«Козир»: історія Кирила Руденка, який повернувся з США, щоб захищати Україну

Кирило Руденко народився 11 листопада 2005 року. Загинув 11 грудня 2025-го на Донеччині під час виконання бойового завдання. Йому було 20 років.

Він виріс у Києві, на Позняках. Навчався у Скандинавській гімназії. Після початку повномасштабного вторгнення Росії, Кирило виїхав до матері у США, де продовжив навчання у місцевій школі. Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало для нього точкою, після якої його повернення додому було лише питанням часу.

Рідні згадують Кирила як світлу, добру й водночас надзвичайно принципову людину. Стриманого, з внутрішнім стрижнем, чітким відчуттям справедливості та ідейності. Він не ховався за спинами інших і завжди діяв так, як вважав правильним.

Саме ці риси, кажуть близькі, і привели його до війська.

Батько Кирила, Андрій Руденко, нині також служить на фронті – у стрілецькій бригаді патрульної поліції “Хижак”. На початку повномасштабної війни він служив у підрозділі поліції TacTeam (взвод тактичної підтримки батальйону тактико-оперативного реагування) й уже тоді розумів, що вторгнення може набути ще більше масштабного характеру. Саме тому було ухвалене рішення відправити сина до матері в США.

Втім, ще перебуваючи за океаном, Кирило постійно стежив за подіями в Україні, спілкувався з батьком, який став на захист країни, читав новини й говорив про своє бажання повернутися.

За словами Андрія Руденка, Кирило відкрито говорив, що не може спокійно жити, спостерігаючи за війною на відстані. Він називав те, що відбувається, геноцидом української нації й говорив, що не може “ховатися”, коли його батько залишається захищати країну.

Батько намагався відмовити сина. Пропонував інший шлях – навчання, технічну освіту, участь у відбудові держави, роботу в напрямах, пов’язаних із безпілотниками чи РЕБ. Але чим ближче Кирило був до повноліття, тим чіткіше формулював свою позицію.

Він вивчав історію України, аналізував війну в ширшому історичному контексті й говорив, що без реального спротиву вона не завершиться. Кирило вірив, що жодні домовленості не зупинять Росію, якщо не буде поставлена крапка.

З дитинства Кирило був самостійним і відповідальним. Через службу батька він рано навчився брати на себе побутові обов’язки: допомагав удома, вчасно й якісно виконував прохання, вчився готувати, ніколи не уникав відповідальності.

Він займався спортом, добре знав англійську мову і багато читав. Уже в 14 років з ним можна було вести складні, дорослі дискусії, Кирило не приймав нав’язаних відповідей та завжди намагався сформувати власну думку.

Після повернення в Україну він захопився військовими вишколами, походами в гори, історичними подорожами місцями, пов’язаними з українською боротьбою. Регулярно відвідував Холодний Яр, пам’ятні місця, пов’язані з Революцією та визвольною боротьбою.

Це був процес поступового, але свідомого формування вибору.

Після проходження військового вишколу в тилу влітку 2025 року, у 19-річному віці, Кирило добровільно долучився до лав 3-ї окремої штурмової бригади, розвідувального батальйону Hatred.

Навіть тоді, коли рішення вже було остаточним, батько пропонував змінити напрям, принаймі перейти до підрозділів БПЛА, де ризик був би меншим. Проте Кирило наполягав, що на його шляху має бути лише піхота та розвідка, оскільки саме це, на його думку, показує справжність воїна. Він усвідомлював, що саме в цьому підрозділі зможе принести найбільшу користь.

На фронті Кирило Руденко виконував бойові завдання на Донеччині та Харківщині. Брав участь у розвідувально-бойових діях із виявлення, блокування та знешкодження диверсійно-розвідувальних груп противника.

За участі Кирила під час бойових зіткнень було знищено кількох військовослужбовців ворога та взято в полон одного окупанта.

Побратими згадують його як зосередженого та надійного воїна:

“Козир був із тих, хто ніколи не панікує. Якщо він брався за завдання – воно завжди виконувалося чітко й без зайвих слів”.

Він був тихим і скромним у побуті, але надзвичайно надійним у роботі. Кирило належав до воїнів, на яких можна було повністю покластися. У розвідці це особливо цінували. Він швидко вникав у суть задачі, уважно працював з інформацією, не допускав зайвих рухів там, де потрібна була точність. Побратими говорять, що поруч із ним було відчуття порядку й контролю, кожен знав, що свій сектор він тримає бездоганно. Саме тому для розвідки він став прикладом ідеального виконавця.

“На таких, як Козир, тримається бойова робота підрозділу. Йому можна було довірити будь-яке завдання. Завдання це виконувалося якісно”, – ділиться один із побратимів Кирила.

11 грудня 2025 року Кирило Руденко разом з побратимами утримували позицію поблизу Новомихайлівки. Територія перебувала під постійним ворожим вогнем, зокрема ударних безпілотників та мінометів. Ворог безперервно здійснював просочування до наших позицій.

У нерівному бою з переважаючими силами противника Кирило загинув разом зі своїм побратимом – Ярославом Коротчиним, з позивним “Адвокат”. Вони були пліч-о-пліч, як і жили на війні, прикриваючи один одного до останнього.

Вони спільно якісно виконали бойову задачу, врятувавши життя побратимів.

“У них завжди були якісні виходи, сильна та професійна бойова робота. Вони брали полонених, брали участь у серйозних піхотних штурмових і розвідувальних операціях”, – згадує про Кирила та Ярослава їхній друг та побратим з суміжного підрозділу.

У спогадах побратимів Кирило залишається не лише воїном, а і образом нового покоління тих, для кого сила невіддільна від інтелекту та внутрішньої гідності.

“Важкий підйом у горах, коротка пауза, вечірнє небо. Кирило лежить на рюкзаку й читає англомовну історичну книжку. У цьому моменті був весь він, це був спокій, зосередженість і внутрішня гідність”, – згадує один із побратимів епізод з вишколу.

Батько говорить про сина як про людину, яка свідомо прийняла свій шлях:

“ Як батько, я з болем прийняв його рішення, але я повинен був поважати його вибір. Він по-справжньому був щасливим у війську і жив тим, щоб приносити користь Нації. Його хоробрість і цілеспрямованість викликають глибоку повагу. Сину, я дуже тобою пишаюся, сильно люблю і буду любити завжди”.

У цих словах закладена сила батьківської любові й гордості, біль утрати і водночас впевненість у тому, що шлях Кирила був гідним та свідомим. Він прожив своє життя як воїн, який знав, заради чого стоїть, і не зрадив ані собі, ані своїй країні.

Пам’ять про Кирила Руденка – це пам’ять про вибір, відповідальність і ціну, яку він заплатив, щоб інші могли жити далі.

“Хочеться, щоб залишилася пам’ять про його хоробрість, про його вчинки, і щоб з нього брали приклад, надихалися його сміливістю та рішучістю. Щоб пам’ятали, з якою відповідальністю та внутрішньою силою він підходив до виконання кожного завдання. І, як би боляче це не звучало, щоб пам’ятали й про його смерть. Про те, що він загинув заради того, аби кожен українець міг жити далі, ходити своїми вулицями, будувати плани, прокидатися в мирних містах, далеко від лінії фронту. Він віддав найдорожче, що мав, за наше право на життя. І це ніколи не має бути забутим”, – додає побратим Кирила.

Назавжди в строю!