Хлопці виснажені. Тому є самовільне залишення частини, і дезертирство – військовий психолог

В різні періоди російсько-української війни в медійному просторі з’являються теми, які звертають увагу на проблеми ментального стану військових. Часто це можуть бути емоційні історії, в яких військові дуже гостро розповідають про умови на фронті й, відповідно, ми бачимо, в якому стані вони це проживають. Суспільство також має розуміти, що не лише перебування в потенційній небезпеці, але й конкретні умови, що залежать від напрямку, забезпечення, фізичного стану чи командування – створюють додатковий тиск. І, на жаль, такі проблеми часто не виходять за межі публічності через низку причин: особистий страх військового або контроль командування, яке, наприклад, відстоює репутацію війська й не допускає його можливої дискредитації. Однак, військо – це кожна людина, яка, виконуючи свій обов’язок, має право отримувати належну підтримку, включаючи психологічну.

Букви проводять низку інтерв’ю з українськими військовослужбовцями, кожен з яких ділиться власним досвідом проживання війни й тим, які чинники впливають на цей процес. Щоразу – захисники звертаються до окремих проблем у війську, що пов’язані з командуванням, ставленням певних осіб, відсутністю повноцінного відпочинку чи можливості реабілітації. Все це надає розуміння щодо першочергової присутності на фронті – фахівця, а саме військового психолога. 

Власне, Деніель Джонсон – відвідує позиції український військових на фронті та військові частини, де намагається стабілізувати психологічний стан військовослужбовців. Чоловік також є представником громадської організації “ЛГБТК+ військові”, тож на власному досвіді розуміє, яких упереджень, спричинених особистими характеристиками, може зазнавати людина. Він не боїться відкрито говорити про свою орієнтацію, але у війську мало про це розповідає. Натомість у своїй професійній діяльності робить усе, аби військове середовище було безпечним й не зазнавало соціального поділу.

Більше про те, чи є у війську захист категорій громадян різних соціальних груп, про нестачу психологів, що спричинено рішенням Міністерства оборони, можливі причини скасування відпусток за умов бойового розпорядження, проблематику поповнення війська, що також впливає на загальний рівень мотивації військовослужбовців – Деніель ділиться в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів Деніеля

– За цей місяць було багато думок про те, що військові негативно сприймають, наприклад, проведення прайдів. Все ж цікаво, чи є у війську фокус на подібні заходи у містах? І загалом на будь-які соціальні тенденції, якщо вони не стосуються війська.

– У нас цивілізована держава, можна сказати, що майбутня європейська держава. Однак, у війську є такі осередки, що залишилися з радянських часів. Тобто, йдеться про людей, здебільшого офіцерського складу, які вважають, що ЛГБТ – це ніби хвороба, що такого не повинно бути в армії, що держава на це дарма витрачає свій час і ресурси тощо. Така думка складається з того, що більшість високопоставлених офіцерів, мають “закалку” радянських часів та поглядів. Для них такі люди в армії – це проблема. В чиємусь розумінні вони навіть заважають іншим служити. 

Але насправді більшість військових, які служать в армії, є достатньо лояльними. Бо людина передусім захищає батьківщину і немає різниці, якою є її орієнтація. Звісно є ті, що не сприймають ЛГБТ, але при цьому залишаються нейтральними у своєму ставленні. Проблема в тому, що командування будь-якої частини час від часу проводить свої бесіди, психологічні тренінги на тему, що ЛГБТ – це люди, які не мають бути в армії, бо вони більш вразливі, такі, що не готові виконувати бойові завдання. Морально та фізично слабкі. Але це не є так. 

Багато хлопців, які є частиною ЛГБТ-спільнот, я, наприклад, належу громадської організації до ЛГБТ + військових, є членом ради цієї організації й можу сказати, що у нас багато бойових хлопців, які виконують бойові завдання, виїжджають на бойові виїзди, знаходяться в окопах тощо. Це і артилеристи, і піхотинці, і медики. Вони йдуть і захищають свою державу. Але вони не дуже афішують про себе, бо знають, що таких людей дуже часто командування частини не сприймає. Такою є правда, на жаль. Тому більшість військових ЛГБТ намагаються не розповідати про себе. 

Фото: особистий архів Деніеля

–  Можу припустити, що  соціальний статус, який займала людина до війни – навряд відіграє особливу роль, якщо вона перебуває, наприклад, на нулі. Тоді чому таке значення має гендерна ідентичність?…

– Можу розповісти, як це відбулось у мене. Коли в командуванні ДШВ дізналися, що я відкритий гей, щоб не “очорнити” своє командування, мене трохи змістили в батальйон забезпечення. І як мені сказав мій колишній командир, що: “у нас такого не прийнято”. А інший командир сказав, що такі, як я, заважають служити. Але яким чином? Я не афішую і не пропагую свою орієнтацію. Лише виконую свою роботу, виїжджаю на бойові завдання, працюю з хлопцями, був в окопах… Я не боюсь цього і неодноразово це доводив. 

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, я був на обороні Чернігова, на той час командиром танка, командував екіпажем. Ми боронили місто до деокупації його околиць. Далі я поїхав на Донецький напрямок. Там виконував свої службові обов’язки на посаді командира танка, а також медика. Тобто, це були і бойові завдання, і виїзди, щоб допомогти пораненим хлопцям й не лише. Страх, можливо, був з 2015 по 2018 році, я тоді теж служив, але зараз, напевно, його немає. За час служби до того, як я став офіцером психологом, на моєму особистому рахунку налічується 196 осіб, яких я евакуював. Це були і поранені, і загиблі.

З усім тим, мене намагалися переміщати по частинах. Тобто, проблема армії не в тому, що солдати чи сержанти не сприймають ЛГБТ. Це проблема офіцерського складу, починаючи від командира частини й завершуючи його заступником морально-психологічного забезпечення. Хоча останній якраз мав би таких людей захищати, а виходить навпаки, що їх виявляють і просто кудись відправляють. Тому проведення прайдів потрібне для того, щоб довести, що в армії є військові, які належать до ЛГБТ-спільноти. Це має показати всім, включаючи світову спільноту,  що в українській армії служать будь-які люди.

Фото: особистий архів Деніеля

– Фактично, це надання “видимості” і соціальним питанням. Адже якщо ми показуємо, що в українській армії служать будь-які люди – то усі вони можуть мати рівні права. Але, на жаль, з цим ще можуть бути проблеми…

– Так, на прайді, наприклад, також підтримували законопроєкт про Інститут реєстрованих партнерств. Це теж потрібно, тому що, наприклад, в нашій громадській організації є хлопці геї, які загинули на фронті.  Навіть, якщо у військового є пара, то офіційно він, виходить, що є для нього ніким. Якщо брати США чи Британію, там це легалізовано і якщо гине один хлопець з пари, тоді інший має такі ж самі права, як може мати дружина. Немає проблем переміщення, поховання, отримання речей коханого тощо. 

Зараз вносити зміни в Конституцію України, на жаль не можна, тож люди вивчають різні альтернативи для того, щоб був контракт між хлопцем і хлопцем, дівчиною і дівчиною. Тобто, якщо хтось з нас помирає, то наша кохана людина буде мати право, наприклад, входити в заповіт, займатися похованням, представляти інтереси, всиновлювати дітей тощо. Частково ми до цього готові, але є багато роботи попереду.

– Деніеле, продовжуючи тему наслідків радянського світогляду, чи є інші теми, які у війську все ще сприймають дещо негативно, тож краще не порушувати їх? Чи також справа може бути у командуванні?

– Так, це існує, тому що знову-таки питання радянщини, те, що мобілізовували офіцерів ще тих часів. Вони звикли жити за навчального радянського посібника. Бо в Радянському Союзі не було термінів “хлопець гей” та “дівчина лесбійка”, “небінарні люди”. Це вважалось хворобою, навіть попри конвенцію ООН чи Міжнародну класифікацію хвороб-10, де прописано, що все це не є хворобою. Права ЛГБТ-людей захищені конвенцією ООН, Конституцією тощо. Добре, що в армії є психологи, які дійсно це розуміють і намагаються довести командуванню, що кожен тут передусім є військовим, а значить усі рівні. У нас навіть є іноземні військові, які також представники ЛГБТ. Але вони першочергово стали на захист нашої держави. 

Загалом, в армії не вистачає психологів. На початку 2023 року саме формувалось, що має бути психолог в кожному батальйоні. Наприкінці року й початку 2024 – Міністерство оборони України скасовує посаду психолога батальйону. Залишили лише психолога частин або, як кажуть, група контролю бойового стресу (ГКБС). Це серйозна проблема. Адже психолог не лише спілкується, він проводить психологічне тренування універсально для кожного, різні психологічні вправи, техніки, спілкування і так далі. Надає психологічну допомогу військовим, які виконують бойові завдання в районі активних бойових дій, що позитивно впливає на якість виконання завдань підрозділів.  Він намагається психологічно стабілізувати хлопців, щоб на наступне завдання вони йшли не втомленими, а з певним позитивом та енергією. Бо питання психологічного стану військових – якраз те, про що намагаються не розголошувати.

Фото: особистий архів Деніеля

– Щодо мотивації\демотивації. Хочеться все ж порушити питання того, чи є теми або настрої в суспільстві, чи на рівні держави, чи законодавства, які дійсно можуть демотивувати військових на фронті?

– Щоб у військових була мотивація – вони мають відчувати, що до них дослуховуються та що їх чують. Зараз є багато солдатів, сержантів, які розуміють правила війни й знають, як себе поводити на війні. Однак, часто їх можуть пригнічувати їх командири. Коли я виїжджав на бойові позиції, побачив, що мотивації у людей взагалі не було, морально психологічний стан знижений майже до 0. Тому що бойові машини не працюють, боєприпаси у когось є, у когось немає, комусь привезли одні патрони, ще комусь – інші, які не підходять. 

Немає спілкування, до солдатів не дослуховуються, не проводиться практично жодних психологічних тренінгів, морально-психологічних співбесід тощо. Мотивації як такої немає. Просто є команда вперед і все. Мотивація може бути тоді, коли, наприклад, якщо є можливість, ти відпускаєш солдата у відпустку до родини. А не якщо ти кажеш “вперед, вперед”, а солдат вже виснажений. 

Наприклад, він поїхав на бойові, де мав пробути 7 днів, а перебував там два тижні. Він приїжджає з передової, три дні перепочив і знову їде. По бойовому статуту Збройних Сил України й будь-якому іншому – після бойових військовий має відпочивати від п’яти до семи днів. В нього має бути їжа, змінний одяг, можливість прийняти душ і просто відпочити. Бо проблема інколи буває навіть у воді. Тому що не по всій лінії фронту доставляють воду, а також інколи їжу. Був такий випадок, коли хлопці знаходились на “передку” і їм мали привезти їжу. Але привезли за 3 кілометри від місця їх дислокації. Хлопцям потрібно було самостійно пішки доставляти її. То яка буде мотивація, коли таке ставлення від своїх же? 

Фото: особистий архів Деніеля

– Ви порушили нагальну проблему – коли військові, або свідомо, або через обставини, роблять вибір на користь виконанню військового обов’язку, а не забезпечення своїх потреб. У чому це також проявляється?

– Наприклад, якщо йдеться відпустки. Їх за законом збільшили, але ходити у них стало менше людей. Тому що, наприклад, якщо частина вже має бойове розпорядження, то всі відпустки скасовуються. І поки бойове розпорядження не буде виконано – ніхто у відпустку не піде. Також, за весь час служби не пам’ятаю, щоб була ротація… І солдати ж не можуть піти проти командира. Хіба що збройною агресією, але це вже буде кримінальна відповідальність. 

Тому в нас є і самовільне залишення частини, і дезертирство. Бо хлопці просто втомилися. І звинувачувати інших громадян в тому, що вони не воюють – це теж абсурдно. Кожен обирає свій шлях, ніхто не має права когось змушувати. Так, є обов’язок, але якби командування по-іншому ставилось до військових, люди б мали розуміння, що для них є місце в армії. Але ж вони бачать, що відбувається, тому не хочуть бути просто військовою одиницею. 

До речі, у нас на законодавчому рівні немає слова “ухилянт”, і навіть немає “відмовника”, адже відмовник – це та людина, яка вже є військовослужбовцем і відмовляється виконувати бойове завдання. Але це не стосується людини, яка не є військовослужбовцем. До того ж ніхто не знає, чи у людини дійсно є проблеми зі здоров’ям. То чому таку людину призивати до армії? Тому що так треба? Нещодавно, в Чернігівській області у 169 навчальному центрі “Десна” втекло 6 військовослужбовців, які раніше були засуджені. Ми бачимо, що замість того, щоб відбувати термін, держава пропонує служити. І ось ці люди просто зі зброєю втекли під час проходження навчання. Де вони зараз – невідомо. Система не спрацювала. Чи такого поповнення війська ми прагнемо?

– У нас все ще усталені гендерні стереотипи. Зокрема, щодо образу військового та армії. Зважаючи на це, чи помічали Ви серед військових переживання щодо того, що вони не відповідають цьому образу? Або ж  приховують особисті характеристики, які нібито йому суперечать. 

– Є така річ, що, наприклад, люди, які раніше професійно займались бойовим мистецтвом, фізичними тренуваннями тощо – вони можуть це більш приховувати. Адже розуміють, що якщо проявлятимуть себе як дуже мужніх та сильних – їх поставлять командувати взводом, де можуть бути менш фізично сильні хлопці, які навіть строкову службу не служили. Ось він має повести їх у бій, а перед цим підготувати у короткі терміни. А якщо він їх не підготує, то може отримати догану, відповідно знімається грошове забезпечення. Це додаткова відповідальність. Хоча, врешті, жодні привілеї або особисті характеристики – не мають значення. Кожен опиниться на фронті. Тут головне кількість.  На початку війни практично всі досвідчені хлопці – загинули. Бо їх відправили першими. 

Фото: особистий архів Деніеля

Коли я був на Чернігівському напрямку, у нас в групі було ще 2 танки з екіпажем, і в них були професійні інструктори. Коли їм сказали, що потрібно висуватися – вони відмовились. Розуміючи, що навряд чи повернуться. Такою була ситуація на всіх напрямках. І дотепер не евакуювали багато тіл загиблих. Те ж саме Гуляйполе, де кількість загиблих – захмарна. В травні 2022 там практично було втрачено велику кількість  танкових батальйонів під час бою та багато було загиблих. І це були професіонали. Але, на жаль, через командування, яке дає незрозумілі накази, хлопців не стало. І тепер ми що робимо? Набираємо людей, які навіть не були в армії. Менеджерів банку, айтівців, слюсарів, механіків, електриків – людей, які мали б приносити користь у цивільному житті. І виходить певний “конвеєр” людей.

– Образ військових сьогодні також часто ідеалізують. І вже усталено явище “героїзації”. Неодноразово чула думки, що військові проти цього. Тим більше, подібна увага створює певний тиск, відповідальність та завищені очікування… Як Ви це бачите?

– Розумієте, це також є певна державна пропаганда. Якби держава не здійснювала цю політику героїзації, то, напевно, всі чоловіки б вже поїхали з країни. Така пропаганда націлена на те, аби показати іншим громадянам України, що в армії є герої, які воюють, добровільно виконують свої обов’язки тощо. Тому, за їхнім прикладом, кожен ніби також має йти до армії. Ця риторика розвивається ще з 2022 року через певні лозунги. І це має великий вплив на громадян нашої країни, які знаходяться в її межах. 

В мене була така історія, що мені зателефонував один чоловік і каже: “я хотів би запитати, чи ще не потрібні хлопці в армії? бачу по телебаченню, що розповідають, що не вистачає людей і ЗСУ потребують нашої допомоги”. Я його запитую: “а чим ти займаєшся?”. Він відповідає: “ну я ФОП, продаю запчастини…”. А я йому: “ось цим і продовжуй займатися”. Можливо, він своїми податками принесе більше користі, ніж в армії. Бо людина не має жодної військової професійної, військової освіти. Чи зможе він швидко навчитися? Ні. Пропаганда особливо діє на молодих патріотичних хлопців, які все це спостерігають і у них всередині просинається відчуття, що вони зобов’язані піти до армії й віддати за країну життя. Бо хлопці воюють, а їм соромно. Спрацьовує юнацький максималізм, який не дає свідомо оцінити ситуацію.

Кожна людина, яка повертається з армії – не повертається здоровою і мотивованою. Вона повертається з пораненнями, душевними травмами, зі зламаною психікою з панічними настроями, не з родиною, а десь поза її межами, бо ж навіть, бувши вдома, в кожного ветерана, військовослужбовця залишається відчуття що він досі на війні (в бою в небезпеці), а не з родиною коханою дружиною (дівчиною), хлопцем…. Людина перебуває в трансі війни. 

Люди, які повертаються – найбільше потребують комплексної психологічної реабілітації. Те, що створюються петиції про присвоєння “Героя” – люди не розуміють, що значить слово герой. Якщо ми будемо казати, що всі герої – то з 2022 року їх налічується дуже багато. Але чи дасть щось ця медаль? 1500 гривень до пенсії дитині? Але це ж не поверне людину. Чи це якось має привернути увагу держави? Ні. Це повинно було привернути увагу державних осіб, коли ця людина у рацію говорила, що їй потрібна допомога. Коли ця людина була живою…

Фото: особистий архів Деніеля

– Продовжуючи цю тему, варто проговорити, що військові – це такі ж звичайні люди. Просто їх свідомість не допускала іншого варіанту, аніж приєднання до війська. Або ж це було вимушено. Тим не менш, чи є страхи, які найчастіше відчувають військові?

– Звісно є. Страх не побачити своїх близьких, батька, мати, діда, бабусю, дівчину, дружину, сина, доньку… Страх померти. Або ж потрапити до полону. Тому що в полоні відбуваються катування. Найжорстокіші: це і відрізані кінцівки, і штрикання незрозумілими предметами, застосування електричних приладів і так далі… Незалежно від того, чи ти чоловік, чи жінка. І це відбувається до тих пір, поки ти або не здався, або не видав якусь інформацію, або не помер. Тому страх є завжди. 

Як казав один військовий: “Мені краще померти, ніж потрапити у полон”. А інший казав: “Мені теж краще померти, ніж знову пережити полон”. Його катували не один раз. І електрикою й іншими методами. Хоча раніше полон – вважався привілеєм. Адже за Женевською конвенцією – в полоні ніхто не підлягає катуванню. Але ж хто там на це зважає?  Ну і не забуваємо про родину. Кожен військовозобов’язаний бажає, мріє після завершення війни побачити сім’ю. Якщо ми зараз не говоримо про випадки, коли люди втрачають своїх близьких через війну і йдуть до армії з єдиною метою – помститися.

– Ви сьогодні багато говорили про командування та представництво держави. Однак, важливо згадати і про суспільство, аби люди не забували, що військові – це не окрема категорія, що зараз на фронті. Це люди, які потребують нашої підтримки.

– Насправді, громадяни нашої держави дуже допомагають військовим. Єдине, що суспільство має проявляти не свої негативні риси, наприклад, виражаючи це в сторону ЛГБТ, а навпаки об’єднуватися в допомозі для перемоги. Спільними зусиллями ми можемо звертатися і до представників держави, щоб вони все ж концентрували власні сили на потреби військових. І те, що зараз працівники ТЦК збирають абсолютно усіх й відправляють у військо – це не матиме результатів для нашої перемоги. Ці люди прийдуть, загинуть і все…

Треба дослуховуватися до військових, до громадян держави. Щоб право кожного громадянина України не було порушено. Хоча, дехто каже, що наша Конституція “не на часі. на паузі”. Але не може бути Конституція на паузі. Бо це права кожного з нас. Права громадян, які сьогодні допомагають армії і є важливими на своєму місці. Пам’ятаємо, що люди приносять певний податок і ось вже держава має направляти його не до власних кишень, а на армію аби закупити те, що завжди необхідно. Ті ж самі дрони, бронежилети, яких не вистачає, амуніція, тепловізори тощо. Суспільство буде сильним, якщо відчуватиме підтримку держави. І це те, до чого ми маємо прагнути.