«Воювати не страшно. Страшніше – бути поневоленим». Герой України Олександр Хижняк про війну, тил і родину

У січні цього року старшому лейтенанту, офіцеру штабу 1-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр Олександру Хижняку присвоїли звання Героя України, про що сам він дізнався з дзвінка побратимів.

На війні з 19 років – спочатку як доброволець АТО в батальйоні “Дніпро-1”, а тепер як досвідчений офіцер 3-ї штурмової – Олександр чудово знає різницю між медійною “картинкою” та реальністю окопного життя. Відзначився у боях під Бахмутом, коли сформував бойову групу й без втрат вивів із тактичного оточення 30 бійців. Також на його рахунку підбитий гвинтокрил, зірвана евакуація ворожого офіцера та бої під Кліщіївкою. Зараз його підрозділ виконує завдання на Борівському напрямку.

У День Героїв ми поговорили з Олександром про те, що залишається за лаштунками офіційних зведень: про роль авторитета командира для бійців, про вміння приймати рішення, і чому попри проблеми всередині країни наша єдина альтернатива сьогодні – це продовжувати бій.

⁠– Ви пішли на війну у 19 років. Що мотивувало Вас у такому віці – романтика, гнів, страх, відчуття обов’язку? Це був єдиний мотив, чи їхня сукупність?

– Це була сукупність усього: гнів, загострене відчуття справедливості та особисте переконання, що я мушу бути там. Мною керувало чітке відчуття обовʼязку перед державою та величезне бажання захистити всіх, кого люблю.

– Як війна вплинула на Ваш характер і світогляд?

– Характер не змінився, а от світогляд зазнав серйозної трансформації. По суті все моє доросле життя – це війна, тут я сформувався як особистість. За ці роки я навчився відсікати зайве, не зважати на дрібниці й дуже чітко бачити людей. Я став вимогливішим як до себе, так і до людей поряд. Навчився брати відповідальність не тільки за себе, а й за інших. А найважливішими речами для мене зараз є: життя моїх людей, безпека моєї родини і свобода моєї країни.

– У ваших історіях постійно звучить фраза “треба було прийняти рішення”. Як людина вчиться брати на себе відповідальність за чужі життя?

– Це все з особистого досвіду та розуміння відповідальності, яку ти на себе береш. Постійно зважувати плюси і мінуси своїх рішень, готовність прийняти їх та нести за це відповідальність.

У критичних ситуаціях завжди присутні дві крайнощі – альтруїзм та егоїзм. Альтруїзм – бо ти готовий ризикувати собою заради інших, але є і здоровий егоїзм: як командир, ти просто не зможеш жити далі з думкою, що міг урятувати людей, але злякався чи змалодушничав. З власного досвіду: коли довелося керувати обороною в оточенні під Кліщіївкою, то я розумів, що від моєї холодної голови залежить, чи побачать хлопці знову свої родини.

Загалом я переконаний, що кожен чоловік зобовʼязаний приймати рішення, які впливають на його життя та життя людей навколо. Офіцер ти, сержант чи рядовий – якщо ситуація вимагає лідерства, ти береш цю відповідальність і виконуєш те, що мусиш.

Джерело: Олег Пальчик

– Коли люди йдуть за вами в бій – це більше про авторитет, довіру чи виконання наказів?

– На першому місці авторитет. Наказ – це основа армії, але коли справа доходить до реального бою, сухий наказ відходить на другий план. Плюс коли люди знають, що за твоїми плечима роки реальної війни і десятки успішних виходів, то підуть за тобою в будь-яке пекло. Моя репутація за весь період служба дає бійцям залізну впевненість у моїх діях. Хлопці мають знати, що їхній командир бачить ситуацію наскрізь і не схибить у критичний момент, що його рішення спрямоване на виконання завдання і збереження їхніх життів. На щастя, командири у Трійці це розуміють, не тільки я.

– Як змінюється ставлення до офіцерів після реального бою? Що для вас означає бути хорошим командиром?

– Реальний бій швидко зриває всі “маски”. Тут одразу стає видно рівень твоєї підготовки. Тому й ставлення до офіцерів після першого обстрілу може змінитися кардинально: або ти лідер, або пусте місце. Бойовий авторитет збирається роками по крихтах, а втрачається за секунду.

Я бачив багато різних командирів – і відверто слабких, і тих, на кого хочеться рівнятися. Тому маю з чим порівнювати й добре розумію, як треба діяти.

Бути хорошим командиром – це бути беззаперечним прикладом для бійців у всьому. Для мене справжній результат, це коли твій підрозділ показує високу виживаність у найважчих операціях, а твої люди постійно ростуть професійно.

– Як мені відомо, у Вас двоє маленьких дітей. Чи буває у вас відчуття провини перед родиною через постійну відсутність?

– Буває дуже часто. Але це відчуття провини водночас дисциплінує, додає мотивації та чистої військової люті. Коли я думаю про час, який забираю у своєї родини, я розумію: я не можу розтрачувати його на фронті просто так. Кожна хвилина тут має йти на постійне вдосконалення, розвиток та пізнання чогось нового, що допоможе зберегти життя моїх людей і наблизити перемогу.

Молодшому сину у квітні якраз виповнився рік, старшому – вісім. Я, як батько, прагну кращого життя для своїх дітей. І якщо не я, то хто повинен нести відповідальність за їхнє майбутнє?

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали дуже сильну фразу: “Ми воюємо на передовій, а Росія воює з нашими родинами”. Вам не страшно, що ціле покоління українських дітей виросте з відчуттям постійної тривоги як норми?

– Це дуже погано, це величезна трагедія: діти не повинні плакати від страху. Але такою є реальність, яку нам передали минулі покоління, які не змогли свого часу збудувати сильну державу та залізну армію. Сьогодні Росія б’є по наших тилах, намагаючись зламати нас через страх наших близьких.

На нашому поколінні зараз лежить залізна відповідальність. Слабкість минулого привела ворога до нашого дому, і якщо ми не збережемо нашу країну, не перетворимо її на сильну державу прямо зараз, наші діти все життя житимуть у страху. Ми повинні розуміти, що майбутнє залежить від нас.

Джерело: Олег Пальчик

– Ваш старший син уже достатньо дорослий, щоб розуміти, що відбувається. Якою ця війна робить дітей військових?

– Старший усе розуміє, навіть занадто. Діти на цій війні дуже швидко ростуть. Одного разу Макс сказав мені: “Тату, коли я виросту, я теж буду воювати. Я буду як ти”.

Це викликає змішані почуття. З одного боку, це батьківська гордість, а з іншого – стає моторошно. Мені, як батьку, найменше хочеться, щоб моєму сину колись довелося взяти до рук зброю. Ми ж для того зараз тут і стоїмо, щоб їм не довелося воювати.

–⁠ ⁠Коли ви вдома – вам взагалі вдається “перемкнутися”? Чи війна постійно залишається в голові?

– Я взагалі адекватно все сприймаю. Для мене не є проблемою перемикатися і жити як цивільним, так і військовим життям – я вмію розділяти ці стани. Тим паче, війна зараз триває по всій країні, а не тільки на лінії бойового зіткнення.

–⁠ ⁠Що найважче пояснити цивільним про війну?

– Що воювати не страшно. Набагато страшніше – це бути поневоленим. Зброя в руках дає тобі шанс боротися, а рабство такого шансу не залишає.

– Чи є у вас відчуття, що країна іноді не до кінця усвідомлює ціну, яку платять військові?

– Так, це відчуття зі мною постійно. Особливо коли бачиш нескінченні корупційні скандали серед держслужбовців, безглузді законопроєкти та те, куди подекуди витрачаються бюджетні гроші, які мали б іти на зброю та захист.

У мене також виникає величезна купа питань, коли в тилу починають порівнювати життя військових і цивільних. Це непорівнянні речі. Країна має нарешті тверезо усвідомити, яку високу ціну платить солдат за кожен мирний день у тилу. І знецінювати це – неприпустимо.

– Наскільки гостро стоїть проблема демотивації та деморалізації серед військових? Що тут є головною причиною: ворог чи процеси всередині країни?

– Основною причиною демотивації часто є проблеми всередині родини. На відстані ламаються сім’ї, руйнуються стосунки, виникають сварки через банальне нерозуміння того, чим живе людина на фронті. Починається порівняння з іншими: чому хтось щовечора разом, а ми бачимося раз на кілька місяців? Та навіть сприйняття відпочинку різне: цивільні беруть відпустку для перепочинку, а військовий їде додому, щоб за кілька днів закрити всі побутові дірки й хоч трохи побути з дітьми.

Паралельно добиває ситуація з ТЦК та те, як її подають у медіа. Народ перетворив їх на головного ворога та загрозу для себе. Це дикість. Люди забувають, хто справжній ворог, який прийшов убивати, і переміщують свій фокус агресії не туди.

– ⁠Ви Герой України. А хто герой для вас особисто?

– Мої герої – це моя дружина і діти, які попри все підтримують мене, чекають і проходять цей важкий шлях разом зі мною. На їхніх плечах тримається мій внутрішній спокій, і їхня стійкість – це справжній героїзм.

Джерело: Олег Пальчик

А на фронті мої герої – це побратими. Хлопці, які прямо зараз перебувають в окопах, і ті титани, які віддали свої життя, захищаючи нашу свободу.

– Якби у вас була можливість звернутися до кожного українця в тилу в День героїв України, яке одне найважливіше послання ви б хотіли донести?

– Кожен має усвідомити: для того, аби ми мали право на “завтра”, ми повинні викладатися на повну вже сьогодні. Майбутнє нашої країни та наших дітей залежить від наших дій саме зараз.

Допоки ворог не зламав нашу волю, ми маємо сили – ще нічого не втрачено. Треба продовжувати битися! Впевнений, попереду на нас чекають наші головні перемоги та здобутки.

– ⁠Якщо ваші діти через багато років запитають: “Тату, а за що ви тоді воювали?” – що ви їм відповісте?

– Моя відповідь точно буде такою: “Я воював за ваше майбутнє: вільне та прекрасне життя, в своїй країні, на рідній землі!”