фундаментальний розрив не лише у пріоритетах, а й у банальній етиці міждержавних відносин. Для Києва в умовах повномасштабної агресії будь-який об’єкт критичної інфраструктури – це питання національної безпеки, де обмеження доступу є вимушеною нормою воєнного часу. Володимир Зеленський, коментуючи стан магістралі, підсвітив абсурдність угорських претензій: поки Віктор Орбан намагався працювати “магом”, нібито бачачи крізь супутникові знімки цілісність підземних труб та зруйнованих пультів управління, українські ремонтники відновлювали систему під вогнем, але жодної подяки з боку колег з Угорщини чи Словаччини не прозвучало.

З людського погляду образа президента зрозуміла: вимагати вдячності від персонажів на кшталт Орбана чи Роберта Фіцо (прем’єр-міністр Словаччини) – справа марна, проте факт, що за поранення українських робітників ми не почули навіть формального “шкода”, на фоні блокування 90 мільярдів євро допомоги, виглядає за межею цинізму. Втім, у професійній дипломатії емоції рідко стають капіталом. В інституційній пам’яті Брюсселя та Будапешта цей епізод зафіксувався не як подвиг енергетиків, а як прецедент, де технічні чинники стають інструментом захисту національних інтересів. Петер Мадяр успадковує енергосистему, що пройшла через режим надзвичайної напруженості, і хоча він не є “магом» у питаннях підземних комунікацій, питання прозорості технічної комунікації залишиться для нього ключовим маркером того, чи здатна Україна розмовляти мовою прагматизму, а не лише взаємних претензій.

Не забуваймо також, що Угорщина не є “самотнім вовком” у своїх претензіях до України. Сформована вісь із Робертом Фіцо створює критичну масу, з якою Єврокомісія змушена рахуватися. Фіцо перед кремлівським парадом на честь 9 травня уже відкрито заявив, що виступає “кур’єром” між Києвом та Москвою, передавши Путіну якесь “послання” від Володимира Зеленського, а раніше він же солідаризувався з Орбаном у питанні нафтової блокади. Для України це означає, що будь-яка спроба натиснути на Будапешт через Брюссель наштовхнеться на подвійне вето.

Якщо раніше Орбан блокував допомогу з ідеологічних міркувань, то тепер тандем Угорщина-Словаччина може використовувати суто прагматичну аргументацію: “Україна не гарантує безпеку постачання енергоносіїв”. Це значно небезпечніша пастка для нашої євроінтеграції, оскільки технічні претензії складніше парирувати політичними гаслами про війну. Мадяр, будучи лібералом, буде змушений дотримуватися цієї лінії, щоб не бути звинуваченим у здачі економічних інтересів власної країни.

Однак, найскладніший фактор у відносинах між нашими державами – це ситуація на Закарпатті. Петер Мадяр прийшов до влади на хвилі критики корупції Орбана, але він залишається в межах угорського політичного поля, де питання “закордонних угорців” є священною коровою.

Орбан нікуди не зникає – він залишається лідером потужної опозиції. Як тільки Мадяр спробує піти на реальний компроміс із Києвом щодо закону про освіту чи мову на Закарпатті, “Фідес” негайно розгорне кампанію з дискредитації, звинувативши його у зраді національних інтересів та нехтуванні пам’яттю Тріанону.

У цьому контексті питання Закарпаття для Будапешта є не стільки територіальним, скільки цивілізаційно-ідентичнісним. Йдеться про довготривале утримання культурного та політичного впливу на угорську громаду за межами країни – незалежно від того, хто саме перебуває при владі в Угорщині.

На Закарпатті це відчувається на рівні побутового дисонансу: тут живуть за “угорським” часом, відсторонено маркуючи державний як “київський”. І хоча з військового погляду ревізіоністські настрої в регіоні не становлять прямої загрози через обмеженість ресурсів Угорщини та її зобов’язання в межах НАТО, це не привід для самозаспокоєння. М’яка експансія – через фінансування культурних фондів, надання паспортів і ретельне впорскування ідеології “повернення додому” – створює паралельну реальність, де український суверенітет стає лише формальністю. Це безпекова пастка, яка потребує від Києва не силового придушення, а стратегічної інтелектуальної присутності.

Мадяр, своєю чергою, не може дозволити собі виглядати “слабким прем’єром”, який попускає “права угорців” під тиском Києва. Тому його вимоги щодо культурної та адміністративної автономії Закарпаття можуть бути навіть більш деталізованими та юридично вивіреними, ніж емоційні випади Орбана.

Соціально-економічна депресія регіону, підсилена внутрішніми проблемами України, лише спрощує завдання Будапешту. Мадяр вимагатиме не просто “поваги”, а конкретних фінансових та правових преференцій для регіону, фактично створюючи там зону угорського впливу, яку Києву буде вкрай важко контролювати в умовах війни.

Окремим і надзвичайно небезпечним викликом для нового етапу відносин є системна дезінформаційна кампанія, що розгортається довкола мобілізаційних процесів на Закарпатті. Російська пропаганда, часто за мовчазної згоди або навіть ретрансляції з боку угорських медіаресурсів колишньої влади, перетворила тему захисту України закарпатцями на інструмент розпалювання міжетнічної ворожнечі.

Москва роками вкидає наративи про те, що українська влада нібито проводить мобілізацію на Закарпатті за етнічним принципом, “відправляючи угорців на забій”. Мета очевидна – спровокувати внутрішній протест у регіоні та створити для Будапешта картинку “етноциду“, яка виправдовує жорсткі дипломатичні кроки. Без реальної, проактивної соціальної та медійної роботи Києва безпосередньо в регіоні – угорською мовою, з реальними цифрами та фактами – ці фейки заповнюватимуть вакуум, створюючи токсичне тло для будь-яких перемовин Мадяра із Зеленським.

Яскравим прикладом того, як гуманітарні питання перетворюються на політичний фарс, стала історія з передачею 11 українських військовополонених закарпатського походження Угорщині в червні 2023 року. Москва передала їх за посередництва РПЦ як “угорців”, повністю ігноруючи їхнє громадянство України та факт мобілізації саме як українських військовослужбовців.

Цей акт був відвертим лобіюванням російських інтересів: Орбан отримав медійну “перемогу” та підтвердження статусу “захисника всіх угорців”, а Росія – інструмент для приниження української держави, виставляючи її такою, що “не піклується про своїх”.

Важливо розуміти: полонених утримували в ізоляції, обмежуючи доступ українських консулів, що фактично робило їх заручниками вже на території Угорщини. Цей досвід має стати уроком для нашої дипломатії: не можна дозволяти Будапешту виокремлювати закарпатців з-поміж громадян України за етнічною ознакою в юридичній площині міжнародних відносин.

Прецедент із передачею Москвою українських військовополонених угорській стороні – не поодинока випадковість, а відпрацьована технологія дискредитації української державності. Російська влада, яка зазвичай тримає наших полонених у повній інформаційній ізоляції, раптом виявила невластиву їй “щедрість”, дозволивши закарпатцям записувати відеозвернення. Наприкінці грудня 2025 року проурядові угорські сегменти Facebook заполонили ролики, де українські бійці з етнічним корінням дякували агресору за “гуманність” та благали Будапешт про порятунок.

Це була багатоходова медійна спецоперація: спочатку відео “прогрівали” угорські соцмережі, потім їх підхопили російські державні ресурси, а згодом – і угорське державне ТБ, надаючи пропаганді статусу офіційної позиції. Сценарій реалізували блискавично: візит Петера Сіярто до Москви завершився звільненням двох полонених, один з яких одразу став медійною фігурою на мітингу в Дебрецені. Фінальним акордом цього цинізму стало пряме залучення звільненого військового до передвиборчої кампанії Віктора Орбана. Такі дії не лише легітимізують російські наративи про “добру Росію” та “погану Україну”, а й де-факто виокремлюють наших громадян за етнічною ознакою, підриваючи правовий статус мобілізованих захисників України

Петер Мадяр – прагматик, і він усвідомлює, що російський вплив через церковні чи енергетичні канали є загрозою і для його уряду. Проте він не зможе ігнорувати суспільний запит на “захист своїх”, який роками підігрівався фейками.

Києву потрібні не просто технічні консультації Качки чи Сибіги, а повноцінна політична присутність на Закарпатті. Держава має перестати поводитися як сторонній спостерігач у регіоні, де роками господарювали угорські фонди.

Необхідна спільна з угорськими ліберальними медіа робота з розвінчування міфів про мобілізацію. Потрібно показувати реальні історії закарпатських угорців, які добровільно захищають Україну (як-от професор Федір Шандор та інші), аби перебити наратив Москви про “примус та винищення”.

Якщо Орбан грав у піддавки з РПЦ та ФСБ, передаючи полонених “під столом”, Мадяру варто запропонувати прозорі механізми співпраці у гуманітарних питаннях. Це дозволить Києву вибити ґрунт з-під ніг російської пропаганди та показати, що професійний діалог можливий, коли він базується на повазі до суверенітету, а не на кулуарних домовленостях з агресором.

Нова глава у відносинах з Угорщиною – це не подарунок долі, а складний іспит на дорослість для української влади. Якщо українська дипломатія продовжуватиме діяти грубою силою, вона лише підтвердить найгірші побоювання обох сторін, при тому зігравши на користь Кремля. Петер Мадяр – це не “зручний прем’єр”, а професійний гравець, який вимагатиме від Києва фахової роботи, а не патріотичних гасел. Будь-який прояв непрофесійності з нашого боку тепер буде трактуватися не як конфлікт з Орбаном, а як фундаментальна нездатність України бути частиною цивілізованого європейського простору.