Хлопці потрапили в полон через змову командира офіцерського складу з бойовиками РФ – близькі полоненого морпіха з 501-го окремого батальйону морської піхоти

Морські піхотинці – ті, хто власним гаслом засвідчують самовіддану службу українському народові, вірність військовій присязі та готовність виконати поставлені завдання у будь-яких умовах. Один із найстійкіших родів військ на лінії зіткнення,  сформований в Україні майже з нуля. Під час стримування збройної агресії ворога морпіхи виконували завдання у зоні Операції об’єднаних сил, а з початком широкомасштабного вторгнення одними з перших зустрічали ворожі колони та були залучені до бойових завдань на найважчих ділянках оборони України.

Від початку повномасштабної війни росіянам вдалося швидко оточити Маріуполь, але оборона міста тривала до кінця травня, доки останній захисник не покинув території заводу “Азовсталь”, що стала центральним образом українського спротиву. По інший бік – ті, хто тримали оборону на окремих ділянках, включаючи території металургійних гігантів  “Азовмашу” та заводу імені Ілліча. Саме там перебували морпіхи 501-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ, які першими з Маріупольського гарнізону масово потрапили у російський полон. 4-го квітня батальйон зник зі своєї позиції, зв’язок перервався. Наступного ж дня на російських ресурсах заявили, що всі морпіхи “добровільно здалися в полон”.

Серед оборонців, що потрапили до полону у квітні минулого року – Владислав, який воює у складі військово-морських сил України з 18-ти років. Більше про “здачу” у полон та несправедливе ставлення до його батальйону, що продовжує блокувати перебіг обміну – в інтерв’ю для “Букв” розповіли мати захисника – Олена, а також дружина й нині парамедикиня – Анастасія Шетеля.

Фото: з архіву Олени

Фото: з архіву Олени

– Знаю, що Владислав воює у складі ВМС з 18-ти років, що особливо свідчить про рівень його свідомості та відчуття обов’язку перед державою. Чи можете детальніше розповісти про його військовий шлях і те, якою він усвідомлює власну місію? Чи дійсно це є покликом з юних літ?

Олена: – Влад із дитинства мріяв стати військовим. Він був одержимий бажанням всіх захищати. Коли йому було 4 рочки, ми якось зайшли у магазин м’яких іграшок, і зі всіх іграшок він обрав страшного крокодила з великою пащею і гострими конусоподібними зубами. На моє питання, чому серед гарних, пухнастих іграшок його вибір впав на таке страхіття, він відповів: “я буду його міцно тримати, щоб він нікого не покусав”. У цьому є весь Влад: для нього завжди було дуже важливо зупинити небезпеку, навіть якщо ціною власного життя.

Анастасія: – Владислав із самого дитинства – ідейна людина, він завжди повторював, що кожен повинен жити по справедливості, і його дуже зачіпало, коли справедливість щодо будь-кого порушується; він мріяв про суспільство, яке здатне побудувати кращу країну, яка буде здатна захистити себе самостійно, створити всі умови для життя кожного громадянина, а також досягти максимального злагодження всередині себе. З початком Революції Гідності, а пізніше – й війни 2014-го року, Владислав не стояв осторонь подій та намагався бути активним і свідомим громадянином. Він обрав навчання в юридичному коледжі в місті Львів, де провчився не цілий рік, а як тільки став повнолітнім, підписав контракт з ВМС України, оскільки не міг стояти осторонь від подій, які продовжувались на сході України. Владислав завжди з честю та гідністю виконував свою роботу, навіть будучи в такому юному віці, він часто ставив виклики самому собі та вчився з легкістю приймати найсуворіші умови для життя, а також міцно тримав фронт разом із побратимами, з якими пізніше і потрапив в одні найбільш жорстоких бойових дій за всю історію повномасштабної війни Росії проти України.

– Аналізуючи професійний шлях Владислава і його активну громадянську позицію, чи є конкретні події, військові операції, доленосні бої, що особливо вплинули на його формування як сучасного воїна?

Олена:  – До армії він готувався зі школи. І коли вступив до університету, то також одразу записався на підготовчі воєнні курси. Після першого курсу взяв академвідпустку і підписав контракт. Коли вже як контрактник проходив підготовку на Яворівському полігоні, до них приїхав офіцер 501 ОБМП з Бердянська, який шукав охочих піти в морську піхоту. Там були і офіцери з десантної бригади. Мій син разом зі своїм побратимом взяли аркуш паперу, розкреслили його на дві половини: з одного боку – десант, з іншого – морська піхота, і стали ставити плюси за обидва підрозділи, починаючи з кольору берета, закінчуючи натовської сертифікацією. У підсумку вирішили піти у морську піхоту. Хоча за десант плюсів було більше.

Анастасія: – Він завжди був справжнім воїном, про що свідчать його нагороди та історії бойових побратимів і, як на мене, найбільш визначним його подвигом стала участь в боях за Маріуполь. Хоча він і рідко виходив на зв’язок із сім’єю під час тих подій, але всі ми могли спостерігати за тим, яке пекло відбувалось в місті на той час, та як мужньо за нього боролись. Влад ніколи не говорив про те, що йому страшно, він будував плани на майбутнє, хоча я знаю, що страшно було всім, оскільки інтенсивність боїв не вщухала ні на хвилину, а витримати таке фізично та морально – надскладне завдання. Власне, його героїзм та формування як воїна заклалось саме на підґрунті того, що він з гідністю ніс цей бій і в наших розмовах знаходив в собі сили жартувати та заспокоювати мене зі словами “все буде добре, я навіть не сумніваюсь”. Ось у цьому, певно, і полягає образ сучасного героя серед українців – вміти подолати свій страх та з честю давати бій за власну ідею, яка і дає сил це все проходити.

– Розуміємо, що той шлях, який Владислав пройшов ще до повномасштабного вторгнення, вже давав йому усвідомлення масштабів, на які спроможний окупант. Зважаючи на це, в якій бойовій готовності він був, одразу опинившись в епіцентрі сутичок?

Анастасія: – Дійсно, для мого чоловіка ця боротьба почалась ще у 2018 році, коли він вперше потрапив на фронт, тоді він чітко усвідомив свою роль у цій війні. А повномасштабне вторгнення Росії в Україну він зустрів на тому ж фронті, де знаходився на той момент майже 2 місяці – вони тримали свою лінію на межі власних можливостей, і саме через загрозу повного оточення зі спини їхній батальйон був змушений відійти на околиці міста Маріуполь, де і почалась їхня історія справжньої боротьби.

Олена: – На четверту ротацію Влад із побратимами зайшли на початку грудня 2021, на маріупольському напрямку. Вже тоді, всім, хто не літав у рожевих хмаринках, було зрозуміло, що Росія стягує війська до кордону не для розваги. За два тижня до повномасштабного вторгнення Володимир Зеленський особисто приїхав перевірити готовність на позиції наших морпіхів, президент підтримав бійців морально, вручив нагороди, тоді Влад отримав годинник із пам’ятним написом. 20.02.2022. один із моїх друзів з Маріуполя повідомив, що за останню добу по позиціях ЗСУ було завдано більше 100 артударів, чутно було у центрі Маріуполя. 21.02.2022 на металургійних комбінатах Маріуполя зупинили усі доменні печі. А на ранок 24.02.2022 на позиції наших морпіхів почали наступати танки. Вони трималися дуже гідно, розбивши чимало ворожої техніки. 28.02.2022 син на зв’язок не вийшов. 01.03.2022 я дізналася від волонтерів, що наші морпіхи потрапили в котел, бо колона росіян, яка йшла з Криму, почала заходити їм у спину. Але їм вдалося вирватися і відступити до Маріуполя. Також волонтери зв’язалися з його командиром і передали мені, що син живий. 02.03.2022 Влад зателефонував сам – втомлений, але бадьорий, він вірив у перемогу України.

На фото: завод “Азовмаш”
Фото: з архіву Олени

На фото: завод “Азовмаш”
Фото: з архіву Олени

На фото: завод “Азовмаш”
Фото: з архіву Олени

– Скажіть, чи ділився він деталями щодо належного забезпечення їх батальйону до оборони? Можливо, розповідав історії фронтового побуту, які зараз можуть слугувати важливими свідченнями в процесі документування воєнних злочинів?

Олена: – З 03 березня 2022  зв’язку знову не було. Але маріупольським поліцейським вдалося поставити одну вишку на генераторі біля 555 шпиталю, вона пропрацювала до 15 березня, поки шпиталь 16-го не розбомбили росіяни. Але ті новини, які вдавалося дізнатися від поранених, медиків і волонтерів, були невтішними: дуже багато поранених – як цивільних, так і військових, не всім встигають надати медичну допомогу, і коли вони вмирають – їх тіла лежать просто на вулицях. Постійні авіаудари, до 100 і більше за добу, з їжею теж дуже погано, доходило до того, що вже ловили голубів, і одна тарілка цього голубиного бульйону на двох – раз на декілька днів. У мене ще тоді залишався в Маріуполі друг, який жив на вулиці Прожекторній. Ця вулиця проходила між заводом “Азовмаш”, де наш 501-й тримав оборону, і парком Петровського, де морпіхи влаштували братську могилу для своїх побратимів. 22 березня цей чоловік вийшов з Маріуполя пішки, про сина мене він не питав, бо був впевнений, що в усіх, хто залишився на той час на “Азовмаші” і заводі Ілліча, шансу вижити не було. Він розповів, що на якийсь час на початку березня місцева підприємиця зробила пункт роздачі їжі на 8-ій прохідній “Азовмашу”, але росіяни скинули авіабомбу прямо на чергу цивільних, які стояли за їжею.

Анастасія: – Дещо він розповідав, мені найбільше запам’яталось це болюче: “ми думали вже про те, аби їсти голубів”. Ситуація була складна для всіх, та на початку їжі вистачало, проблема була з водою – часто пили з калюж, талий сніг, технічну воду з батарей. Я знаю історії від військових, які були учасниками цих подій, яких вже обміняли, і вони розповідали жахливі речі, які відбувалися в місті під час активних бойових дій. Найбільший страх, який вирував в кожного з нас, крім відсутності питної води та їжі – БК (боєкомплекти), їхня нестача сильно вдарила по батальйону, в якого і так на той момент були найбільші втрати серед особового складу в бригаді, були думки “де їх взяти?”, “Як вони будуть нести бій без БК?”. Тому так, ситуація й справді була важкою через неможливість підвозу особового складу та БК.

– Повернімось до одного з  найскладніших та найбільш переломних періодів – полону. Чи відомо, за яких точних обставин Владислав потрапив до полону? Це  важливо проговорити, адже всі пам’ятають, що основні бої точилися за “Азовсталь”, натомість мало відомо про оборону саме на околицях міста.

Анастасія: – Ситуація, яка була на околицях міста під час боїв за Маріуполь – найскладніша серед всіх інших ділянок, оскільки не було укриттів, в яких могли б ховатись хлопці. Через відсутність укриттів кількість поранених була захмарною, їх потрібно було якось евакуювати, а до найближчого “шпиталю” потрібно було якось дістатись. А про відсутність нормальної медицини взагалі боляче думати. Вони тримали приватний сектор і частину заводу імені Ілліча, завдяки чому ворогу не вдалось здійснити задумане і пройти далі до обласних центрів.

Хлопці потрапили у полон через змову одного з командирів офіцерського складу з бойовиками РФ: він таємно від всіх інших домовився про місце і час “здачі” хлопців у полон, а командирам підрозділів дав завдання привести людей в те саме місце, про яке було домовлено, не сказавши про свої наміри. Кожному говорили різне: “це так званий зелений коридор”, “на підмогу до іншого батальйону”, “прорив на завод “Азовсталь”. А у хлопців не було зв’язку з сусідніми позиціями та і взагалі ні з ким не було зв’язку, тому їх просто ввели в оману, через яку мій чоловік вже більше року перебуває в полоні.

Олена: – Десь з 15 до 24 березня я жила ніби  на паузі, бо вже не було зв’язку ні з волонтерами, ні з військовими. А 24 березня син зателефонував: він не жалівся, розпитував про успіхи ЗСУ і казав, що у них все добре. Мені це нагадало 2019-й, коли син зазнав важкого поранення і сказав мені про це за добу перед випискою зі шпиталю, а до цього запевняв, що у нього все добре… Я до останньої миті не знала, що він поранений. Тут я розуміла, що діється в Маріуполі, але розпитувати його було марно, бо він ніколи не жалівся, не здавався і не здався би цього разу, хоча я не впевнена, що вижив би.

– Ви згадали про несправедливе ставлення до батальйону Владислава, зокрема під час бойових дій. Можете наголосити на інших проявах детальніше? Це стосується неналежного військового забезпечення чи безпосередньо перебігу процесу обміну? 

Анастасія: – Колись на цілий батальйон відкрили несправедливе кримінальне провадження за нібито “добровільну здачу в полон”. Згодом з усіх, хто дійсно був не винен – зняли обвинувачення, але найгірше те, що ось вже 17-ий обмін відбувся і в жодному з цих обмінів не було хоча б однієї людини із 501-го батальйону. Я не скажу, що це на сто відсотків пов’язано з абсолютно неприпустимими звинуваченнями, але допускаю, що хтось ніби навмисно блокує 501 батальйон на обмінах. Я шукаю всі методи, аби з’ясувати причини такої несправедливості. Натомість, той командир, який “здав” хлопців, перейшов на бік РФ, і зараз спокійно живе в окупованому Бердянську.

Олена: – Чому Бірюков згодився зі зрадником Безсмертним, я можу лише припустити.  Бірюков життя військового ставив вище за все, він ніколи не кинув би поранених побратимів, щоб спробувати невидимою групою прорватися з Маріуполя або на “Азовсталь”. Він вважав, що території повертаються, а життя військових – ні. Може, це і стало основою для  такого рішення. Мабуть, зваживши все, він вирішив, що тільки так може зберегти життя своїх матросів. Хлопці були розкидані по позиціях далеко одне від одного, зв’язку між ними не було. Інформації у них теж жодної не було. Безсмертний їх збирав частинами, обманюючи. Ніхто з них не знав, що його  ведуть в полон.

Фото: з архіву Олени

– Станом на сьогодні, чи вдалося Вам налагодити комунікацію з відповідними структурами щодо належного надання інформації про захисника? Чи дійсно продовжує існувати низький рівень обізнаності щодо даної справи?

Анастасія: – Щиро – процедура обмінів до кінця мені не зрозуміла, от за якими критеріями обирають, хто сьогодні потрапить додому, а кому доведеться ще енну кількість часу провести в полоні?… На жаль, все це дуже складно, тим більше, я знаходжусь в зоні бойових дій постійно, і мені надскладно проводити дзвінки, стукати у зачинені двері. Я не готова опускати руки, але підтримка сімей військовополонених – мінімальна. Наприклад, взяти хоча б інформативно – жодної інформації щодо стану здоров’я чи місце утримання я не отримала, вже мовчу про зв’язок із самим Владом, чи хоча б листування. Все це дуже і дуже складно, я намагаюсь і далі хоч якось вплинути на те, аби його обміняли, але чим довше, тим це все складніше. 

Олена: – Від обміняних знаю про сина, що не поранений, але дуже виснажений, і хоч зараз допити – не часто і б’ють рідко, але годують дуже погано. Вони з 6-ї до 22-ої стоять. На прогулянку їх не водять. Найстрашніша колонія була в Таганрозі: там їх катували цілодобово без сну, і хлопці навіть не можуть точно сказати, скільки часу і днів вони там пробули. Два обміняних, що були з моїм Владомч, називають різну кількість діб, бо свідомість відключалася. Нашому ГРУ відомо про 180 колоній, в яких тримають полонених, але обмінювали тільки із 100. Є колонії, з яких ні разу не обмінювали, і не знають, скільки наших полонених там тримають.

– Зважаючи на вищезазначені прояви несправедливого ставлення, яких рішучих дій не вистачає для їх усунення? Відстоювання яких прав військовослужбовців повинно стати пріоритетним серед громадськості для пришвидшення цих процесів?

Олена: – На одній із зустрічей з родинами військополонених я познайомилася з дівчинкою, яка доїхала до головного офісу Червоного Хреста в Женеві. Там вона зустрілася з відповідальною за українських полонених в міжнародному Червоному Хресті, і виявилось, що то росіянка, тому у наших хлопців ніколи представників міжнародного Червоного Хреста і не було. Я знаю, що в полоні знаходяться багато медиків, навіть цивільних медиків, які піклуються про наших поранених полонених. Вони вже відмовлялися від обміну, хоч і самі падають від виснаження. Але залишаються з нашими пораненими полоненими, і це – справжній героїзм, який, на жаль, нашому народу не цікавий, бо пісень вони не співають…

Анастасія: – У першу чергу – нормалізоване інформування родичів військовополонених щодо всіх процесів, які відбуваються в структурах, що впливають на обміни, дозволити членам родин мати повну картину всіх дій для визволення рідного з полону. Також налагодити взаємозв’язок всіх цих структур із військовою частиною та спільно вирішувати всі проблеми, а не перекидати відповідальність одне на одного.