«Коли дізнаються, що я гей, автоматично їхній рівень поваги падає» – ветеран, ЛГБТ-активіст

Валерія Цуба
Журналістка Букв

ЛГБТ-прайд, який традиційно проводиться у світі в червні, є важливим, але дискусійним заходом, особливо зараз, під час російсько-української війни. Він символізує боротьбу за рівні права та соціальну справедливість, що є ключовими принципами демократичного суспільства. Проте не всі українці розуміють, якою є потреба проводити прайд під час війни. Деякі громадяни висловлюють обурення, що цьогорічний захід, проведений вперше з 2022 року, нібито затьмарив щотижневу акцію на підтримку військовополонених. Це вкотре демонструє, що в сучасних умовах питання пріоритетів стають ще більш нагальними. Водночас представники ЛГБТ не залишаються осторонь сучасного контексту й також боронять нашу країну. Для них обидві боротьби об’єднуються в єдину – не лише за власні права, але й за демократичну країну.

Для військових, які також є представниками ЛГБТ-спільноти, важливо забезпечувати свій захист як на фронті, так і у цивільному житті. На фронті це питання може впливати на їхню безпеку та взаємодію з побратимами. В той самий час, у цивільному житті вони зазнають інших викликів й потребують підтримки від громадськості, щоб мати можливість вільно жити та працювати, не допускаючи дискримінації. На третій рік повномасштабної війни вже відомо про багатьох військовослужбовців із ЛГБТ-спільноти, які загинули на фронті. Цей факт робить будь-яку форму дискримінації необґрунтованою, оскільки вони віддають своє життя за країну, так само як і інші громадяни. Павло “Лагідний” Лагойда – ветеран, стрілець-зенітник, а також представник ЛГБТ-спільноти. За час своєї активістської діяльності Павло неодноразово отримував погрози й зазнавав булінгу через власну орієнтацію. Зараз чоловік вже спокійно реагує на різні негативні прояви й продовжує робити свою справу, борючись і за права інших.

Більше про те, якою зараз є тема ЛГБТК+ серед військового оточення, чи змінюються радикальні погляди під впливом війни, як на упереджене ставлення громадськості впливає наявність статусу ветерана, а також, якою може бути роль військових психологів безпосередньо на фронті – Павло поділився власним досвідом в матеріалі для Букв.

Фото: особистий архів Павла

– Власне, перше запитання стосується змін серед військового оточення. Раніше питання упередженого ставлення серед військових було більш на слуху, ніж зараз. Це пов’язано з тим, що є позитивні зміни, чи, можливо, не всі хочуть виносити ці теми саме зараз, або ж відчувають страх?

– Насправді ж, це залежить від місця, де ти проходиш службу й, загалом від того, яким є командування. Адже всі прояви, як позитивні, так і негативні, йдуть саме від командування. У мене воно було, так би мовити, “пострадянським” і ми “носили” ось цей тезис, ніби: “менше говориш – менше проблем”. Менше проявляєшся – менше тебе чіпають. На той період мені було достатньо складно, тому що в мою сторону було дуже багато булінгу й, відповідно, проблем. Це була і фізична розправа, і психологічний терор. Командування ж переважно заплющувало на це очі, тому що їх це не хвилювало. Тим більше, саме командування також вдавалось до подібних дій. 

Вже зараз, оскільки я ветеран, можу бачити, що є частини, які дуже толерантно ставляться до представників ЛГБТ. Це пов’язано з тим, що командування молоде, тож на ці питання дивиться більш глибше, з різних поглядів. Я так кажу, тому що в мене також були нові мобілізовані з командування, і вони до ЛГБТ-спільноти ставились зовсім нейтрально. Для них було головне, аби це не впливало на якість твоєї роботи.

– Ось зараз, коли триває місяць гордості і, власне вчора відбувся прайд, бачимо, що все ще є думки про те, що зараз для цього не час, що це зміщення акцентів. Ще були коментарі, що це взагалі нібито навмисне відведення очей від ситуації на фронті. Як Ви прокоментуєте подібні слова?

– По-перше, це завжди на часі. Тому що ми не лише ходимо з прапорцями, а також підіймаємо важливі та нагальні теми. Зокрема, щодо цивільного партнерства. І дуже багато цивільних людей, які не належать до ЛГБТ-спільноти, не розуміють поняття цивільних партнерств. Уявімо ситуацію, якщо це ЛГБТ-пари і хтось з партнерів є військовим, який отримує поранення. Тоді ж, інший може допомогти своєму хлопцю в реанімації. Або ж, в найбільш негативному випадку, забрати тіло. І ось це стосується не лише ЛГБТ-пар. Цивільні люди також мають знати, що ці права є і в них. Однак, зрушень у цьому питанні я, на жаль, поки не бачу. Скільки ми про це говоримо, але реакції немає… 

Фото: особистий архів Павла

Це найбільш образливо, бо зараз у нас багато військових з ЛГБТ-спільноти і вони також помирають. Помирають з думкою, що його тіло, якщо в нього немає батьків, ніхто не забере. Бо, якщо в нього є партнер, але без цивільного партнерства, чи зможе він забрати тіло? Ні. Адже юридично він йому ніхто. Знаєте, я часто чую фразу: “Ви боретесь для того, щоб розписатися”. Але люди не розуміють, що цивільне партнерство відкриває кордони в тому питанні, що людина стає набагато ближче. Ми зможемо допомагати одне одному: це і переписання майна, за потреби, і можливість доглядати за коханою людиною, якщо він перебуває, наприклад, в реанімації.

Сьогодні я прочитав коментар під відео, де намагалися зірвати марш рівності. Там хтось написав: “Якщо ЛГБТ-прайди не на часі, то чи на часі марш за сімейні цінності?”. Дійсно ж. Також ми боремось за те, аби захищали наші права. Йдеться про протидію булінгу й застосуванню фізичної сили. Тому що, на жаль, але у військових частинах такі явища присутні.

– Є випадки, коли люди кажуть, що проведення прайдів негативно впливає на військових, демотивує їх і тому подібне. Можу припустити, що військові, які перебувають на лінії фронту, навряд чи можуть концентрувати свою негативну увагу на прайдах. А що Ви скажете?

– Я також схиляюсь до думки, що це абсолютний абсурд. До того ж, люди мають бачити й те, що на прайдах ми говоримо не лише про наші права, але й про різні соціальні питання, про зброю, про цивільні права й загалом про будь-які права. Віктор Пилипенко (український військовий, активіст) весь час повторював про зброю для України, що працюємо для того, аби нашій країні також надавали певну допомогу… До речі, для світової спільноти наша діяльність і боротьба за права, яку ми демонструємо, є показовою. Тож, хіба це лише про ЛГБТ-спільноту? 

Фото: особистий архів Павла

Демотивувати військових це теж не може, тому що захиснику, який служить на “передку”, не має справи до цих тем, бо він боронить нашу державу. А ті військові, що умовно сидять в тилу і можуть говорити, що їх це якось демотивує, ну окей. Нехай. Але як ми можемо їм заважати? До того ж, ми завжди показуємо, що також воюємо. І, відповідно, ми можемо мати права, які мають інші цивільні. Проблема в тому, що люди не поглиблюються в загальну проблематику. В мене був досвід в частині, коли тебе запитують: “хто такі геї і як ними стають?”. Я завжди не хотів про це розповідати й просив, якщо дійсно цікаво, почитати в інтернеті. А потім чув якесь відсторонення, ніби “чому я маю про це читати?”.  Але ж людина фактично сама мене про це запитує…

– Наступне питання про те, чи впливає на думку суспільства також статус, в якому перебуває людина. Ось, порівнюючи ставлення людей, коли Ви були цивільним, і зараз, коли є ветераном, чи є якісь зміни? Чи більш толерантні люди саме до військових ЛГБТК +, чи все ж ні?

– Люди толерантні до військових, але не завжди. Коли людина бачить тебе “по формі”, так, вона дійсно може подякувати за захист. Однак, коли та сама людина дізнається, що ти відкритий гей, вона дивиться на тебе так, ніби й повагу хоче висловити, але ж я гей, як можна? Автоматично їхній рівень поваги до людини падає. Тобто, людина не зважає на те, чим ти займався до цього і який твій внесок в державу. Їй важлива твоя орієнтація. А якщо їх не влаштовує правда, вони фактично змішують тебе з брудом. Ти стаєш ніби “брудний” в їх розумінні. Це проблема, яку не вирішити ні за один рік, ні за декілька… І, звісно, потрібно ухвалювати ті закони, які будуть максимально мінімізувати агресію в сторону ЛГБТ-спільноти.

– Раніше Ви розповідали випадки відвертих погроз у Вашу адресу, як до представника ЛГБТК +. Якою ситуація щодо цього є зараз, враховуючи, що Ви медійна людина, і чи відчуваєте Ви власну захищеність?

– Звісно, що захищеним я себе абсолютно не відчуваю. Я не можу просто так взяти й підійти до когось, при знайомстві, щоб особисто сказати, ким є за орієнтацією. Часто це може викликати відкритий й агресивний булінг. Зараз найчастіше хейт можна прочитати саме в коментарях. Мене це загалом ніяк не ображає, лише неприємно дивує, що люди в нас бувають такі невігласи. Поки, відколи я звільнився з армії, фізичного й психологічного булінгу в мою сторону не було.

Фото: особистий архів Павла

– Загалом, чи є висловлення або дії у Вашу адресу, які дотепер ображають Вас і роблять, так би мовити, вразливим? Адже ми також маємо говорити про почуття людей, давати пряме розуміння, що може стати тригером.

– Вразливим мене робить той факт, що, оскільки я ніколи не показую в медіа фотографії зі служби й того, чим я конкретно займався – люди цим спекулюють. Не розповідаю я про це свідомо, бо зараз першочергово борюсь за права ЛГБТ. Все, що можуть знати люди – те, що я був артилеристом, стріляв з ракетно-зенітного комплексу. Все. Однак, дуже багато людей, які дивляться мої інтерв’ю, постійно говорять про те, що: “ой, цей інста блогер, та де він там був і що бачив…”. Мене це не ображає, адже я свідомо не розповідаю свою історію, поки сам не прожив її у психологічному стані. Але дуже багато людей роблять необґрунтовані висновки. Це мені неприємно. В інших випадках – я не звертаю увагу на те, що про мене говорять й думають.

– Значна частина українського суспільства говорить про те, що вони не проти представників ЛГБТ, але вважають, що їм не потрібно бути публічними. Тобто, якщо про це не говорити – це ніби зменшує ризики для всіх. Що Ви думаєте щодо цього?

– Іноді я чую ці слова і від своєї мами, ніби чому я постійно даю інтерв’ю і тому подібне. Моя мама мене підтримує, але як і більшість людей, що виховувались за часів радянського союзу, вона цього не розуміє. У нас саме була про це розмова, коли вона побачила мене по телебаченню, де я був на прайді. Ось і люди не розуміють, чому ми прагнемо показати себе в медіа. Ніби це пропаганда і тому подібне. 

Я завжди ставлю цим людям питання: “а чому ви цілуєтесь на публіку? чому постійно робите відгуки на “гетеро фільми”?”. Це ж також може бути своєрідна пропаганда традиційних сімейних цінностей. Ми ж це робимо тільки для того, аби ще раз заявити, що також існуємо. Ми є. Ми живі. Ми і воюємо, і живемо звичайним життям. Якщо ми сидітимемо по кутках, то чи краще ми за Росію? У них же це автоматично заборонено по всім фронтам. Тебе або посадять, або вб’ють, або ще щось. Ми натомість хочемо показати, що є демократичною країною.

– До речі, щодо медійності. Чи не виникало у Вас думок покинути медійну діяльність? Зокрема для того, аби вберегти себе від негативних висловлювань деяких людей і врешті мати більше простору.

– У мене таких думок не виникало тільки через те, що я в цій діяльності з 17 років. Я в своєму рідному містечку також цим займався, часто виступав в нашій раді, саме як ЛГБТ-представник. Коли почав займатися цим на медійній основі, в більш глобальному питанні, я спочатку, чесно кажучи, переживав. Думав, чи не спричинить це мені якийсь булінг. Але потім я згадав всі ті моменти, коли нас обстрілювали, де я був, що я бачив, як я буквально діставав трупи… Думаю: а що може бути гірше? Чи ЛГБТ-активізм може бути гірше, ніж те, що я вже пережив? Тоді ж, автоматично мій страх мінімізувався. І я не шкодую, бо це частина мого свідомого життя. Часто кажуть, що людина приходить у цей світ з певною місією. Якщо це моя місія, тоді я готовий нести її до кінця життя.

Фото: особистий архів Павла

– Ви почали говорити про досвід війни і безпосередньо його вплив. Тож, враховуючи, що Ви передусім є ветераном, не можу не запитати: як Ваш психологічний стан сьогодні? Що сьогодні є основою Вашої діяльності?

– Моральний стан достатньо непоганий. Я намагаюсь на цьому не акцентувати. До того ж, у мене зараз з’явилась людина, яку я скоро вже покохаю (сміється). Коли я лише приїхав до Києва, вживав антидепресанти, тому що в мене були панічні атаки й інші проблеми в психологічному плані. Я працював з психологами, психіатрами… Зараз все спокійно. 

Поки в мене є можливість, я хочу максимально жити життя, наскільки це виходить, спокійно. Намагаюсь відсторонити себе від зайвих думок, іноді так, що навіть не читаю новини. Це не добре, новини потрібно читати, щоб знати розвиток подій в Україні. Іноді я можу прочитати про те, що мене турбує. Але загалом зараз я працюю охоронцем в приватній фірмі. В інших питаннях, намагаюсь, щоб через ці три роки, які я витратив на службу, була можливість закрити гештальт нормального життя. Оскільки я строковик, мені дали відстрочку на один рік і думаю, що потім я повернусь на фронт. Так, це є в моїх планах, але цей рік я хочу пожити цивільним життям.

– Насамкінець, хотілося б, аби ми сформулювали висновок про те, чому увага до представників ЛГБТ-спільноти є важливою і зараз, саме під час війни. І, власне, на які зміни в армії може впливати їх постійна “видимість”.

– Спершу, я б хотів, щоб в армії психологи нарешті почали говорити з військовими на цю тему. Адже з цим дійсно є проблеми. Психологів в армії загалом дуже мало. Потрібно порушувати це питання на фронті, проводити якісь дискусії, уроки, щоб більшість військових, які служать з ЛГБТ-представниками, розуміли, що їм нічого не загрожує. Ми не токсичні, не хворі. У мене був випадок, що зі мною навіть не хотіли вітатися, бо дійсно думали, що я хворий… І, знаєте, не кожна психіка може це витримати. З мого особистого досвіду, наші психологи навіть не розмовляють на теми психологічного поняття на війні. Тобто, вони навіть не запитують, як ти себе почуваєш і чи є в тебе бажання чимось поділитися.

Звісно, мені хочеться донести важливість того, щоб люди вчилися поважати інших. Щоб вони навчилися цінувати й розуміти, що наша боротьба не лише для нас, але й для них. Бо за те, що ми робимо – нам ніхто нічого не платить. Ми це робимо лише для того, аби наша країна розвивалась вільною та незалежною. І головне – щоб ми не були схожими на ворога, який на нас напав і зараз чинить з нами страшні речі. Задумайтесь над цим.

Станом на 22:00 в суботу, 13 липня, від початку цієї доби на фронті відбулося 149 бойових зіткнень. Напружена ситуація залишається на Покровському напрямку, також ворог активний на Харківському, Лиманському і Времівському напрямках.

Протягом дня, 13 липня, армія РФ здійснила 40 обстрілів прикордонних територій та населених пунктів Сумської області. Зафіксовано 90 вибухів. 

У виданні The New York Times наголосили, що тепер, коли Україна озброєна далекобійними ракетами американського виробництва, вона націлилася на Крим, який є критичною базою для Росії.

Адміністрація Байдена запровадила візові обмеження для деяких китайських посадовців через нібито порушення прав людини, тоді як Пекін наклав санкції на шість американських компаній за причетність до продажу зброї Тайваню.

Вівчарка на ім’я Потап стала частиною життя прикордонника Валентина, зокрема свідком на весіллі.