«Коли Дениса знайшли, його рука була на штурвалі» – історія пілота-аса з позивним FLASH

Пілоти є важливою ланкою будь-якої військової операції, особливо під час війни. Вони виконують критичні завдання у забезпеченні повітряної переваги, підтримці бойових дій на землі, а також проведенні розвідки та протистоянні ворожим загрозам. Наприклад, на початку повномасштабного вторгнення українські пілоти відіграли вирішальну роль, заважаючи російським військам прорватися до столиці. Це дозволило побудувати оборону Києва та розмістити артилерію на стратегічних позиціях. Їхні дії також допомогли виявити та знищити колони російської техніки, яка наближалася до міста. Згодом, оборонці прийняли оборону на південних та східних територіях України. Кожна бойова місія – це результат спільних зусиль піхоти та пілотів.

Зважаючи на те, що пілоти є пріоритетною метою ворожих сил, з міркувань безпеки, інформація про конкретних особистостей часто залишається прихованою. Їхні імена стають відомими пізніше, а в більшості випадків, на жаль, після загибелі. Одним із таких імен є Василюк Денис Олександрович з позивним “FLASH” – підполковник Збройних Сил України, пілот 831-ї бригади тактичної авіації. Лише з початку повномасштабного вторгнення захисник здійснив 94 бойових вильоти. І, хоча, на момент 24 лютого 2022 року, Денис вже не перебував на військовій службі, того ж дня, він ухвалив рішення про повернення. Як згадує дружина оборонця, він рвався у бій, бо знав, що його виліт – це знищені засоби повітряного нападу противника та захист сім’ї. І досвід Дениса наочно підтверджує ці слова. Захисник до останнього залишався вірним військовій присязі й, за декілька хвилин до загибелі, здійснив вчинок, який фактично врятував бійців піхоти.

Більше про життєві та професійні прагнення Дениса,  здійснену мрію про польоти на бойовому винищувачі, те, якими були півроку цивільного життя перед повномасштабною війною, а також про повернення в стрій, дотримання інформаційної безпеки й участь у важливих операціях зі звільнення територій – для Букв поділилась дружина захисника – Владислава Василюк.

Фото: особистий архів Владислави

– Владиславо, перш ніж ми розпочнемо говорити про армію, хочеться більше дізнатися про те, чим захоплювався і чому присвячував своє життя Денис. І загалом, чи відчував він себе саме у цивільному житті?

– Денис – це багатогранна людина з великої літери. З дитинства він займався танцями, брав участь в різних шкільних активностях, грав на гітарі та навіть зміг спробувати власні сили у боксі. Ще розповідав, що в підлітковому віці любив гірський туризм. В нього була така риса характеру, що все, за що він візьметься – у нього обов’язково вийде. Все, чого він досягнув – це його заслуга, завдяки власній наполегливості та харизмі. 

Коли ми почали зустрічатися у 2016 році (відтоді, до речі, він записаний у мене в телефоні як “Король мого Всесвіту”) мене дуже зачепило, що він не намагався бути кимось. Денис завжди був собою. Іноді йому казали: “Деня, визначай власні кордони, чому ти такий добрий” і тому подібне. А він був саме такий. Денис дуже любив життя і намагався насолоджуватися  кожною миттю.

Фото: особистий архів Владислави

Любив дивитися фільми про супергероїв, особливо Marvel і DC Studios. Знаєте, коли ми почали зустрічатися, він почав дивитися аніме, бо, особисто я, його фанатка з підліткового віку.  Наше улюблене – “Атака титанів”. Пам’ятаю, він спершу дуже сміявся з цієї назви. Вже коли подивився, навіть почав асоціювати себе з одним із героїв, а саме з Ервіном Смітом.

Також Денис був дуже мудрий. Він захоплювався психологією та читав тематичні книги. І, знаєте, такого поєднання краси, як зовнішньої, так і внутрішньої – я ніколи не зустрічала в людях. Він любив небо та мріяв літати на СУ-27. 

Ще ми з ним обожнювали подорожувати… Навіть пропозицію, у 2018 році, Денис зробив мені біля Ейфелевої вежі. І це була поїздка, заради якої ми разом дуже багато працювали. У нього завжди були великі амбіції. Був навіть період, що він мріяв стати президентом. Казав, що хоче бути видатною людиною, допомагати іншим. Свій вільний час він любив проводити з друзями й завжди був душею компанії. Обожнював відпочинок на природі й дуже любив тваринок. 

Фото: особистий архів Владислави. “Весілля у нас було 17 числа, для нас це дійсно магічне число. 17 число його улюблене. 17 він народився. 17 весілля. 17 день народження його матері. 17 він загинув…”, – ділиться Владислава.

Фото: особистий архів Владислави

У 2021 році у нас з’явився кіт Леві. Це як наша дитинка, яку він постійно називав “моя булочка”. Дітей народити ми не встигли… Хоча дуже свідомо планували, бо розуміли, яка в нього професія і що може статися. Я досі не вірю, що його немає. Деякі спогади ніби заблокувались. Я навіть зараз не пам’ятаю його голос… Денис безмежно кохав мене, як і я його. Зараз його сила  перейшла до мене і це  дає витримку.

– Знаю, що Ви з Денисом були пліч-о-пліч дев’ять років. Чи правильно я розумію, що Ви фактично застали його перші значні кроки у військовій справі? Яким був військовий шлях Дениса, й чи брав він участь в бойових діях  до повномасштабного вторгнення?

– Коли ми з Денисом познайомились, він вже був старшим лейтенантом. Тоді з навчально-тренувального літака L-39 перейшов на бойовий літак винищувач СУ-27, яким дійсно марив. Він цим пишався. У нього був вибір, або перейти на МІГ, або на СУ-27. Денис віддав перевагу на користь величі. Під час російсько-української війни він також брав активну участь в Операції Об’єднаних Сил, у зв’язку з чим став ветераном бойових дій.

Фото, надане Владиславою. Випускний Дениса у Харківському національному університеті Повітряних Сил.

Фото, зроблене після виконання першого самостійного (тренувального) польоту. “Є така традиція: тебе дістають із кабіни літака, підкидують і ніби б’ють сідницями по літаку. Кількість “ударів” відповідає сумарній цифрі бортового номера літака”, – Владислава.

– У своєму дописі Ви зазначили, що за 6 місяців до повномасштабного вторгнення, Денис звільнився з армії. Чи можу поцікавитися, з чим це було пов’язано і якою надалі бачив свою діяльність захисник?

– Денис завершив військову службу у 2021 році, через завершення контракту. Рішення саме про те, аби не продовжувати, було пов’язано з тим, що ми хотіли проводити більше часу разом, адже Денис 90% свого життя перебував на службі, яка завжди була дуже відповідальною та небезпечною. Ми, як родина, ухвалили це складне рішення, аби, так би мовити, спробувати на смак більш цивільне та спокійне життя, думали переїжджати до Києва й навіть про те, аби планувати дитину. У Дениса все вийшло, він пройшов ІТ-курси і вже через два тижні знайшов роботу. Знаєте, для нас це дійсно були щасливі 6 місяців.

– Далі – події повномасштабної війни й, власне, рішення Дениса про те, аби повернутися до оборони неба. Коли захисник заступив до своїх бойових завдань і якою Ви згадаєте хронологію перших місяців повномасштабної війни для Вашої родини?

– 24 лютого він був зі мною, бачив все, що коїться й одразу вирішив, що має боронити небо, захищати усіх нас та не роздумуючи, повернувся в стрій до своїх бойових побратимів. У мене за нього велика гордість, бо це не просто патріотизм, але й свідомість, щоб самостійно ухвалити таке рішення. Пам’ятаю, як обіймала його перед тим, як він відправився на бойові місії, і казала: “Деня, я знаю, який ти в мене добрий, але, будь ласка, винищуй їх всіх, бо я хочу, щоб ти жив.” Йому ці слова настільки запам’яталися, що, приїжджаючи, він завжди мені їх пригадував.

Фото: особистий архів Владислави

Перші місяці повномасштабного вторгнення для мене були найтяжчими, бо я думала, що вже його ніколи не побачу. Лише в травні ми змогли зустрітися. Я тоді його так міцно обійняла… Не вірила, що він зі мною, що він живий. Це була маленька казка. Кожен день, який ми тоді проводили разом, здавався ніби втечею від реальності, коли хочеться прожити дні на максимум, але не порушувати страшних тем реалій. Пам’ятаю, що наприкінці цієї міні відпустки, Денис подарував мені червоні троянди. Я тоді дуже засмутилась, навіть почала плакати, але мій мозок не усвідомлював чому. Та й сам Деня дивився на мене й не розумів, що відбувається. Вже згодом я усвідомила і поділилась з ним, що це могли бути останні квіти, які він мені подарував. Відтоді червоний колір в квітах я взагалі не сприймаю. Сьогодні це мій дуже сильний тригер…

Відео: архів Владислави. Перша зустріч з моменту повномасштабної війни.

– Протягом цих двох років Ви дотримувались інформаційної безпеки й не розголошували інформацію стосовно чоловіка. Скажіть, чи вдавалось Вам загалом підтримувати зв’язок з Денисом? Адже це також певна небезпека, якщо він перебував в зоні бойових дій.

– Під час відряджень та бойових завдань, Денис ніколи не розповідав про деталі своєї роботи. Ми постійно, наскільки це можливо, були на зв’язку, але спілкувалися лише на особисті на побутові теми. Я його завжди підтримувала, казала, що він в мене найкращий, що я завжди поруч і чекаю на нього. 

У нас ще перед повномасштабним вторгненням була традиція, казати одне одному перед сном такі слова: він писав “Кохання?”, я відповідаю: “назавжди”. І Денис завжди продовжував: “і навіть більше”. Хто ж знав, що зараз ці слова заграють іншими барвами. Тому що, хоча зараз його фізично немає поруч, але я відчуваю його присутність… Знаєте, в майбутньому я хочу написати книгу в пам’ять про коханого й, символічно, назвати її саме так: “Кохання назавжди та навіть більше …”. 

Фото: особистий архів Владислави

В спілкуванні зі мною, Денис старався максимально інформаційно захищати мене від страшних реалій війни й того, якою небезпечною є їхня служба. І лише після загибелі, я дізналась від побратимів, яким безстрашним пілотом-асом він був на службі. Зі мною Денис був коханим чоловіком, який оберігав мене…. Одна з моїх подруг, в день загибелі Дениса, сказала слова, які зараз також підтримують мій стан: “Влада, ти повинна радіти, що у твоєму житті було таке чисте та справжнє кохання. Тому що є багато людей, які шукають його все життя, але не можуть знайти, а в тебе воно було цілих 9 років”.  І зараз я розумію, наскільки це дійсно рідкість.

– З початку повномасштабного вторгнення, Денис здійснив 94 бойових вильоти. Чи можемо, будь ласка, детальніше пояснити, до яких завдань був залучений захисник під час вильотів?

– Денис виконував безліч завдань, задля захисту кожного з нас і нашої країни, зокрема це було перехоплення повітряних цілей, а саме: знищення дронів, різних типів крилатих ракет, знищення засобів ППО, техніки і живої сили противника. Також він допомагав піхоті.

Фото: особистий архів Владислави

– Владиславо, чи можемо ми сказати про те, до оборони на яких напрямках був залучений Денис? Можливо, він ділився з Вами історіями\ситуаціями своїх бойових вильотів, які він особисто вважав для себе знаковими?

– Денис, протягом повномасштабного вторгнення, брав участь у всіх напрямках по всій лінії фронту.

 Зокрема, я хочу поділитися важливою історією про те, чому у Дениса позивний “FLASH”. У 2022 році, у нього було бойове завдання зі знищення протиповітряної оборони противника. Однак, під час роботи, погода раптово погіршилась. Попри це, Денис ухвалив рішення не відступати й виконати поставлене завдання до кінця. Після виконання роботи Денис повертався до одного з оперативних аеродромів, він летів високо через грозові хмари й в цей момент в його літак потрапила блискавка. Після цього в літаку тимчасово вийшли з ладу засоби навігації. 

Фото, зроблене Денисом

Позивний “FLASH” отримав через цей інцидент і не лише, бо також він був дуже швидкий, немов блискавка. Було безліч ситуацій, коли за ним полювали ворожі літаки, засоби протиповітряної оборони, але йому завжди вдавалось вдало маневрувати від цієї небезпеки. І навіть випадок з блискавкою його не зупинив, він все одно повернувся додому, до мене… 

Також Денис брав безпосередню участь у звільненні острова Зміїний. Протидіяв ворожим винищувачам разом зі своїми побратимами, за що отримав один з орденів “За мужність”.  До речі, за життя, Денис став повним кавалером ордену “За мужність”. 

– Владиславо, як Ви сьогодні? Розумію, що минуло дуже мало часу і кожна згадка про цей день може бути травматичною. Тож, наступне питання – лише, якщо Ви готові на нього відповісти. Чи відомо Вам за яких обставин загинув Денис і якою ця звістка була для Вас?

– Мій коханий загинув 17 травня 2024 року  під час виконання бойового завдання на одному з найгарячіших напрямків фронту. Збили літак. Він до останнього подиху обороняв нас та наше небо. Навіть коли Дениса знайшли, його рука була на штурвалі…

Фото: особистий архів Владислави

 Знаєте, після  його загибелі, мені показали повідомлення хлопців з піхоти того напрямку, що якби не його виконане бойове завдання, за декілька хвилин до загибелі, то на його б місці  могли бути вони. Вони дуже вдячні.

В день загибелі мені зателефонувала мама зі словами: “Влада, Деню збили”. І все. Моє життя розділилось на «до» та «після». Денис загинув в день ювілею його матері… Ми останній раз побачились в середу, всього на дві години, а у п’ятницю він загинув. Тепер йому завжди буде 31 …

Як я сьогодні? Як в тумані. У мене перша стадія шоку та заперечення. Мені дотепер ввижається, наче Денис у відрядженні. Я була в морзі, бачила його тіло… Мене дуже не хотіли пускати, але я розуміла, що це фактично останній раз, коли я можу його побачити. Хочу сказати, що після удару та падіння літака з неймовірної висоти, було дивом, що тіло вціліло. 

І, знаєте, я думала, що втрачу свідомість, але навпаки відчувала спокій.  Зараз я розумію,  що це також був стан шоку… Бо коли він загинув, у мене все ніби завмерло і здавалося ніби я його останній раз бачила приблизно 10 років тому …

Фото: особистий архів Владислави

 Зараз я спілкуюся з психотерапевтом, тому що це дійсно потрібно. І хочу, щоб люди також не боялися звертатися до таких спеціалістів.  Мій психотерапевт мені сказав, що все, що зараз зі мною відбувається – це нормально. Так захищає мене психіка. 

Я не закриваюсь в собі й це дуже важливо. Я не одна з цим болем. Зараз я почала вести відеощоденник, розповідати про те, які стани я проходжу. Хочу надавати важливу інформацію про те, що потрібно людям, які втратили рідних, і що не можна казати їм в жодному разі. Наприклад, слова “я тебе розумію”. Навіть людина, яка також переживає втрату чоловіка, не може тебе зрозуміти. Бо у кожного свій біль. Також зараз відчуваю дуже багато підтримки. Тому я тримаюсь. Але не знаю, як мій організм надалі реагуватиме. Тому що я можу бути спокійна, а потім почую якийсь тригер, наприклад, нашу музику, або в мене вже було, що я побачила людину схожу на Дениса. І ось в такі моменти мене накриває. Але сьогодні в мене є мета – нести пам’ять про Дениса. І наше кохання. Ці речі мене тримають.

– Пам’ятаємо, що на початку повномасштабної війни, захисників неба проголосили сучасними українськими супергероями. Однак, по інший бік – реальна й надважка праця. Тож, чи є слова коханого, які Ви хотіли б передати українцям як настанову й нагадування про ціну оборони нашого неба?

– Перше, що точно хотів би сказати Денис, і з чим я погоджуюсь, це те, що потрібно жити тут і зараз. Цінувати кожен момент життя, як це робив FLASH. Знаєте, коли його просили підписувати футболки, прапори й інші речі для аукціонів на збір для армії, він завжди писав фразу: “Разом до перемоги”. Для нього це було дуже важливо, з такою обережністю він підписував ці речі…

Фото: особистий архів Владислави

Ми маємо розуміти, що так, військові – це основний щит, але також завдяки волонтерам, підтримки тилу, ми можемо прискорити перемогу.  

Якщо ми вважаємо, що військові – це супергерої, то помилково думати, що вони безсмертні. Зараз усюди звучать слова “герої не вмирають” і, чесно, це дуже тригерить. Тому що це звичайні люди, як і ми, які також хотіли будувати родини, жити вільним життям. Просто жити. Герої, на жаль, вмирають, і тільки від кожного з нас залежить, скільки буде тривати пам’ять про них. І зараз я роблю все, аби про пілота-аса Дениса Василюка знав увесь світ. Він і кожен, хто віддав життя за нашу свободу – на це заслуговують.