«Ми зазнаємо ігнорування державних органів. Наступний крок – мітинг», – Спільнота Оленівки

Неодноразово в інтерв’ю для Букв представниці “Спільноти Оленівки” наголошували, що родичі військовополонених наразі не мають конкретної інформації про дії керівництва держави щодо повернення їхніх близьких. Вони зазначають, що ці процеси залишаються закритими для родин, а під час зустрічей, які відбуваються нечасто, родичі отримують лише загальну інформацію. Також, за понад два роки з моменту виходу оборонців у полон, президент України Володимир Зеленський не зустрівся з представницями “Спільноти Оленівки”, попри численні офіційні та публічні звернення. 

Родини загиблих та поранених військовополонених продовжують наголошувати на необхідності “видимості” таких питань: проведення розслідування теракту в Оленівці на національному та міжнародному рівнях; повернення всіх поранених під час теракту; забезпечення гідного вшанування пам’яті загиблих, включаючи встановлення Дня пам’яті за страченими захисниками; а також міжнародна співпраця щодо подій в Оленівці.

28 серпня у Києві відбувся форум “Шана та повага. Спадок відваги 2024”. Згідно з інформацією з відкритих джерел, на заході планувалося обговорення питань соціальної підтримки ветеранів, чинних військовослужбовців, родин загиблих, а також належної меморіалізації. Як представників однієї з найвразливіших категорій, на форум було запрошено рідних постраждалих під час теракту в Оленівці. Від “Спільноти Оленівки” на заході була присутня Олександра Мазур, яка згодом повідомила, що під час виступу родин деякі представники влади та інші запрошені спікери покинули залу. Олександра також зазначила, що протягом перших двох панелей до слова були запрошені переважно представники влади та організації, які ймовірно отримують гранти на підтримку військовослужбовців та їхніх родин.

У спільноті наголошують, що це не перший випадок, коли керівництво держави ігнорує звернення родин військовополонених. Тож, щоб не лише висловити свою позицію, а й отримати відповіді, “Спільнота Оленівки” надіслала офіційне звернення до Володимира Зеленського з ініціативою проведення пресконференції. У ній президент має взяти участь як спікер, а також Кирило Буданов й відомі учасники переговорної групи щодо виходу військовослужбовців з “Азовсталі”. Серед них: Денис Прокопенко, Дмитро Усов (секретар Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими), Олександр Ковальов (народний депутат України). Головною метою цієї ініціативи є отримання розуміння деталей домовленостей при виході з “Азовсталі”. А також – створення окремої переговорної групи щодо обміну захисників, які виходили за наказом.

Букви поспілкувалися з представницями “Спільноти Оленівки” – Олександрою Мазур, яка була присутня на форумі “Шана та повага. Спадок відваги 2024”, та Марією Алєксєєвич, яка вже понад два роки чекає свого чоловіка з полону. Більше про те, чи обговорювали на форумі план підтримки військових та їхніх родин, за яких обставин представники влади покинули залу перед виступами родичів, чи вдалось порушити питання меморіалізації, а також про те, коли спільнота крайній раз комунікувала з Офісом президента та якою була реакція – далі в матеріалі. 

Фото: особистий архів Спільноти Оленівки

– Розпочнімо з мети форуму. З того, як це подавалося у відкритих джерелах, планувалося обговорення соціальної підтримки ветеранів, родин загиблих, а також питань належної меморіалізації. Але як позиціювали цей захід для Вашої спільноти? Це було запрошення, і Ви мали виступити, так? 

Олександра: – Нам, на початку серпня, надійшло на пошту запрошення від народного депутата Анатолія Остапенка. Ми знайомі вже тривалий час й разом працюємо над проєктом Постанови №10188 “Про вшанування пам’яті Захисників та Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули в полоні”. Тобто, про започаткування Дня пам’яті зокрема. І, власне, коли ми побачили цей лист, одразу вирішили, що братимемо участь, тому що пан Анатолій був організатором цього заходу, і там саме звучала тема, яка дотична до нашої роботи – про вшанування пам’яті. 

Ми передусім хотіли виступити з промовою для представників міністерств, тому що не тільки широка аудиторія українців не знає про нашу роботу, але й влада. Взагалі, якщо читати опис події, порядок денний, то пропонувалися до обговорення досить цікаві теми. Тобто, це мало бути дійсно продуктивно. Серед  представників влади, які були запрошені до слова, і які згодом покинули залу: Ірина Верещук, Руслан Приходько, Ростислав Карандєєв, Андрій Лопушанський, Іван Ващенко, Сергій Куніцин та інші.

– Давайте, будь ласка, окреслимо, якими були основні тези спікерів. Тобто, чи це було обговорення вже наявного чіткого плану підтримки військових та їхніх родин, чи все ж більше якихось нагальних викликів або ж роботи, яка вже була пророблена. Тобто, чи звучала нова інформація?

Олександра: – Представники влади виступали під час першої панелі, я тоді ще намагалась слухати їхні промови зосереджено, але це були радше абстрактні слова. Про те, що вони роблять, що їм вдається, якими є їхні успіхи, але не було якоїсь конкретики й того, що можна тезово занотувати. Мене ця перша панель, по щирості, втомила. І вже на другій панелі виступали представники громадських організацій, які, за їхніми твердженнями, допомагають родинам і військовослужбовцям. Я не можу заперечити чи підтвердити ці твердження, бо особисто ми з ними не співпрацювали. У них, як мені здалося, були більш чіткі промови, але через те, що якось за часом ми пізніше почали, ці панелі розтягувалися, у нас не було перерв на каву або чай, важко було це все слухати. Я вже втратила той фокус уваги. 

Звучали якісь тези про полонених, лише не згадаю, хто саме їх озвучував. Розумієте, нам в листі надійшов порядок денний, де було зазначено, що у кожного виступ триватиме до семи хвилин. Але люди не дотримувалися регламенту, в когось було дві хвилини, а в когось, наприклад, двадцять. Все було дуже заплутано. Власне, з другої панелі деякі люди також вже пішли. Від спікерів було багато похвали їхньої власної роботи, але для нашої організації я не винесла нічого корисного. Розумієте, ці ж панелі подаються за ступенем важливості, і родини за останньому місті… Завжди так було, що на останній панелі люди вже втомленими розходяться. Просто тут сталося так, що пішли майже всі.

Фото: особистий архів Спільноти Оленівки

– Зазначено, що на форумі мали обговорювати питання належної меморіалізації. Для Спільноти Оленівки це, насамперед, питання вшанування загиблих внаслідок теракту. Спікери ймовірно знали, хто присутній на заході, тож чи було якось згадано про необхідність дня пам’яті, наприклад? 

Олександра: – Наша панель саме була про пам’ять. Спікерами були родини та Антон Дробович. Пан Антон виступав першим, а далі почергово ще декілька родин. Я наперед не знала, чи це будуть родини загиблих, чи полонених, чи безвісти зниклих. Вже як почула згодом, це були родини загиблих військовослужбовців й зокрема тих, які загинули ще до повномасштабного вторгнення. 

Я виступала останньою і після нас в тому приміщенні мав починатися інший захід, і тому мій виступ тривав лише 2-3 хвилини.  Розумієте, деякі люди, як і я, приїхали до Києва, аби виступити. І коли тобі на виступ дають дві хвилини, який слухає 10 людей – це точно не про “шану та повагу”. Про День пам’яті мала говорити я, але встигла лише коротко розказати, що ось існує така робота і все.

– Ви розповілаєте про те, що під час Вашого виступу зала вже була майже порожня. Тобто, фактично залишилися інші родичі військових. А чи транслювали цей захід на якихось ресурсах? Або, можливо, потім десь тезисно наголошували на словах спікерів?

Олександра: – Під час заходу також було підключення до зуму, деякі люди слухали онлайн. Можливо, є запис… Але нам нічого навіть не надсилали. Я бачила, що представники міністерств публікувати фотозвіт з форуму, але ми не отримували жодних фото чи відеоматеріалів. Наприкінці заходу усі зробили спільне фото і це можна побачити на сторінці Омбудсмена. Його представниця, до речі, теж була присутня в залі. І для цього колективного фото запросили на сцену всіх, хто залишився, а ще покликали інших працівників та представників, які реєстрували нас, коли ми приходили. Тобто, як я розумію, зібрали всіх, щоб візуально вдалося фото і було видно, що людей багато. 

Фото: Офіс Осбудсмана України

– Перед тим, як перейти до загальних тем, що пов’язані з ігноруванням влади Вашої діяльності, я б хотіла ще раз обговорити нагальні проблеми підтримки родин полонених військовослужбовців. Які саме труднощі існують наразі, окрім відсутності належної комунікації з владою. 

Олександра: – Я завжди повторюю, що немає ніякого фінансування на наші проєкти щодо полонених та загиблих. Чомусь, якщо йдеться про родини, нам пропонують безплатні фотосесії, поїздки в Карпати, психолога – але нам все це не потрібно, бо ми працюємо для полонених та армії. Але чомусь це не враховують, а нам пропонують відпочити. За понад 10 років війни, в родинах військових ніби бачать лише людей, яким потрібна психологічна допомога… Але проблема в тому, що вони просто не готові з нами співпрацювати. Ми, як організація, хочемо працювати саме для військовослужбовців, зокрема полонених. І потребуємо підтримки в цьому від державних структур.

Марія: – Я не можу оминути тему ігнорування державних органів нас, як родин та громадської організації. Нам потрібна підтримка нашої влади. Ми вже понад два роки чекаємо з полону захисників, які виходили з “Азовсталі” за наказом, але жодного разу з нами ніхто не зустрівся, аби чітко пояснити, яким був наказ, чи був він, чому для когось спрацювало 3-4 місяці полону, а інші там понад 27 місяців… Чому взагалі немає обмінів “Азова”, чому поранених після теракту в Оленівці не змогли обміняти, хоча така можливість була. Зокрема тоді, коли домовлялися і за офіцерський склад, і за командний. Тоді якраз над обміном працювали різні країни, всі державні органи України, російській стороні віддали Віктора Медведчука.

Ми зробили стільки публічних закликів, звернень офіційного характеру, як на електронні пошти, так і відправляли листи Укрпоштою. Вони залишаються проігнорованими, або просто зі словами, що: “Країна працює, Президент працює, Офіс президента працює, Координаційний штаб працює”. Наприклад, 26 липня у нас була зустріч з Кирилом Будановим і він нам, родинам поранених, конкретно сказав, що “Азов обміняти неможливо”. Коли ми запитали про те, які кроки вони роблять, аби їх обміняти, запитували, що саме Росія хоче за них, він відповів, що “Росія нічого абсолютно не хоче”. 

Фото: Медіацентр Україна

Ми також порушували питання створення окремої переговорної групи, яка має складатися з тих людей, які саме домовлялися під час виходу з “Азовсталі”. Тоді, наприклад, у цьому процесі брав участь народний депутат Олександр Ковальов. Наскільки ми зрозуміли з публічних джерел, у нього були зв’язки з Росією, тож його направило в Маріуполь саме Головне управління розвідки для того, щоб він домовився про вихід з “Азовсталі”. Тоді всі вийшли спокійно. Потім Ковальов приїжджав ще в Оленівку, перевіряв умови утримання. Тобто, він має певний вплив.

Всі ці моменти ми проговорювали Кирилу Буданову, намагалися пропонувати різні шляхи, а він відповідав лише те, що Росії не потрібно повертати азовців. Сказав чекати. Але більшість родин відповіла, що чекати ми більше не будемо. Ми будемо виходити на вулицю. І це не так, як зараз відбуваються щотижневі акції, які спрямовані на те, щоб суспільство не забувало про полонених захисників Маріуполя, і не лише. Ми тепер готуємось, щоб саме виходити на мітинг. З метою, щоб Президент України особисто вийшов до нас і відповів на наші питання.  У 2022 році Володимир Зеленський на усю країну розповідав про те, що він домовлявся з чотирма країнами про вихід з “Азовсталі”. І про те, що тоді були залучені й представники ООН, і Міжнародний комітет Червоного хреста. Хоча вони це згодом нам заперечили. Тож ми хочемо чути конкретні факти.

– Скажіть, коли крайній раз у Вас була хоча б якась комунікація з Офісом президента? Незалежно від того, чи це була зустріч, чи подання якихось звернень, наприклад. Чи вдалось за цей час досягнути хоча б якогось результату?

Марія: – Якщо говорити про комунікацію зі зворотним зв’язком, це було ще 9 січня 2024 року. У нас тоді відбулась зустріч з Андрієм Єрмаком, ми змогли поспілкуватися наживо, поставити свої запитання, розповісти про найбільш нагальні проблеми, пояснити, що інформування родин відсутнє… Навіть щодо причини відмови у запровадженні Дні пам’яті. На тій зустрічі ми передали листа президентові через Андрія Єрмака. Відповідь нам надійшла приблизно через місяць, де зазначалось про те, що президент і Офіс президента працюють, обмінами займається Координаційний штаб і все. Далі ми публічно зверталися до Володимира Зеленського, Кирила Буданова й Андрія Єрмака з проханням, щоб вони активізували обміни зрадників, колаборантів, московських попів – на захисників Маріуполя. Це було публічне звернення, яке залишилось без відповіді. 

Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими (під час зустрічі 9 січня)

Потім  у нас було звернення стосовно того, щоб створити  окрему переговорну групу по гарнізону Маріуполя. Аби в ній брали участь Денис Прокопенко, Дмитро Усов (секретар Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими), Олександр Ковальов (народний депутат України). Ми запитували Кирила Буданова, чому цих людей відсторонили від процесу обмінів, на що він відповів, що зараз вони займаються іншими справами. На питання, чи можна все ж зробити окрему переговорну групу, він сказав, що ні. Тим більше він не бажає, щоб в переговорній групі був саме Денис Прокопенко. Ніби це лише погіршить ситуацію. Але ми вважаємо інакше.

Далі було публічне звернення від нас до всіх державних органів, до Офісу президента стосовно того, щоб полонених, яких взяли у полон на Курщині, обміняли на “Азов”. Як ми бачили в медіа, взяли багато російських строковиків, а вони дійсно потрібні Росії. І ми в цьому впевнилися, бо обмін пройшов буквально за лічені дні. Ми тоді зробили публічне звернення, на яке нам теж не відповіли. Вже 28 серпня ми надіслали звернення стосовно пресконференції. Ми хочемо, щоб якщо цей захід відбудеться, теж доєдналися не лише родичі бригади “Азов”, але й інших захисників, які виходили з “Азовсталі”. Також хочемо, аби долучилися родичі загиблих оборонців, адже у них питань не менше стосовно того, що відбувалось у Маріуполі.

– На противагу відсутності підтримки від вищого керівництва, хотілося б обговорити, чи є організації, які не залишаються осторонь Вашої діяльності? Чи отримує Спільнота Оленівки підтримку від когось, наприклад, щодо організації заходів або ж загалом чи є організації, які дійсно допомагають родинам полонених?

Марія: – Загалом ми співпрацюємо з багатьма організаціями. Це переважно співпраця стосовно міжнародного розслідування теракту в Оленівці, яке нібито вже є на національному рівні, але дотепер залишається багато запитань й неточностей. Власне, ми співпрацюємо з українськими правозахисниками, як Медійна ініціатива за права людини, Регіональний центр за права людини, Українська Гельсінська спілка з прав людини тощо. Незабаром вже минув рік, як ми готуємо спільно з правозахисниками подання до міжнародного кримінального суду.

Можу також сказати, що нас певним чином підтримує бригада “Азов”, в тому числі особисто командир Денис Прокопенко. Минулого року, у вересні, коли у нас була перша зустріч з ним та Святославом Паламарем – ми тоді розповідали про всі наші проблеми, ще на той момент у нас була петиція про запровадження Дня пам’яті загиблим внаслідок теракту в Оленівці. Тоді залишалось буквально декілька тижнів до її закриття, а підписів не вистачало. Ми попросили Дениса, щоб він, якимось чином посприяв, по-перше, набрати необхідну кількість підписів, а, по-друге, спробував поговорити з кимось з вищих органів про запровадження Дня пам’яті. Він з цим допоміг. 

Також він сприяв організації зустрічі на високому рівні з Андрієм Єрмаком та Кирилом Будановим. На цих зустрічах він був присутній разом з нами, підтримував як родин. Денис завжди наголошує на важливості міжнародного розслідування теракту, обмінах полонених й зокрема повернення важкопоранених. До того ж, на Майдані Незалежності 28 серпня Святослав Паламар “Калина” виступив з вимогами до влади: щоб в обмінах були бійці бригади “Азов, щоб в першу чергу повертали поранених, в тому числі під час теракту в Оленівці, а також, щоб на державнову рівні запровадили День памʼяті за вбитими в полоні захисниками. Я вважаю, що ці публічні вимоги теж були підтримкою для нас і для усіх родин. 

Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими (під час зустрічі 9 січня з Андрієм Єрмаком, Кирилом Будановим та іншими)

Я також бачу підтримку суспільства. Тому що навіть якщо говорити про форум, у якому брала участь Олександра, якби не суспільний розголос, то про це ніхто б не дізнався. Такий розголос нам дуже необхідний. Не лише подібних ситуацій, але й наших ініціатив, звернень тощо. Бо, наприклад, якщо говорити про нашу ініціативу стосовно пресконференції з Володимиром Зеленським – це набрало не дуже багато реакцій. Але ми вважаємо, що це важливий крок, аби не лише нам, родичам, але й усім українцям дізнатися правду про те, що відбувалося під час виходу з “Азовсталі”, і чому деякі заяви, зроблені владою – не відповідають дійсності. 

Олександра: – Ми теж співпрацюємо з організаціями українських діаспор, вони дуже допомагають. Бо ми, наприклад, неодноразово зверталися до Міністерства закордонних справ щодо проєкту поїздок закордон. Вони вже планувалися й були обіцяні Координаційним штабом й, власне, МЗС. З останніми у нас немає співпраці, вони нас не підтримують, тож багато акцій за кордоном відбуваються виключно завдяки діаспорам, до яких ми звертаємось напряму. Вони нагадують про Оленівку у своїх містах, країнах. Близько тридцяти країн підтримали нас до других роковин теракту.

Фото: Медійна ініціатива за права людини (дружинин поранених військовополонених на зустрічі з послом Ватикану)

– Власне, хотілося б підсумувати, як відсутність комунікації з президентом впливає на Вашу інформаційну діяльність за кордоном. Чи відчуваєте Ви, що міжнародна спільнота може бути менш зацікавленою, оскільки не бачить підтримки теми полонених від вищих керівників нашої держави?

Олександра: – Я думаю, що саме тому тема Оленівки майже відсутня у закордонних медіа. Візьмемо, наприклад, медіа в ЄС. Звісно, там є згадки за 2022 рік про теракт, але крім самого факту, ця тема не отримала належного розвитку. І це через позицію української влади, яка ще на початку, у 2022 році, не зробила нічого, щоб ця тема отримала належне висвітлення в ЗМІ. Я думаю, що вони ознайомлені з нашою діяльністю, з тим, скільки акцій було закордоном, але у них не виникає бажання разом працювати. Є популярні сторінки в соціальних мережах, які належать владі, де можна було б публікувати інформацію, яку б читали іноземці. Однак влада нічого не зробила для поширення належним чином інформації про масову страту в Оленівці.

Марія: – Я хочу повернутися до зустрічі з Андрієм Єрмаком, яка відбулася 9 січня. Ми просили підтримки від влади для того, щоб наша організація могла здійснювати візити до впливових країн, які вже мають досвід у перемовинах щодо обміну військових. Андрій Єрмак відповів нам, що всі державні органи на найвищому міжнародному рівні підіймають тему теракту в Оленівці. Проте, за час нашої діяльності ми не побачили, щоб, наприклад, Андрій Єрмак опублікував допис, де за кордоном розповідає про трагедію в Оленівці й закликає до міжнародного розслідування. Натомість нам кажуть, що в наших поїздках немає доцільності. Але росіяни висвітлюють цей теракт так, ніби це зробили ЗСУ, і ми повинні їздити по світу, щоб показувати докази того, що сталося насправді. Однак ми не можемо цього зробити, бо не маємо підтримки влади.

Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими (представниці Спільноти під час зустрічі з Дмитром Усовим минулоріч)

Та зустріч з Андрієм Єрмаком, яка відбулась в січні, як тепер я можу зрозуміти, була радше піаром. Тому що після цієї зустрічі ми не побачили жодного результату, з нами на зв’язок ніхто не хотів виходити… Але Офіс президента усюди заявив про цю зустріч, всі ЗМІ одразу це підхопили, здалось враження, що влада комунікує з родинами і відбуваються якісь процеси. Але це не так. Нам лише обіцяли, що буде ще одна зустріч, де розкажуть про умови виходу захисників у полон. Вони стверджували, що ми не володіємо всією інформацією, але такої зустрічі так і не відбулося.

Але ми хочемо наголосити, що такі теми неможливо ігнорувати. У полоні військових засуджують на великі терміни, там перебуває багато важкопоранених, їх стан погіршується, люди гинуть в ув’язненні. Ми маємо знайти якісь механізми впливу, але все це можливо лише у взаємодії з владою. Інакше нам доведеться виходити на вулиці з мітингом, щоб нас побачили хоча б так і ми до цього вже готуємось.