Дивилися,як на морський бій. Будинки горіли 2-3 дні – родина, що пережила блокаду Маріуполя

Вже третій рік Маріуполь перебуває під російською окупацією. Під час блокади армія РФ зруйнувала близько 50% багатоповерхівок. Це лише приблизні дані, що охоплюють об’єкти повної руйнації. Однак також безліч житлових будинків стали непридатними для повноцінного життя. Руїни деяких будівель росіяни остаточно знесли після припинення бойових дій у місті. У більшості з яких під завалами були тіла загиблих… Цей факт значно поглиблює неможливість встановити точну кількість цивільних людей, що загинули у Маріуполі. Від деяких залишились лише фрагменти тіл. Або ж загиблих переважно ховали у братських могилах, без документів…

Наразі росіяни намагаються відбудовувати місто. Або принаймні будувати окремі житлові квартали, які нібито і є “відбудованим містом”. Однак єдиним способом “відродити” Маріуполь сьогодні є лише спогади.

Букви розпочали серію матеріалів про окуповані міста та історії їх мешканців. Зокрема про міста, що перебувають під російським контролем з 2014 року. Або ж ті, що з початком російсько-української війни були наближені до лінії фронту, а з 2022 року – стали центром розгортання важких і, певною мірою, вирішальних боїв. Таким, власне, був і Маріуполь. Тож першою стала історія Яніни – корінної маріупольки, яка з 2015 року проживала у Києві. Однак її родина, а саме мама, тато, сестра та бабусі – мешкали на Лівобережжі – у найбільш небезпечній точці на карті весною 2022 року. Понад два місяці Яніна опікувалась евакуацією родини, з якою фактично обірвався зв’язок…

Тут усі комунікації були відсутні, відомостей щодо загальної ситуації в Україні місцеві мешканці також не мали. У березні температура на вулиці знизилася, що стало додатковим випробуванням: у квартирах не було тепла, а перебування на вулиці завжди означало надвисокі ризики. Є багато історій, коли люди гинули під час обстрілу, намагаючись зігрітися або приготувати їжу на багатті у подвір’ї. Дуже багато людей хворіло через відсутність елементарних умов. Усе це посилювала нестача харчових продуктів, медикаментів та стабільного доступу до води. До того ж, родина Яніни, яка мешкала на сьомому поверсі, буквально на власні очі бачила скиди бомб на житлові масиви. 10 травня маму, сестру та бабусю врешті вдалось евакуювати з Маріуполя.

Букви поспілкувалися з маріупольками Оленою (мамою Яніни) та Юлією (сестрою). У розмові – більше про перші дні повномасштабного вторгнення для Маріуполя й те, чому місцеві мешканці спершу не відчували страху, цілковиту ізоляцію від новин, початок масованих бомбардувань, пожежі, які через умови неможливо було усунути, допити під час евакуації, перші “тригери” вже на підконтрольних Україні територіях, а також особисті втрати, яких зазнала родина зовсім нещодавно.

Фото: особистий архів родини.
Березень 2022 рік.

Спогади про довоєнний Маріуполь, власну роботу та розвиток міста

– Олена: Я працювала в спеціалізованій школі №5 заступницею директора з навчально-виховної роботи. Ми з 2018 року, як і вся Україна, розпочали впроваджувати нову українську школу. Для мене особисто це було надважливо. Я проходила усі можливі курси, тому що коли маєш майже 30 років педагогічного стажу, працював і пройшов дуже багато систем, то впроваджувати нову українську школу, яка має відрізнятись від вже усталеної системи – було непросто. Місто надавало нам, педагогам, можливість навчання, проходження курсів тощо. Я теж дуже багато потім навчала як тренерка вчителів, заступників директорів по місту. Маріуполь загалом був передовим містом із впровадження НУШ. Наше місто розвивалось не лише в освітянському напрямку. Це був значний прогрес у багатьох сферах. 

Загалом, з 2018 року була дуже потужна технічна підтримка, все, що потрібно було закупити для оснащення – купувалось для кожної школи і вчителя. Також окремо приділяли увагу інклюзивній освіті. Усе, про що можна було мріяти – у нас було… Наразі я знаходжусь в Кривому Розі, і коли вперше відвідала місцеву школу, подумала, що знаходжусь в іншій країні. Рівень розвитку, порівняно з Маріуполем, дійсно відрізняється. Як і оплата праці. Я дійсно була дуже задоволена своєю роботою, своїм життям. Тоді думала, що ось ще трішечки і я піду на пенсію, буду спокійно жити, подорожувати… 

Але через обставини я приїхала до Кривого Рогу й влаштувалась працювати вчителем. Не думала, що колись буду саме вчителем. Бо це найважча робота серед усіх освітянських позицій. Наразі у нас працює 6 маріупольських шкіл, хоча ми дуже зараз хвилюємось, бо вийшов наказ №850 від Міністерства освіти і науки, який хоче припинити роботу дистанційних шкіл. Але 90% дітей – закордоном… Ще хтось навчається у двох навчальних закладах. Такий підхід є не дуже оптимістичним.

– Юлія: До повномасштабної війни я працювала і наразі продовжую працювати у Державній виконавчій службі, головним спеціалістом-економістом. Ми перераховували кошти також у державний бюджет. І не лише на місцевому рівні. Це також виконавчі збори, штрафи, забезпечували перерахування аліментів.  Наразі відділ працює дистанційно. У нас дуже високі показники, Маріуполь – на перших позиціях. Мені теж дуже подобалась моя робота, я виконувала її з натхненням, часто затримуючись на робочому місці.

Про становище, в якому опинилась родина з початком повномасшабної війни, і думки “перечекати”

– Юлія: – 22 лютого я саме отримала позитивний тест на ковід. Того ж дня проводила свого, на той момент, нареченого, який приїхав у відпустку до Маріуполя. 23 лютого йому вже потрібно було бути на робочому місці у Кривому Розі. Далі я відпросилась з роботи, аби попрацювати вдома. Так, 23 лютого був абсолютно звичайним робочим днем, все було спокійно, без якихось натяків на те, що станеться згодом. Саме якщо говорити про ситуацію в місті. Вже 24 лютого, між 4 й 5 годиною ранку, ми почули вибухи. Одразу почались повідомлення у робочий чат, ніхто не розумів, як діяти далі, але вирішили, що на роботу краще нікому не їхати. Думали перечекати. Вибухи було чути десь здалеку, але для Маріуполя – це звична справа ще з 2014 року. Ми звикли. 

Фото: особистий архів Юлія.
Юлія зі своїм чоловіком Андрієм.

Вже 25 лютого все посилилось. Тоді в районі проспекту Свободи стався перший потужний “приліт”. І тоді в них одразу вимкнули всі комунікації. У нас навпаки все було відносно спокійно. Однак, далі, 26 лютого – ситуація у місті різко змінилась. Одразу відбулось підвищення цін в магазинах, хліб коштував 100 гривень, величезні черги до банкоматів, готівки взагалі було неможливо знайти. Почалась паніка. Я мешкала поблизу парка “Веселки”. Там, де неподалік ще була база “Азова”. Того ж дня до мене прийшла моя подруга, щоб підзарядити гаджети і загалом обмінятися якоюсь інформацією. Потім приходить її чоловік і каже: “збираємось, ми йдемо до моїх родичів”, де, як йому здалось, буде безпечніше. Я тоді також пішла з ними, але лише переночувала. Ситуація була такою, що нічого не відомо, лише чути вибухи.

Далі вже почали з’являтися маріупольські чати, і якось там написали про те, що якщо ви мешкаєте біля парку “Веселка”, краще евакуюватися. Тоді ж я прийшла до мами. Взяла з собою лише ноутбук, свої робочі ключі для доступу, змінні речі. ID-паспорт у мене був з собою, а всі інші документи залишила на квартирі. Далі ми просто сиділи й чекали, що буде далі. Думали, що повториться сценарій 2014 року… 1 березня ми вирішили сходити до моєї квартири, тому що в мене був запас питної води та деякі продукти. Ми вийшли, все було тихо, а вже коли поверталися, почули, як над нами свистить снаряд. Ми присіли до землі, не знаючи, що нас очікує. Зібравшись, попри все, все ж дійшли до будинку. 

З вечора 1 березня почались вже активні вибухи. І тиша. Невідомо, що відбувається в країні. Ми тоді ще вперше побачили винищувачі, які пролетіли дуже низько над будинками. 2 березня повністю вимкнули усі комунікації. Був лише газ, але ж також дуже маленьким потоком. Ми постійно перебували у квартирі, в тамбурі. Ліфти на той момент вже вимкнули, а ми мешкали на сьомому поверсі. Єдине, що спустилися в підвал 5 березня, бо тоді були чутки, що буде “зелений коридор”, після якого планують завдавати масованих ударів по житлових кварталах. Ми залишились, бо в нас не було ні автівки, ні можливості хоч якось вийти, ще й бабуся старенька…

– Олена: – Найстрашніше, звісно, стало, коли почалось масоване бамбардування, зокрема з літаків, коли застосовували буквально усі види озброєння. Це було 24\7. Зазвичай, коли все це “скидали”, потім було 5-10 хвилин “перерви”. Щоб підзарядитися. У цей проміжок ми з тамбуру виглядали й просто дивилися у вікно – як на морський бій. Навколо палало. Коли було влучання, звісно, що ніякі служби не виїжджали. Все горіло 2-3 дні. Це відчувалось як безвихідь. До цього всього додавалось те, що у нас було дуже мало продуктів. Ми їли раз на день. Це була така невеличка мисочка якоїсь каші, з цибулькою та олією. 

Ще було дуже холодно. Потім ми і хворіли, і з температурою були. Але, при цьому, холод був на другому місці. На першому – страх і жах. Бо так хочеться жити… Ми були відрізані від всього. Немає телефонного зв’язку, інтернету, і коли до 8 березня люди ще на автівках їздили між лівим берегом і центром, лише тоді дізнавалися, якою є загальна ситуація, де влучили тощо. А потім настав суцільний вакуум. Ти сидиш і думаєш, що хоч би не загинути під завалами, бо допомогти ніхто не зможе. 

Фото: особистий архів родини.
Березень 2022 рік.

Про досвід материнства в умовах війни та

як вдавалось шукати зв’язок

– Олена: – Коли Яніна (молодша донька, яка проживає в Києві) зателефонувала мені о сьомій ранку 24 лютого, вона сказала, що Київ бомблять. Для мене це було так жахливо, бо в Маріуполі спершу були лише відголоски далеких вибухів. І я, ніби на емоціях материнства, кажу: “Так може ти до нас приїдеш?”. Мені здавалось, що зараз на Київ дійсно будуть більше “скидати”. А ось її батько одразу казав, що в жодному разі не можна їхати в Маріуполь. Потім, коли я дізналась, що вона їде в місто Рівне, я, звісно, дуже раділа. Одна донька вже була у відносній безпеці. Юлю я також майже одразу покликала до себе, щоб всі були гуртом. Зрозуміло, що серце за неї боліло, бо емоційно Юлія була в дуже поганому стані. І при цьому я розумію, що нічого не можу зробити, щоб суттєво допомогти…

– Юлія: Я бачила, як горять будинки, літають снаряди… Буквально мама готувала щось на кухні і пролітає снаряд повз наші вікна та падає в приватний сектор. Це середовище, в якому ми перебували, дуже тиснуло на емоційний стан. Розруха. Розпач. Ти не впізнаєш власне місто.

На верхніх поверхах, якщо вийти у сторону моря, тоді зв’язок хоча б трішки пробивався. Біля вікон, звісно, стояти було небезпечно, тому що з сусідніх будинків стріляли по вікнах. Я ловила зв’язок в коридорчику. Як тільки з’являвся зв’язок, ми телефонували Яніні, я також своєму нареченому. 

– Олена: – Потім, коли до міста увійшли чеченці, вони якимось чином повністю глушили зв’язок. Якось у нас навіть позабирали усі телефони. Згодом потреба в них зникла. Тоді люди почали передавати записки. Ще трішечки пізніше почалось пересування транспорту з Новоазовська, і звідти почали привозити продукти. Там же почали продавати такий зв’язок, як ДНРівський “Фенікс”. Купити його було дуже складно, тому що це все фіксувалось за паспортами. У нашої сусідки був родич, тож через цей “Фенікс” ми підтримували зв’язок з Яніною. 

Ще на телефоні працювало тільки радіо. Російське радіо. І така була потужна обробка підсвідомості… Ми слухали це як єдине джерело новин і, виїжджаючи, у нас був острах і нерозуміння, куди ми їдемо. Не знали, що з Україною…. І коли ми вже в’їхали на Прибалтику і побачили українські прапори, запрацював Київстар і ми вперше почули “Червону калину”, те, як всі вболівають за Маріуполь – це було відчуття піднесення, що ми не одні. На жаль, зараз такого немає… 

Про період, коли бойові дії послабилися, а місто стало відображенням їх наслідків…

– Олена: – Для мене було найстрашнішим, коли на нас “сипалися” бомби. Починаючи з квітня, ми вже могли ходили на більш-менш тривалі відстані. Батько Яніни мешкав на проспекті Свободи, і ми вже могли туди дійти. Ми пережили і три ротації чеченців, і ДНРівців, які чергували у нас по під’їздах… Також стало легше з їжею, тому що привозили гуманітарну допомогу. Я казала Яніні про те, що якщо на мене не будуть “сипатися” бомби, я буду землю гризти, але знайду їжу й зроблю усе, щоб вижити. Коли ми вже вийшли, побачили інше жахіття… 

Фото: особистий архів родини.
Квітень 2022 року. “Мої 30 років”, – Юлія.

Звісно, що транспорту ще не було, тож ми йшли поміж зруйнових домівок, серед трупів, де люди лежали, загорнуті у ковдри, вже були поховані біля своїх домівок, ці хрести на подвір’ях… Тіла – десь обгорілі, десь розчавлені транспортом. Яніна, звісно, дуже переживала, тому що найдужчі бомбардування були в районі, де мешкав її батько, тож ми одразу думали, що його немає в живих. Там ще до 2 березня було все чорне. Коли хтось із сусідів сповістив про те, що він нібито живий, мені, звісно, було шкода його як людину. Ми за цей час дуже об’єднувалися, допомагали літнім людям, загалом багатьом. Але тут мені також було важливо зробити це для доньки. Ми з Юлією дуже наполегливо ходили до його квартири, яка вигоріла вщент. Там ц будь-який момент міг статися обвал стелі. Ми знайшли Олега через декілька спроб, але в іншому під’їзді.

Про те, якими були ризики під час виїзду з Маріуполя, зокрема на кордоні з “ДНР”

– Олена: – На момент нашого виїзду таких сильних обстрілів по житлових кварталах стало менше. “Гатили” безпосередньо по території “Азовсталі”. Через нас лише пролітало, а якщо не долетить, то могло десь поруч розірватися. Виїжджаючи, ми спалили всі посвідчення Юлі, тому що це Міністерство юстиції. Коли ми перетинали кордони із ДНР та РФ – нас викликали на допит. Дебелий такий хлопець, який стоїть навпроти й ставить одне й те саме запитання, яке повторюється через декілька інших, тільки інакшими словами. Так вони намагалися “підловити”. 

І, зрозуміло, що коли викликають на допит, то забирають твої документи. І ось в нас також забрали паспорти, я дивлюсь на Юлю, а вона вся біла від страху… Хоч на той момент у нас вже було декілька легенд щодо того, де вона працювала. Коли я пішла на допит першою, мене запитували, куди я їду і що планую робити далі. Тут в хід пішла вже акторська гра, я казала, що їду викладати російську мову, бо це нібито було метою мого життя. І тоді кажу: “там моя донька стоїть, ви теж хотіли її щось спитати?”. А він відповідає: “ну якщо ви відповісте за неї, тоді добре”. І так я відповіла за Юлю, що її навіть не викликали. Цікаво, що вже перетинаючи кордон з РФ, ми їхали у мікроавтобусі й чомусь викликали тільки чоловіків і мене.

– Юлія: – До мене ж прикордонниця лише причепилася, нібито чому у мене дотепер немає закордонного паспорта. Ще з окупації я вивезла з собою ключі доступу до реєстру нашого виконавчого впровадження. Тобто, завдяки цьому можна по базі даних знайти, які у людини борги, наприклад. Також це ключі доступу до рахунків відділу, через які ми проводили операції з коштами.

Про перші “тригери” та реабілітацію вже на підконтрольних

Україні територіях

– Олена: – Після повернення було дуже важко. Реабілітації, як повноцінної допомоги, у нас не було. Рятували себе самостійно. По-перше, ми не могли наїстися. Їли все, що бачили. Хліб я їла два роки поспіль, не могла від нього відмовитися, хоч раніше завжди утримувалась. Потім був острах, що не буде роботи. Коли ми приїхали, то зареєструвалися як ВПО, нам дали коробочку продуктів – і все. Ніхто не запитував, чого ми потребуємо. Хоча у нас не було й базового. Ми також самостійно знаходили квартиру, потім почали шукати громадські організації, які надали б якусь допомогу.

З осені 2022 року у нас відкрився центр “ЯМаріуполь”, тоді стало легше: два рази на місяць видавали продуктові набори, комплект білизни, одяг. До речі, дотепер видають раз на місяць. Але спершу ми, звісно, відчували себе не на своєму місці. Все було “тригером”, який повертав до Маріуполя воєнного, і довоєнного. І ось ця пісня “У мене немає дому”… Щоразу сльози. Потім все ж знайшлась робота, стало простіше, ти ніби сам собі створюєш нове життя.

– Юлія: – Ще ми вперше почули, як “волає” сирена, у Львові на вокзалі. Бо в Маріуполі ж такого не було, загроза була постійною. Знаєте, це було страшніше, ніж вибухи. Одразу така тривожність всередині з’являється… І, звісно, на той час також часто були обстріли, які повертали до подій у Маріуполі. Якось я почула хоч і наш український літак, але в мене організм згадав увесь цей стан. Коли літаки над будинками скидали бомби… 

Однак все ж це краще, ніж жити в окупації. Я сестрі казала, що якщо так станеться, що не буде можливості виїхати з Маріуполя, я не зможу повернутися працювати в державні структури. Я піду прибиральницею, продавчинею на касі, але не повернусь. Тому що ми перед тим, як заступати на роботу, даємо присягу українському народові. Ми присягаємо захищати їх інтереси та права. Тож для мене це було б неприпустимо.

Про життя родини після евакуації з Маріуполя та про особисті втрати…

– Юлія: – Незабаром, після того, як ми виїхали з Маріуполя, я знайшла свого батька. Батьки розлучились, коли я була маленькою, і так в нього доля склалась, що він поїхав до Росії й тривалий час мешкав там. Наприкінці 2021 року він повернувся в Україну, і так сталися обставини, що на початку повномасштабного вторгнення він опинився в Івано-Франківську. Тоді ж одразу мобілізувався, був у теробороні і потім їх перенаправили на Запорізький напрямок. Вже влітку 2022 року ми почали спілкуватися, він нас самостійно знайшов. Я була дуже цьому рада, тому що нарешті у мене є обидвоє батьків. Це закривало якісь мої гештальти дититинства… У лютому цього року, при наступі на Запорізький напрямок, він загинув внаслідок поранення. Батько незабаром збирався у відпустку, і ми також мали вже зустрітися. Але так сталось, що зустрілися вже на похованні… 

Фото: особистий архів Юлії.
На фото: батько, Пучков Олександр Іванович

Фото: особистий архів Юлії.
На фото: батько, Пучков Олександр Іванович

Мій чоловік також перебував на фронті. Андрій був шахтарем, до нього прийшли на робоче місце, і він без зволікань сказав, що готовий до служби. Це для нього було питанням часу. Його мобілізували у червні минулого року, він пройшов навчання, ми одружилися 1 серпня 2023 року і він поїхав на Донецький напрямок. У нього була спеціалізація “антидронова рушниця”, і побратими кажуть, що він збивав такі дрони, які надскладно знешкодити. Андрій приїхав у травні у відпустку, потім поїхав, і у нас втратився зв’язок. Він попереджав, що вони приїхали на іншу позицію, і може не бути зв’язку. Я чекала один день, два, три, чотири… Далі більше нікуди було це відтягувати: прийшла інформація про його загибель, ми почали це виясняти, тому що командування мовчить, нічого незрозуміло. На жаль, це дійсно підтвердилось, він загинув 1 червня. 

Це 54 бригадаЮ і у нас дотепер залишилось багато невирішених питань. Дотепер є розбіжності щодо обставин загибелі. Якби криворіжське ТЦК не подало запит щодо Андрія – ми дотепер нічого б не дізналися. Навіть коли Андрій поїхав у відпустку, тих хлопців, що залишилися, з однієї позиції “перекинули” на іншу, ближче до лінії зіткнення. Там дотепер дуже багато втрат. Коли Андрій вже приїхав у штаб, йому сказали, що він їде до іншого міста. Але вже ввечері, перед виїздом, повідомили, що він все ж їде на ці позиції. Для хлопців, які прибували, навіть не було місця облаштуватися… 

Фото: особистий архів Юлії.
На фото: чоловік Андрій.

Фото: особистий архів Юлії.
На фото: чоловік Андрій.

– Олена: Ми дуже збентежені. Тому що наші родини віддали за незалежність країни дуже багато. Дотепер кожен з нас перебуває на своєму місці, аби бути корисними державі. І понад усе хочеться, щоб була спрведливість. Всі повинні залишатися людьми. Кожна родина має право знати, що сталось з її близьким. Зараз залишається дуже важко. Надії вже зовсім трішечки. Вона все згасає і згасає… Але, знаєте, сили ще є. Ми своїм жіночим кланом точно будемо триматися. І все обов’язково буде найкраще. Маємо зробити усе, щоб ворог не дочекався нашого зламу.