7 років роблять «їх» разом: чи виконав Зеленський свої передвиборчі обіцянки?

“Я розповім вам про Україну своєї мрії” – з цих слів починалася програма кандидата у президенти Володимира Зеленського. Сім років тому на демократичних і цілком чесних виборах стало відомо, що українці безпрецедентною більшістю обрали Володимира Зеленського шостим президентом. Молодий, харизматичний і надпопулярний, він асоціювався з гумором, святковими шоу та популістично-казковим образом Василя Голобородька із серіалу “Слуга народу”.

Протягом своєї короткої, але реактивної кампанії Зеленський не обтяжував себе реалізмом, уникав незаангажованих журналістів і загалом цурався конкретики. Він став політичною “плямою Роршаха”, де кожен бачив власні фантазії: миротворця, грізного деокупатора, “свого пацана” або ж антихриста-зрадника. Усі ці ярлики були далекими від дійсності, проте за завісою надій та страхів мало хто цікавився: а яку ж програму несе президент у маси? Що він дасть українцям, окрім сліпої ненависті до опонента та обіцянок ефемерного щастя? Чи розумів сам Зеленський зміст своєї програми і чи готовий він сьогодні нести відповідальність не лише за фасадні успіхи, а й за системні провали? Чи, зрештою, “все спише війна”?

Класичні терміни “100 днів”, “рік” чи навіть “п’ятирічка” вже позаду. Навряд чи хтось у 2019-му міг уявити, що каденція “народного улюбленця” розтягнеться на понад сім років. Проте реальність виявилася жорсткішою за сценарії “Кварталу”. Сім років – термін, цілком достатній для проміжних підсумків. Звісно, з поправкою на те, що останні чотири роки – це боротьба за виживання у найкривавішому конфлікті сучасності. Я не буду мавпувати передвиборчий стиль Зеленського і не вимагатиму утопії на руїнах – цей текст не є дебатами на стадіоні. Я лише об’єктивно оціню, наскільки Володимир Олександрович дотримав слова. Адже “пацан сказав – пацан зробив”, чи не так?

Програма кандидата Зеленського була потужним емоційним маніфестом, але слабким управлінським документом. Вона майстерно продала ідею “держави для людини”, не надавши інструментів для її втілення. Відсутність цифр, дедлайнів та чітких критеріїв успіху стала зручною лазівкою для влади, але пасткою для суспільства.

До того ж документ повністю ігнорував межі президентських повноважень. Більшість обіцянок належали до компетенції парламенту та уряду. Програму писали так, ніби президент – це одноосібний CEO корпорації “Україна” (як у Білорусі), а не частина напівпрезидентської системи. Деякі пункти вимагали змін до Конституції та кваліфікованої більшості голосів, якої не було і не передбачалося. Тобто вони були мертвонародженими з першого дня.

Проте були й успіхи там, де вистачало простих законів: ринок землі, цифровізація, окремі податкові маневри. Водночас левова частка тез виявилася відвертим популізмом (як-от “економічний паспорт дитини” чи роль президента як персонального “гаранта інвестора”). Така програма була б ідеальною для серіалу, але в житті все виявилося значно прозаїчніше.

Беззаперечний тріумф – цифровізація. Під кураторством Михайла Федорова цей напрямок реально “вистрілив”. “Дія” перетворилася з простого застосунку на нову звичку: документи в смартфоні та держпослуги онлайн стали технологічною революцією в країні, де біг із перешкодами по кабінетах був національним спортом. Так, залишаються питання безпеки та ризик використання “Дії” для сумнівних з погляду демократії електронних виборів. Але Федоров довів свою ефективність як менеджер, “переживши” кількох прем’єрів і навіть вплив Андрія Єрмака.

Серед інших досягнень: запуск ринку землі, нульове декларування, скасування депутатської недоторканності. До великої війни “Велике будівництво” давало візуальний результат, хоча й супроводжувалося скандалами про “дорожній картель”, завищені ціни та сотні кримінальних проваджень. Частина відновлених і побудованих об’єктів зрештою була знищена війною чи зараз у розпорядженні окупантів, а прозорість витрат досі викликає питання. Логічним є питання й пріоритетності подібних витрат у той час, коли російські війська уже стояли біля кордону: ворог проїхався на танках по свіжих і рівних дорогах.

Війна справді перекроїла пріоритети та помножила на нуль економічні плани. Проте хронічні хвороби – буксування судової реформи, концентрація влади в Офісі Президента, кадрова селекція за лояльністю замість компетентності – проявилися ще у 2019-2021 роках. COVID-19 став серйозним іспитом, але не може бути універсальним виправданням. Риторичне питання: чи використала команда Зеленського історичну монобільшість для системного зламу старої моделі, чи розтринькала цей ресурс на утримання рейтингу та власний медійний супровід?

Антикорупційні органи були створені ще за попередника, але коли справа доходить до вироків “топам” – тиша стає оглушливою. Медицина та освіта перебувають у стані перманентної обіцянки. Накопичувальна пенсійна система залишилася концептом, а “економічний паспорт дитини” та Фонд майбутніх поколінь так і не вийшли за межі паперових декларацій.

Боротьба з корупцією на занебесних ешелонах – це багато галасу та обмаль системних результатів. Історія з “швидким миром” стала болісним нагадуванням: передвиборчі ілюзії без належної компетентності розбиваються об реальність, а ціна такої помилки – мільйони понівечених доль.

Окремо про обіцянку одного терміну. Формально вона порушена, але воєнний стан робить вибори юридично неможливими. Це об’єктивна причина, яка, втім, не скасовує того, що сама обіцянка була надто самовпевненою для країни в режимі постійного ризику.

Опитування КМІС 2024 року свідчить: лише 18% українців вважають обіцянки виконаними, тоді як 50% бачать мінімальний результат або повну відсутність такого.

Чи вірив Зеленський сам у те, що транслював? Моя суб’єктивна думка – так. Щонайменше, він був настільки переконливим, що у своїй щирості не викликав сумнівів навіть у багатьох критиків. Проте, є універсальна правда: хороша людина – не професія, а політична філософія “за все добре – проти всього поганого” може зрештою наробити горя для більшості.

Сім років – достатньо, щоб оцінити стиль: емоційний старт, технологічний ривок у “цифрі”, героїчна стійкість у війні – і водночас хронічна імпотенція у питаннях верховенства права. Війна стала і головним каталізатором, і універсальним щитом. Питання на майбутнє: чи зможе Україна після перемоги (або умовного миру) стати справді ефективною інституційною державою, де фраза “пацан сказав – пацан зробив” нарешті трансформується у цивілізоване “держава виконала зобов’язання перед громадянином”?

9 травня угорський парламент розпочав роботу в новому складі, а лідер партії “Тиса” Петер Мадяр офіційно зайняв крісло прем’єр-міністра. Для українського політикуму, схильного до швидких емоційних висновків, це виглядає як “світанок нової ери” без Віктора Орбана. Проте аналіз останніх подій та історичного контексту свідчить про те, що нова глава відносин починається не на чистому папері, а на фундаменті з глибоких системних криз, професійної деградації дипломатії та стратегічних пасток, залишених попереднім режимом.