МВС лобіює запровадження в Україні системи тотального відеоспостереження

Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко провів зустріч з нардепами, щоб “простимулювати” їх чимшвидше розглянути законопроєкт № 11031 “Про єдину систему відеомоніторингу стану публічної безпеки”. За твердженням авторів законопроєкту, теперішній “рівень безпеки населення України від загроз життю, здоров’ю та майну не повною мірою відповідає стандартам безпеки, притаманним провідним країнам світу”. І вочевидь для того, щоб громадяни України почувались безпечніше, автори пропонують об’єднати всі наявні (як державні, так і приватні) камери та системи відеоспостереження в єдину систему і передати її під контроль МВС.

Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України“.

У статті 4 законопроєкту № 11031 перелічено об’єкти, щодо яких буде здійснюватись відеомоніторинг – до цього списку входять як цілком очікувані будівлі та приміщення органів державної влади та місцевого самоврядування, споруди, віднесені до критичної інфраструктури, так і вкрай розмиті категорії об’єктів, наприклад, “речі і предмети”, “інші території загального користування” і навіть фізичні особи і транспортні засоби.

Звісно, забезпечення відеомоніторингу важливих об’єктів, як то залізничних вузлів та колій, об’єктів енергетичної інфраструктури та промисловості, об’єктів, які можуть викликати особливий інтерес злочинців, зокрема російських окупантів, є важливим заходом безпеки, як в умовах воєнного стану, так і в мирний час.

Однак, автори законопроєкту № 11031, який отримав гарячу підтримку з боку МВС, чомусь зосередили свої зусилля на тому, щоб надати МВС законне право мати доступ до відеомоніторингу взагалі усього в Україні, незалежно від того, у чиїй власності об’єкт моніторингу (як і окремий засіб відеонагляду) перебуває. Як один з аргументів на користь такого рішення, називають можливість відстежувати авто “ухилянтів” для застосування щодо них передбачених законодавством стягнень.

До подібної логіки можна ставитись як завгодно, однак варто розуміти, що законопроєкт № 11031 дозволяє здійснювати безперешкодний та постійний відеонагляд не лише за авто “ухилянтів”, а й за будь-якими фізичними особами “в інтересах національної та публічної безпеки, економічного добробуту та прав людини” (фактично за будь-якою людиною, адже згідно зі статтею 3 Конституції України, забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави).

А також за будь-якими транспортними засобами, навіть без софістики з нормами Конституції, тому що законопроєкт № 11031 ніяк не обмежує МВС в тому, які саме авто їм захочеться відстежувати і з яких причин. І заразом дозволяє зберігати ці дані впродовж 15 років – але при цьому самі визначатимуть цілі і “потрібний” термін зберігання (а отже й дозволяє вирішувати, коли якісь дані можна видалити).

Подібний закон, у разі прийняття, відкриє неймовірний простір як для службових зловживань, так і для політичних переслідувань чи контролю за громадськими діячами, оскільки дасть змогу силовим структурам на законних підставах отримувати матеріали з приватних камер відеоспостереження навіть без відкриття кримінального провадження, як це передбачено сьогодні. А також дозволить держструктурам розбудовувати власні системи відеоспостереження, прикриваючись загальними фразами про безпеку та добробут громадян.

Згідно зі статтею 10 законопроєкту № 11031, система відеомоніторингу публічної безпеки також отримає програмний комплекс, який забезпечить ідентифікацію об’єкта моніторингу (тобто людини та/або транспортного засобу). Для цього система отримає доступ до таких даних про людину як, ім’я, дата народження/смерті (цікаво звучить в контексті відеомоніторингу, чи не так?), місце народження, стать, місце проживання (перебування), відцифрований образ обличчя особи, паспортні та інші ідентифікаційні дані.

Також система відеомоніторингу матиме доступ до інформації про транспортні засоби – марку, модель, колір, рік випуску, номерний знак, власника (тобто вся перерахована в попередньому абзаці інформація). Вся ця інформація буде надходити з ряду державних реєстрів – Єдиного державного демографічного реєстру, Єдиної інформаційно-аналітичної системи управління міграційними процесами, національної системи біометричної верифікації та ідентифікації громадян України, іноземців та осіб без громадянства, Єдиного державного реєстру транспортних засобів, Державного реєстру фізичних осіб – платників податків.

Можна лише уявити, наскільки цінним такий обсяг інформації, яку до того ж можна актуалізувати в режимі реального часу, буде для злочинців, яким буде необхідно відстежити свою жертву та знати про неї якомога більше. І наскільки простішим для них стане реалізація їхніх злочинних намірів в ситуації, коли замість тривалого, копіткого і ризикованого збирання всієї цієї інформації, достатньо буде лише підкупити працівника відповідної структури, яка має доступ до системи відеонагляду і вже зробила всю роботу за злочинців.

Випереджаючи ймовірні обурення та заяви представників МВС про те, що в руках силових структур подібна інформація буде надійно збережена від стороннього доступу, можна пригадати зовсім свіжий випадок подібного витоку інформації, коли дані про підозрюваного у вбивстві Ірини Фаріон потрапили в десятки ЗМІ і Telegram-каналіводночасно з тим, як поліція рапортувала про його затримання.

Адже якщо ці дані були в руках МВС, то й витік їх міг відбутись тільки за недбалості чи за бажання відповідних посадових осіб МВС. А враховуючи те, що жодних покарань за такий витік даних не настало, залишається лише одна версія – цей витік був цілковито бажаним і контрольованим з боку правоохоронців.

А якщо так, то які можуть бути гарантії, що ця ситуація не повториться, як публічно, так і приватно, на користь зацікавлених осіб? Наприклад, що відео переміщення військових авто не отримають російські агенти, які організовують їхні підпали.

Варто зазначити, що навіть без ухвалення законопроєкту № 11031, за словами заступника міністра внутрішніх справ Леоніда Тимченка, “система відеонагляду вже запроваджена і діє”. Іншими словами, МВС потрібні не стільки додаткові можливості для “забезпечення безпеки громадян”, скільки узаконення вже наявних. Саме тому доцільно пригадати, наскільки ефективною є робота правоохоронців принаймні у резонансних справах, результати розслідування яких прямо пов’язані з відеофіксацією події злочину.

Наприклад у справі про вбивство журналіста Павла Шеремета, в якій слідчі і прокурори намагались довести суду і суспільству, що людина на відеозаписі (одному з ключових доказів у справі) була підозрюваним музикантом і військовим Андрієм Антоненком – хоча й відрізнялась на голову за зростом. Це все супроводжувалось якимись божевільними тезами про “культивування величі арійської раси” нібито як мотив вбивства білоруса Шеремета українцем Антоненком. Як наслідок – справа фактично розвалилась, підозрювані провели у СІЗО по декілька місяців без будь-яких доказів вини.

Або стрілянина в Броварах 2020 року, коли біля сотні осіб влаштували мало не повноцінний стрілецький бій посеред міста, конкуруючи за ринок маршрутних перевезень. Попри те, що подію було детально задокументовано на відео, поліція встановила близько 60 з сотні учасників, заарештувала заледве 20 з них, а до суду дійшли лише 15.

З недавнього – вбивство казахського журналіста Айдоса Садикова у Києві. Попри те, що злочин стався в білий день посеред напханого камерами Києва, вбивці змогли виїхати з України через прикордонний пункт пропуску, скориставшись тими ж паспортами, що й при в’їзді. Додатковий штрих до цієї картини – вбивці приїхали зі своїми справжніми паспортами і були співробітниками казахстанських спецслужб. Цей факт став відомим назагал завдяки оголошенню про підозру, опублікованому Офісом генпрокурора через 2 дні після вбивства, але до того він чомусь не зацікавив українські спецслужби, і не був використаний слідством для затримання вбивць.

Попри те, що в усіх перелічених випадках у поліції було більш ніж достатньо можливостей отримати відео з місця злочину, жоден з них не був розслідуваний належним чином. При цьому в МВС скаржаться, що їм не вистачає ще тотального відеоконтролю для ефективної роботи. Якщо слідувати такій логіці, то для максимальної безпеки громадян України, половину з них слід посадити під замок (і під постійний відеонагляд), а другій половині – доручити стеження за першою.

Це може здатись дещо перебільшеним, але складно всерйоз і без перебільшень обговорювати плани надати корумпованій і неодноразово скомпрометованій структурі право і можливість стежити за будь-ким і будь-чим в режимі 24/7 тоді, коли сама поліція наполягає на забороні громадянам використовувати банальні автореєстратори.