Хотіли «вколоти» тим, що борюсь за двоюрідного брата – соціальні виклики родичів військових

На десятий рік війни перед суспільством постало загострене питання чутливості до тем, що стосуються травматичного досвіду. З кожним днем кількість осіб, які переживають наслідки воєнних дій, зростає, і нам доводиться вчитися жити наново. Важливо не лише розуміти військових, але й виявляти емпатію до їхніх близьких, які також опиняються в обіймах невідомості. Так, слова засудження чи необачні висловлювання можуть виявитися невидимими, але дуже реальними ранами, що подекуди не лише демонструють нерозуміння чужого болю, але й знецінюють його. Натомість важливо підкреслити, що не кожна людина повинна особисто відчути біль, щоб стати опорою для тих, хто його відчуває. 

Букви поспілкувались з Софією Черепановою, яка ще з 2014 року знає про реальні виклики рідних військовослужбовців. Чоловік Софії несе військову службу, захищаючи наші кордони вже протягом десяти років. З 2022 року власний досвід війни для Софії отримав новий вимір, оскільки дві переломні події вплинули на її життя: молодший брат, захисник “Азовсталі”, досі перебуває в російському полоні, а ще один брат – загинув на Бахмутському напрямку влітку минулого року. Ця розмова з Софією надає унікальний погляд на реальність війни та її наслідки лише для однієї сім’ї. Приводом для цього інтерв’ю стало оприлюдненням Софією скриншоту з супровідним текстом, де вона поставила питання щодо меншовартості окремих захисників, якої зазнала сама.

Скриншот з особистого архіву Софії

Детальніше про боротьбу за полоненого брата, попри знецінення громадськістю, фінансові стереотипи стосовно родин військових, “привілеї” від держави, звинувачення у “хайпі” щодо загиблого брата, а також про журналістську байдужість – ділиться Софія Черепанова для Букв.

Фото: особистий архів Софії

– Софіє, насамперед, хочу звернутися до того скриншоту, який Ви оприлюднили. Я правильно розумію, що це звернення безпосередньо до Вас? Можете розповісти про передумови і контекст написаного? 

– Так, це був “випад” безпосередньо в мою сторону, аби вчергове “вколоти” мене тим, що я – не рідна сестра полоненому, й у складі “Жінок зі Сталі” борюсь за двоюрідного брата. Історія чомусь замовчує те, що окрім полоненого, я маю ще чоловіка на фронті. Рідного (усміхається). За майже два роки активного суспільного життя у боротьбі за полоненого братика я неодноразово чула образи стосовно цього. Просто в очі мені казали, що я хочу грошей, чому я взагалі “вилізла і пижуся, брат то двоюрідний!”. Як наче Артем якийсь меншовартісний і його не треба витягати. Як наче він зробив для України менше і не так страждає в полоні, ніж чийсь син або чоловік.

Людям начхати на те, що ми пережили, що ця дитина залишилась нікому не потрібна, і в Україні в нього, крім нас, нікого немає. По крові ми двоюрідні, проте душею – рідні. Ми від народження дуже близькі, зростали разом, жили разом… Мене дуже ображає це упереджене ставлення всередині суспільства. У нас усіх – спільний біль і спільна мета. Це перемога. Все! Ворог у нас один і не треба шукати його там, де немає.

– Розуміємо, що в умовах воєнного сьогодення, історій, які об’єднує невідомість, очікування та втрати – безліч. Однак, водночас, кожна з цих історій є унікальним досвідом. На противагу цьому, як часто Ви зіштовхуєтесь із думкою про те, що Ваш біль “не є особливим”?

– Є такі люди, які через власний біль потонули настільки, що вже майже втратили зв’язок з реальністю, втратили людяність та тактовність. Колись у нас була сусідка, яка любила говорити “так, як в мене болить, ні в кого не болить”. Бездоганний приклад абсолютного знецінення чужої біди. Я мовчала два роки, але більше нікому не дозволю нівелювати, знецінювати працю й небайдужість тисяч українців по всьому світу, які роблять добро заради підтримки військових усіх категорій та їх сімей, при цьому не маючи абсолютно ніякої причетності до фронту. 

У ГО “Жінки зі сталі” є багато дівчат, які взагалі не мають рідних на фронті. Тільки за мною прийшло четверо. Вони всіма силами підтримують нас, виходять на мирні акції, волонтерять, збирають кошти на армію, проводять терапевтичні майстер-класи для дітей та дорослих, травмованих війною. Якщо ми будемо “булити” таких людей, шпиняти їх стосовно непричетності до війська, то де ми будемо завтра?… Аби не давати ворогу приводу для радощів, маємо раз і назавжди припинити внутрішні суперечки та стати єдиним щитом для наших Захисників.

Фото: особистий архів Софії

– З якими стереотипами чи хибними уявленнями Ви зіштовхуєтесь стосовно Вашої ролі дружини військового? Адже розуміємо, що жінки, які чекають своїх коханих, беруть на себе подвійну відповідальність за родину, її забезпечення, а подекуди і за чоловіка. 

– Найбільший стереотип стосується фінансової сторони. Тема номер один для обговорення – гроші. Всі знають про “100 тисяч”, про те, що у військових “велика зарплата”, але далеко не кожен думає про ризики, яких захисники зазнають на фронті, починаючи від втрати здоров’я, а нерідко й життя, завершуючи псуванням амуніції та засобів особистого захисту. Велика частка зарплати чоловіка йде саме на відновлення здоров’я після фронтових відряджень, а також на батарейки, підсумки, тактичне спорядження тощо перед виїздом на передову. Те, що швидко псується й витрачається, хлопці купують самостійно, зі своїх власних зарплат, бо від таких дрібниць напряму залежить їх життя. 

На щастя, ми не бідуємо, але й не живемо у “шоколадному будиночку”, як інколи думають. Легше рахувати гроші, ще й чужі, ніж покинути комфорт звичного життя і поміняти його на “100 тисяч” під Бахмутом або Авдіївкою в окопах. Хибним уявленням про дружину військового є те, що мені “пощастило”. Те, що я “як за кам’яною стіною”. Це дійсно так, але пощастило мені з людиною, а не з його професією, бо його постійно немає вдома. Доводиться самій тягати тяжкі пакети з магазину, збирати меблі, міняти лампочки й сваритись із сантехніком. Також інколи чую від дівчат, у яких чоловіки не військових професій, що “ти ж звикла до того, що часто сама”. Це неправда. До цього неможливо звикнути. Я сумую так само сильно, як і всі. Мені дуже не вистачає його сили, підтримки й спокою.

– Ви також зазначили про те, що протягом періоду перебування Вашого чоловіка на фронті Ви неодноразово зазнавали образ, що лунали безпосередньо на його адресу. Можете розповісти про ці ситуації і реакцію на них? 

– Тут образи більше мене чіпляють, а не безпосередньо його. Він у мене – дуже спокійна і виважена людина. Я вчусь в нього жити, ні на кого не обертаючись. Була влітку одна історія. Ми на деякий час взяли для користування автомобіль мого батька, а одна “дуже товариська” сусідка, не спитавши напряму в нас,  “рознесла” по всьому ЖК (житловому комплексу), при чому з осудом, що це на війні мій чоловік за рік вже стільки заробив. Мене дратує ця людська цікавість і жадоба до містечкових “сенсацій”. Ми нікому не винні нічого, щоб виправдовуватись і робити звіти для оточення. Ще дуже обурюють жарти, знову ж таки про гроші, типу “ви ж багаті”, з відсиланням на те, що у військовослужбовців – велика зарплата у порівнянні  з іншими професіями станом на зараз.

Фото: особистий архів Софії

– Серед окремих верств суспільства поширеною є думка про так звані “привілеї”, які можуть мати родини військовослужбовців. Зокрема, щодо грошового забезпечення, медичної допомоги, освіти дітей тощо. Як Ви визначаєте поняття “привілеїв” на власному досвіді, і як це відчувається в реальності?

– Якихось конкретних та особливих “привілеїв” я і моя сім’я, чесно  кажучи, не відчуваємо і, можна навіть сказати, не користуємось. Мій чоловік, в силу свого досвіду та чоловічої мудрості, навіть в метро й інших громадських транспортах не показує своє посвідчення УБД, а просто мовчки платить. Він не носить військову форму у цивільному житті, не хоче зайвий раз привертати до себе увагу. Не хоче, щоб його жаліли, бо, як він говорить, знає, чого вартий, усвідомлює своє місце в країні й те, що робить для неї. “Золотих гір” ми не маємо, безкоштовних квартир, земель тощо – також. Колись в нас з чоловіком була розмова щодо земельної ділянки, яку видавали військовослужбовцям за вислугу років в АТО. Мій чоловік ділянку цю не отримав, більш того, він навіть не вставав у чергу і не подавав документи ані на квартиру, ані на цю землю дотепер.

Щиро кажучи, ми навіть не цікавились цими “привілеями”, і які вони взагалі є в Україні, бо чоловік йшов у військо не за привілеями й бонусами, а через власні внутрішні переконання та національну свідомість. Аби захистити нас і нашу країну від цього вірусу під назвою РФ. А я знала, за кого виходжу заміж, тому всім серцем його підтримую й абсолютно повністю розділяю його переконання. Так, я знаю, що за стільки років служби він заслужив на “бонуси” від держави, але все це – другорядне. Головне – вигнати ворога з країни та дати нащадкам вільне майбутнє.

– Наступне питання дещо делікатне, адже стосується Вашої доньки і того, які виклики проживають діти військовослужбовців. Адже діти також можуть зіштовхнутися з нерозумінням або стереотипами соціуму щодо їхньої родинної ситуації тощо

– Вона в нас ще маленька, їй лише 5 років і вона поки що не ходить в школу чи дитячий садок, тож ще не зазнала цього нерозуміння і стереотипного мислення щодо дітей військових. На щастя, вона ще не знає жорстоких реалій життя, коли на всіх заходах у діток є мама і тато, а у неї – лише мама. Однак, вона в нас росте дуже свідомою дівчинкою, вона знає, що таке війна, якою є Росія, а якою Україна, знає, дитиною чиїх батьків вона є.

Фото: особистий архів Софії

Ми пережили наступ на Київ у місті, моя дитина на власні очі бачила, що таке повітряний бій, що таке ракети, вибухи… Вона бачила з вікна нашого будинку, як палали Буча, Ірпінь та Гостомель. Ми ніколи не приховували від неї, що відбувається в країні. Бо знаєте, є знайомі, які певний час казали своїм дітям,  що вибухи – це коли вивантажують будівельні матеріали або ще щось. Я не засуджую цих батьків, які таким чином намагались уберегти своїх дітей від наслідків війни. Проте від своєї дитини ми нічого не приховували, тому що вона має вирости й знати, що в Україні була війна, і хто в цьому винен. І вкрай було б неправильно, якби вона не знала, що таке війна, зважаючи, що в неї тато військовий, три дядьки військових, один з яких загинув за нашу свободу, а інший вже майже два роки перебуває в полоні.

Звісно, вона дуже сумує за татом, коли він на фронті. Постійно питає, коли він приїде додому, малює патріотичні малюнки з прапором України для того, щоб йому подарувати по поверненню. Малює малюнки й для дядька, робить поробки, у нас вже ціла папка поробок для полоненого дядька. На Різдво у листі до Миколая вона попросила не іграшок для себе, а гроші на ЗСУ і корм для безпритульних тваринок. Також, вона ходить зі мною на роботу, відвідує різні заходи, які ми спільнотою організовуємо як для дітей, так і для дорослих. Тому вона все бачить та розуміє.

Фото: особистий архів Софії

– Як сестра військовополоненого і людина, яка бере участь у тематичних акціях/мітингах/ініціативах, що сьогодні є найбільшим викликом? Можемо детальніше акцентувати на проявах “меншовартості” щодо окремих захисників?

– Хочу розповісти історію, яка трапилась зі мною, коли я вперше прийшла в офіс “Жінок зі Сталі” знайомитись. Це було 27 червня 2022 року. Я навіть точну дату запам’ятала, так сильно мене образила ситуація. Було багато дівчат, всі спілкувались, ділились своїми історіями… Саме в цей час журналістка одного з провідних українських медіа брала інтерв’ю в активістки спільноти, матері двох азовців, Нелі Шастун. По завершенню вона по черзі звернулась до відвідувачок з проханням обмінятися номерами телефонів для майбутніх матеріалів. Коли черга дійшла до мене, я сказала, що мій брат служить не в “Азові” (вона питала саме про цей підрозділ), на що людина, журналіст великого медіапростору, яка має знати, що таке журналістська етика, просто в очі мені “випалює”: “ні, я пишу тільки про Азов”.

Я не знала, як мені реагувати. Хотілось розплакатись і дати їй стусана одночасно. Як наче малий, знову ж таки, якийсь меншовартісний. Я розумію, що з професійної точки зору цю Лану цікавив “Азов”, тому що це дуже потужний і популярний в суспільстві підрозділ, гарантія влучного заголовка, того, що статтю прочитають. Але з точки зору людяності, моральних принципів… Могла ж просто промовчати. 

Особисто для мене питання меншовартості когось з окремих підрозділів взагалі не існує. Я на це дивлюсь крізь призму того, що якщо бруд “лізе” з людини, він не стосується мене. Якщо людина ображає, дозволяє собі порівнювати, ставити когось на перший план, торгуватися про більшовартість чи меншовартість, вона говорить про себе. Найбільшим викликом для мене, як для сестри військовополоненого, людини, яка дотична до акцій, мітингів і організації цих процесів, мені важко пояснювати людям, чому це важливо. Важливо не для мене, не окремих верств населення, а для всіх нас.

Якщо ми не будемо виходити на вулиці, не будемо нагадувати суспільству, що тисячі наших захисників та захисниць ще досі в полоні, ми втратимо фокус і кожен буде жити своїм життям. Я дуже сильно боюсь, що ми повернемось у 2015 рік, коли війна була десь там, на Сході, на Донбасі й стосувалась виключно людей, які до неї дотичні. Ми всі маємо жити війною, аби наблизити нашу перемогу.

Фото: особистий архів Софії

– Нещодавно від дружини військовополоненого почула історію про те, як під час заходу, присвяченому полоненим, перехожі звинуватили їх у “проплаченості”. Часто і в публічному просторі можна почути різні негативні думки щодо громадської діяльності родичів. Чи зіштовхувались Ви з подібним?

– Так, я також безпосередньо зазнала подібних слів, коли мені казали, що я “хайпую” на темі смерті свого іншого двоюрідного брата, і намагаюсь підвищити свій рейтинг у суспільстві. Мені боляче це згадувати, тому що, по-перше, я займалась похованням свого двоюрідного брата не тому, що так сильно хотіла пропіарити цю тему, і щоб всі сказали, яка я сильна, а тому, що просто нікому було його ховати. На той момент, коли Давид загинув, його рідний брат і мати знаходились на окупованій території в Луганській області.

На жаль, мені довелось проходити непросту процедуру упізнання тіла, домовлятися з військовою частиною про транспортування і частково організовувати поховання. Я б віддала дуже багато за те, щоб пам’ятати Давида таким, яким я його знала за життя: високим, усміхненим, широкоплечим красенем, сильним, мужнім, а не тим, яким побачила у квадратному поліетиленовому пакеті. Бо тепер ці спогади переслідуватимуть мене все життя. Особисто в мене, родичі, які ведуть активну громадську діяльність, викликають захоплення і повагу, адже набагато легше знецінити чужу працю, біль та горе, аніж попри все це робити щось для своїх близьких, які травмовані болем війни.

Згадую ще одну історію. Минулого року, під час блекаутів, так сталось, що ми з дитиною на три з половиною години застрягли в ліфті. Ніхто нас звідти не витягнув, тому що зламалась кнопка виклику консьєржа. На наступний день я викликала до розмови голову нашого ОСББ і розповіла про цю історію. На що він мені говорить: “Ви взагалі бачите, що відбувається в країні?”. Я кажу: “Бачу, в мене брат на війні загинув, я знаю, що таке війна”. Людина мені відповідає: “Так у нас ось теж з сусіднього будинку сантехнік загинув…”. По-перше, я не очікувала почути від цієї людини подібні слова, бо він дуже чемний, культурний, освічений, а тут… Він так це сказав, як наче я не брата поховала, а якусь собачку. Не можна так говорити, дивлячись людині в очі. Так, він не сказав “ну то й що?”, але по очах я це прочитала…  

Фото: особистий архів Софії

– Софіє, насамкінець, не можу не запитати про те, якої допомоги сьогодні потребують від суспільства особливо чутливі категорії громадян (родичі військових полонених)? Зокрема, якщо говорити про найменші дії та прояви, характерні емпатичному оточенню.

– По-перше, ми потребуємо поваги до свого болю, до свого травматичного досвіду, пов’язаного з війною. Можна сказати, що всі родичі військовополонених, чинних військових, зниклих безвісти, загиблих героїв України – ми всі глибоко травмовані. Люди з душевною інвалідністю, я б сказала. Тому що зовнішні травми видно неозброєним оком. Натомість травми душі ніхто не бачить, не замислюється, про них непопулярно говорити. Тому я б наголошувала найбільше на тому, що ми потребуємо поваги, людяності, розуміння. Я дуже раджу кожній людині виважено спілкуватися не лише з військовими, а і їх близькими. Думати попередньо, про що ти говориш і про що питаєш, адже у простих запитаннях ми можемо вбачати дещо інший сенс. Це не тому, що ми або ті, хто ставлять незручні питання – погані. Це тому, що ми – глибоко травмовані.