Ми зможемо «деокупувати» свій мозок, тільки поважаючи самих себе, своє історичне минуле та наше героїчне сьогодення – історик Ігор Кошіль

Століттями українці доводили, що незалежність дорівнює непокірності. Це про “бути вільним” та мати власний ґрунт під ногами. Коли народ є носієм звичаїв, культури, мови, коли його свідомі представники готові боротися за “право бути”  – коли державу формує народ. Незалежність окреслюється кордонами і охороняється армією. Проте історичний досвід свідчить, що без належної національної свідомості та просвітницької роботи – шлях до незалежності пролягає крізь терни багатовікової боротьби із тими, хто на неї посягає.

В умовах сьогодення, що диктують воєнні реалії, історія стала певною ідеологією, що об’єднує націю, базовою потребою, що формує дух сучасної боротьби.  Історія пояснює, чому це відбувається, говорить про це, аналізує процеси, які відбувалися в країні 50, 100, 200 років тому, дає підґрунтя нашому “теперішньому” і формує досвід “майбутнього”.  Центром усіх вирішальних процесів залишається питання незалежності, якому передували кілька століть боротьби українців за право мати свою державу. Від її створення – до міжнародного визнання, яке наново формується в умовах російсько-української війни. Адже, як казав Левко Лук’яненко: “Той, хто каже, що незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми і заслання”.

Детальніше про шлях становлення України з 1991-го року, паралелі з національно-визвольною боротьбою початку ХХ століття, національні орієнтири та передумови, що впливали на відсутність розуміння “українськості”, а також про запоруки перемоги України та руйнування російського імперіалізму – в матеріалі до Дня Незалежності “Букви” поспілкувалися із викладачем історії та лектором проєкту Kyiv.482 – Ігорем Кошілем.

Фото: особистий архів Ігоря

– В українському суспільстві тривалий час існувала думка, що у 1991-му незалежність нам дісталась “просто так”, тому українці не цінували можливості жити у власній державі належним чином. І лише зараз, після 9 років війни проти Росії, і, особливо, понад року повномасштабної, в людей формується належне ставлення до власної держави. Чи підтримуєте Ви це твердження і чи змінить війна ставлення українців до власної держави? 

– Передусім, я вважаю, що, говорячи про ставлення до власної держави, не можна узагальнювати всіх українців. У нас є безліч прикладів абсолютно національно свідомих громадян, які мали свою позицію, починаючи з 90-х років, і тих періодів історії, які вимагали чіткого вирішення “хто ти?”, “за що ти?”, “як ти себе ідентифікуєш?”. Вина в історії є лише персональна. Колективної вини бути не може, тому що вона одразу асоціюється з фашизмом і тими ідеями, які нав’язував світу Гітлер. Існує відповідальність за нашу державу, яка отримала свою Незалежність. Але, знову-таки, як може відповідати громадянин, якому, наприклад, зараз 18 років? Тому той факт, що війна змінила ставлення до своєї країни, як ототожнення своєї держави – безумовно, адже це певний каталізатор, який спричинив те, що ми побоялись її втратити. Нам дали зрозуміти, що в нас можуть забрати “своє”. Власне, почуття “персонального” затригерило нас ще в 2014-му році. Проте, я думаю, що до 24-го лютого 2022-го року ми залишались в достатньо інфантильній позиції. 

Варто й сказати про те, що брак національної свідомості, освіти, правильної моделі, історичної свідомості, а врешті – знання власної історії – призвели нас до того, що навіть на свято Дня Незалежності  можна було почути привітання “З Днем народження тебе, Україно”. Це, звісно, краще, ніж “С Днём Рождения тебя, Украина” російською мовою, але ніхто не розумів, що це саме день отримання її Незалежності. Адже Україна народилась і постала тисячу років тому, це терниста тисячолітня історія. Не було просвітницької роботи держави, зокрема Міністерства освіти, Міністерства культури. Не було культурного фронту, який мав би триматися ще з 1991-го року. Це все призвело до того, що, на мою думку, зростало покоління, яке думало лише про власні життєві пріоритети, адже  держава не взяла на себе функцію пояснити, роз’яснити, надати доступ і правильні орієнтири. І більшість людей, не маючи цих орієнтирів, піддавались російській пропаганді, цьому “ми же браття” тощо. І ми знаємо, що є люди, які не помічали війну на Сході нашої держави до того як, умовно, ракета не пролетіла повз їх будинок. Тож, чи змінить війна ставлення до країни? Я думаю, що вона змінить ставлення передусім до себе, коли ви будете себе чітко асоціювати з “я українець” і “це моя земля”. Коли почнеться повага до самого себе і національної свідомості, от тоді, як кажуть: “Україна починається з тебе”. Лише тоді ми зможемо “деокупувати” свій мозок.

Фото: особистий архів Ігоря

– Ось власне щодо “інфантильної” позиції більшості громадян до 24-го лютого. Можливо, Ви можете виокремити конкретні тенденції з 2014 до 24-го лютого 2022 року, які  певною мірою негативно впливали на нашу незалежність та сприяли “окупації” нашої національної свідомості? 

– Це проблема з точки зору держави, яка не називала війну “війною”, а найменувала різними абревіатурами на кшталт АТО, ООС тощо. Нам не пояснили, що війна – це не лише десь на Сході. Не роз’яснили, що це війна проти Росії. Всі боялись цих назв, а далі люди починали бачити це чимось далеким та незрозумілим. У суспільстві відбувався процес звикання. Також, це проблема подвійних стандартів, які ми спостерігали, коли на передовій держави були “еліти”, а другою партією в парламенті, напередодні повномасштабного вторгнення, була партія “ОПСЖ”. Партія регіонів, комуністів зробили собі ребрендинг і далі продовжували просувати проросійські, ворожі, імперські, совкові наративи з центральних каналів. Їм давали майданчик для проведення їх пропагандистської діяльності.

Далі – це те, що освіта все більше відходила від прикметника “національне” до більш глобалістичної. Це не є погано, але забути про своє національне та не збільшити кількість годин історії України – це призводить до незнання власного. Звідси і мовне питання, адже закон про мову було прийнято лише у 2019 році, в останні миті каденції Петра Олексійовича, що, на мою думку, виглядало як політична маніпуляція, яка була видана людям, але ніхто нічого не пояснив. Не було проведено жодної роз’яснювальної роботи, чому це важливо, чому це кордони, які зараз боронять. І, з одного боку, почалися процеси декомунізації,  активно запрацював Інститут національної пам’яті, але, з іншого – це все асоціювалось у людей із владою, а влада – з корупцією. І ми повертаємося до того, що це – замкнене коло, яке не було розірвано, а люди не розуміли, ким вони є.

– Поширеними є спроби порівняти національно-визвольну боротьбу початку ХХ століття та причини, які привели тогочасну українську державу до втрати незалежності, з тим, що ми спостерігаємо сьогодні. З точки зору професійного історика, наскільки це має сенс? Історія дійсно може повторюватись в межах певних “законів”, які можна виокремити та сформулювати, чи це лише спроби зменшити страх невизначеності?

– Я не є прибічником того, що історія повторюється згідно якихось канонів. Так, є певні шаблони історичних процесів, властиві конкретним періодам. Але, щоб стовідсоткове відтворення – точно ні. Порівнюючи початок 20 століття і нашу боротьбу тоді, можемо навести багато паралелей і з нашою боротьбою в 2014-му році, після Революції Гідності. Наприклад, спроби змінити вектор влади, підвищити національну свідомість тощо. Але умови, в яких тоді перебувала Україна, плачевні – вона була “закута”, не почута, не прийнята міжнародними спільнотами.

Моєю професійною думкою, як історика, є те, що програш у національно-визвольних змаганнях початку 20-го століття полягав у тому, що звичайні люди не відчули себе громадянами України. І в цих політичних перипетіях, умовно, Грушевський, Скоропадський, Петлюра тощо – не відшукали себе, не резонувало в них тих політичних еліт. Натомість, їм дуже резонували пропагандистські лозунги Леніна про “Земля крестьянам! Фабрики рабочим! Власть Советам!”.  Це передусім економічна недбалість. Економіка диктує політику. Економічний добробут для людей є основним, адже спочатку в людей не було землі, потім її назад повертали, люди не знали, що робити, тривала Перша світова війна, Україна була “розтятою” на території різних ворогуючих сторін. Далі – це тогочасна нерішучість політичного керівництва, того ж Грушевського, наприклад. Таким чином, брак рішучості, просвітницької діяльності і нерозуміння себе в цій міжнародній ситуації – призвели до того, що ми втратили той шанс на відродження, на наш ренесанс, і перенесли його, умовно кажучи, з великою ціною аж на 1991-ий рік, де опинились закуті в дику формацію під назвою “Радянський Союз”.

Фото: особистий архів Ігоря

Відповідаючи на думку про те, що це “спроби зменшити страх невизначеності”, я з цим погоджуюсь, тому що люди намагаються використати історію для свого комфортного буття. Наприклад, можуть проводити паралелі на кшталт “ой, ось це як у 1918-му році”, і на рівні підсвідомості вони думають, що залишилося ще чотири роки потерпіти, і все має вирішитися. Адже люди зараз дійсно живуть “одним днем” і невизначеність власного майбутнього – лякає. Але історія – це оберіг. Можливо, вона нікого нічому не навчила, але вона точно показала, як не слід робити. Якщо ми здатні відрефлексувати ці історичні моменти, то зараз ми будемо здатні запрограмувати власну історію. Сьогодні – унікальний історичний час, і ми унікальний в цьому плані народ, якому дано випробування, яке ми варті пройти з досвідом, який вже є в нашого покоління, але, знову-таки, виборюючи власну державу. Досвід початку 20-го століття є травматичним, його потрібно відрефлексувати, проаналізувати, пам’ятати і шанувати, щоб не повторити.

– Ще однією поширеною та дискусійною думкою є те, що наша незалежність сьогодні “залежить” від американської зброї та загалом американських партнерів. Загалом проводять паралелі щодо ролі Сполучених Штатів в творенні нашої держави. У контексті історії, чи дійсно Сполучені Штати певною мірою вплинули на можливість незалежного розвитку України?

– Більшість сучасних розмов про те, що ми залежимо від Америки і все вирішує вона – для мене видаються в тумані російського ІПСО та пропаганди, яка малює нам щось на кшталт: “ой, та які ви незалежні, коли ви повністю залежні”. По-перше, особисто я до значення “незалежність” ставлюсь неоднозначно, мені більше подобається “самостійність”. Власне, наш фундатор української армії Микола Міхновський написав твір “Самостійна Україна”. І я також думаю, що ми зараз саме самостійницька держава, ми “самі стоїмо”. Роль Сполучених Штатів – це, скажімо так, роль країни, яка взяла на себе відповідальність за той демократичний світ, який ототожнюється зі Сполученими Штатами. Це наш демократичний, західний вибір, який ми зробили в 1991-му році. Адже пам’ятаємо, що тоді світ був розділений на два табори: соціалістичний і демократичний під протекторатом Сполучених Штатів Америки. Коли ми говоримо про 90-ті роки і зараз, нашу залежність від зброї і, умовно, консультацій,  американських партнерів, то, по-перше, згадаємо, що Америка є одним із гарантів нашої незалежності в безпековому плані. Згадаємо Будапештський меморандум 1994-го року. Сполучені Штати є одним із ключових факторів, що ми відмовилися від ядерного статусу і отримали за це гарантію безпеки. І зараз Сполучені Штати виконують своє зобов’язання. Водночас, це захист демократичних цінностей, адже зараз Україна захищає не тільки свої кордони, а й всю Європу та цивілізований світ від варварства під назвою “Російська Федерація”, цінності якої – діаметрально різні з тими, які розділяємо ми. Тому американська зброя – це, передусім, захист наших кордонів і захист світової спільноти від абсолютного іредентизма.

Фото: особистий архів Ігоря

– Фраза “почався десятий рік війни, яка триває століттями” набула неабиякої популярності, зазвичай її вживають з певними фаталістичними нотками, мовляв, російсько-українська війна лише іноді переривається, але ніколи не припиняється. Як Ви ставитесь до такого погляду на російсько-українські взаємини?

– Вкотре повторюсь і скажу, що ця війна – це унікальний шанс з точки зору історії. Ми ніколи не мали таких потужних Збройних Сил, ніколи не мали такої підтримки міжнародної спільноти, не мали таких кордонів. І, знову-таки, зараз зовсім інша швидкість, насамперед в інформаційному плані. Всі ці аспекти ведення війни – абсолютно нові. І, я думаю, що завершення війни можливе лише тоді, коли зло буде покарано, а непокаране зло завжди повернеться. Згадаємо Радянський Союз, який було зруйновано, а на його уламках постала Російська Федерація й інші республіки. Радянський Союз розвалився як держава, але ніхто не піклувався про те, як покарати винних, наприклад тих самих кагебістів, які допитували українців. Кагебісти, умовно, стали сбушниками, і нібито всі забули, що вони робили у тих підвалах. Колишні комуністи взяли інші стяги, але це були ті самі комуністи. Тобто, належний приклад в історії – Німеччина і Нюрнберзький процес проти представників Третього Рейху за підготовку та здійснення вторгнень в інші країни та інші злочини під час Другої світової війни. Потрібен трибунал над Радянським Союзом, або Російською імперією, або Московським царством, з яким в нас і ведеться війна століттями. Я вважаю, що наші взаємини можуть повернутися, а війна може припинитися тільки тоді, коли зло буде покарано, їх визнають військовими злочинцями, і коли буде вилікувано імперіалізм росіян стосовно України й інших народів, які вони поневолювали.

– На Вашу думку, що буде остаточною “перемогою України” у російсько-українській війні? На цьому її етапі та загалом щодо умов, які послаблять Росію і вилікують імперіалізм росіян стосовно України.

– Перш за все – це вихід на кордони 1991-го року. Це демілітаризація Росії, щоб вона не змогла поновити військові дії, щоб перемога не стала тимчасовим перемир’ям. Це повалення режиму Путіна і загрози Росії в плані ядерної зброї, балістичного й інших видів озброєння. Це безпекові гарантії України, які зараз розглядаються в контексті членства в НАТО. Адже НАТО, можливо, не є найкращою структурою, але кращої ми ще, як то кажуть, поки що не придумали. Хоча, можливо, з часом буде формуватися новий альянс. 

Особисто для мене, перемогою України стане і деокупація свідомості людей, тому що, деокупувавши лише території, ми дуже скоро, в плані історичного розвитку, отримаємо нову війну. Адже ці люди знову не будуть себе ототожнювати, відчуватимуть себе покинутими, не розумітимуть, ким вони є. Це, як Гоголь писав: “не знаю, яка в мене душа, хохляцька чи російська”. Вже зараз нам потрібно створювати умови деокупації та реінтеграції, не лише в плані звільнених територій, а й ментальних змін. Це, передусім, відповідальність Міністерства освіти, Міністерства культури, які мають проводити свою інформаційну та просвітницьку роботу. Тут і історія, і мова, і література, і базові культурні чинники, що мають провокувати цю деокупацію. Якщо хлопці і дівчата із Збройних сил України роблять це на фізичному рівні, звільняючи наші землі, то тоді на ці території має заходити одразу українська культура, освіта, український інфопростір, ЗМІ, фільми, музика, щоб люди відчували і ототожнювали себе українцями. Інакше знову гратимуть на тих патернах, на яких зіграла російська пропаганда у 2014-му році.

Фото: особистий архів Ігоря

– Припустимо, що Україна звільнила свої землі в межах кордонів станом на кінець 1991-го року та досягла такого становища, в якому Росія не наважується продовжувати воєнні дії ні на землі, ні на морі, ні в повітрі. Чи означатиме цей стан руйнування російського імперського міфу, який починається з ХІV століття, і чи може стати початком розпаду Росії на національні держави?

– Я думаю, що так. Нещодавно читав про законопроєкт, який зареєстрували у нас в парламенті про співпрацю з національними рухами різних країн. Це, наприклад, було ще за часів УПА, коли Українська Повстанська Армія, Організація Українських Націоналістів співпрацювали з різними, так званими “малими народами великої Русі”, яких вона поневолювала (республіка Бурятія, Тива, Татарстан, Дагестан, Ічкерія тощо). Це все має підгрунтя. Одним із варіантів руйнування цього міфу є перемога України. Для цього потрібна воля і рішучість західного світу, а не його стурбованість. Я взагалі вважаю, що безпекова система, створена за часів Другої світової війни, повинна бути остаточно переглянутою, особливо щодо ролі Організації Об’єднаних Націй, що виступила в ролі абсолютної політичної “імпотенції”, яка настала в міжнародній системі і певною мірою також провокує та підживлює цей міф. Потрібно прибрати джерела цього міфу, а насамперед меншовартість українців, що є джерелом для натхнення імперського міфу.

А як меншовартість подолати? Вчити історію, впроваджувати просвіту. Ми можемо виділити три запоруки боротьби з Росією та її імперіалізмом, в історичному контексті: просвіта, національна свідомість, ментальна деокупація. І тільки в цих трьох чинниках ми можемо далі впровадити свій історичний розвиток і співпрацювати над тим, щоб російський імперіалізм не постав знову. Він не постане тоді, коли не буде чим його живити. Тому, моя основна задача як історика – це дослідити, проаналізувати і, як викладача, дати інструмент, як із цим працювати. Для того, аби мої учні, які є громадянами України, залишились в  країні, яка перемогла імперіалізм, рашизм і нарешті запанувала в своїй незалежності та самостійності.