На питання «як полегшити ваші страждання» відповідала: «Вбийте Путіна» – Христина Олійник

Повномасштабна війна, що триває, продовжує впливати на нас у кардинальній зміні цінностей, буденності, кола близьких людей, місцезнаходженні та усвідомлення важливості себе у сучасних реаліях. Майже два роки минуло відтоді, як більшість українців опинилися на роздоріжжі, намагаючись знайти не лише своє місце на карті, а й нове призначення. Однак, усіх об’єднало одне – прагнення допомагати людям та батьківщині. Так, головним фактором, який сколихнув уявлення світу про доброчинність, стали українці, які поклали свої основні зусилля та час на волонтерську діяльність. Ще вчора звичайні громадяни, сьогодні – надійний тил мужніх ЗСУ і опора для своїх земляків.

Христина Олійник – українка, яка має шестирічний міжнародний досвід закордоном як професійна візажистка. З 24-го лютого 2022 року усі плани дівчини обнулилися, мистецтво перестало відчуватися як базова потреба, адже її замінило бажання бути з тими, хто потребує допомоги. Як зазначає Христина: “люди думають,  що я займаюсь волонтерством, аби допомогти їм, але насправді вони допомагають мені триматися”. Сьогодні дівчина є частиною благодійного фонду Stabilization Support Services, який працює над зменшенням катастрофічних гуманітарних наслідків війни, що триває в Україні: забезпечує харчовими продуктами, одягом, засобами гігієни та грошовою допомогою тих, хто зараз ховається від бомбардувань ворожих сил. Паралельно Христина окремо опікується забезпеченням потреб військових, зокрема медичним обладнанням. 

Фото: особистий архів Христини

В інтерв’ю для Букв Христина ділиться власною історією досвіду проживання війни, рішенням повернутись в Україну після семи років життя у Кейптауні, підтримкою місцевого населення на противагу політикам ПАР, а також розповідає історії волонтерства та біженців, що повертають у перші місяці “великої війни”.

– Христино, я правильно розумію, що до повномасштабного вторгнення Ви працювали модним візажистом у Кейптауні? Як Ви можете порівняти ці кардинально різні життя: до 24-го лютого, і вже після повернення на батьківщину, де триває війна?

– Я працювала понад 5 років у фешн, на фото та відеозйомках, в мене була своя мейкап студія в Кейптауні, я співпрацювала з такими брендами як: Calzedonia, Essence cosmetics, Coca-Cola та інші; публікувалась в різних журналах, включаючи L’officiel Ukraine. Окрім макіяжу, я також продюсувала зйомки, цю навичку використовую навіть зараз у роботі в благодійному фонді на зйомках контенту про Україну.

Фото: особистий архів Христини

Фото: особистий архів Христини

Коли почалась війна, я не могла собі пробачити, що моя родина і друзі сидять під бомбами, а я тут, закордоном, і нічого не можу зробити. Для мене в той момент було б ліпше бути поряд з ними і ризикувати, але бути корисною, аніж в безпеці дивитись, як люди п’ють Апероль на березі океану і будують плани на вихідні. На той момент я не могла уявити, як допомогти без фізичної присутності там. Совість мене мучила ще довго.

В один день життя для мене розділилось на “до та після”, як і для більшості українців, і я без вагань одразу закрила студію. Що змогла – продала, все інше – роздала колегам-візажистам, скасувала майбутні бронювання, – багато клієнтів не захотіли прийняти від мене проплачену передплату через розуміння (наскільки це можливо) моєї ситуації. І вже 6 березня я волонтерила у Варшаві на вокзалі, зустрічала перших біженців, включаючи людей з Бучі, які розповідали жахи, у які тоді не хотілось вірити.

Українці були дуже налякані й травмовані, коли вони питали мене: “Що мені робити далі?”, я відповідала: “Це як мінімум на рік, треба шукати курси польської мови, діткам садочок, більш перманентне житло”. Ці слова не сприймались спокійно, деякі “кидались” на мене зі сльозами й істериками, що збираються повертатися додому через два тижні. Жінкам з дітьми і стареньким було дуже тяжко, серце розривалось, деякі люди повертались на вокзал через декілька днів і молили, щоб ми їм допомогли повернутись додому в Україну. На це неможливо було спокійно дивитись, іноді ми плакали разом і ніц не могли зарадити. 

Вокзал, Варшава
Фото: особистий архів Христини

Вокзал, Варшава
Фото: особистий архів Христини

– Ваша відповідь буквально переносить у перші місяці війни… Тоді ми потребували підтримки і саме поляки стали її основним джерелом. Якими Ви побачили поляків, займаючись волонтерською діяльністю на вокзалі, й загалом у Варшаві?

– Поляки намагались допомогти і підтримати нас по максимуму, вони завжди запитували: “Ну що ще ми можемо зробити для вас, щоб полегшити ваші страждання, скажіть? Як цій бабусі допомогти? Ми знайшли житло, забезпечили її всім на тиждень”. 

Я відповідала: “Просто вбийте Пу.іна.”.

Ми були повні ненависті і нерозуміння того, як вони можуть таке робити з нами і як зупинити цю війну і кровопролиття. Поляки могли допомогти матеріально, але морально нам допомогти ніхто не міг. І їм це теж краяло серце на шматки – бачити стільки страждань безневинних людей, ми всі були безпомічні і розбиті. 

В першу хвилину як я одягла зелену жилетку волонтера, польська волонтерка  зі сльозами на очах покликала мене, попросила перекласти українській родині, що лікар передав, що їх бабуся не пережила кордон, але вони її тіло протримають скільки треба, поки родина не вирішить, як їм чинити далі. 

В мене став клубок у горлі, я думала, що задихнусь в той момент, адже навіть лікарям важко такі речі повідомляти, а мені без досвіду і в стані шоку треба спокійно таке сказати людям. Мені здавалось це все нереальним, в мене була дисоціація, що це все не з нами.

Мені було страшно, що хтось хоче відібрати в мене найдорожче – мою сім’ю і друзів, мій дім, мою Батьківщину, мою ідентичність і спогади, мою культуру. А я собі сама не потрібна без цього всього. 

В мене не було плану на майбутнє, бо виглядало так, ніби майбутнього немає. Якби мою ідентичність забрали і сказали, що такої національності як українці більше немає, то я сама і не існую тоді. 

– Як це – допомагати іншим людям і бути опорою тоді, коли сам вперше проживаєш досвід війни? Що стало для Вас головним орієнтиром там, де немає плану на майбутнє, але є потреба бути корисним?

– Я мусила щось постійно робити, волонтерити, і кожен раз здавалось, що цього замало, що ти комаха, яка не здатна ніц контролювати. Саме кардинальна зміна життя не відчувалась на той момент, я була на адреналіні, не було розуміння і часу подумати, що відбувається, була здатність тільки діяти.

Після мого “Каліфорнійського” життя в Кейптауні, я просто була вдячна сидіти у Варшаві на односпальному дивані годинами з сестрою, як двоє пташенят, і читати новини вечорами, в тісноті, зате разом. Тоді для мене це було дивом, що вона жива і поряд зі мною. 

Тоді я, людина, яка любить мати свою особисту ванну кімнату, своє ліжко, якісні рушники і авокадо тости, готова була поступитись комфортом і ділитись всім, що маю, включаючи саме те, на що я була дуже жадібна – це мій простір. 

Ми вміщались втрьох в 20 метрах, хоча знаю, що іншим було гірше. Комфорт опинився на останньому місці, та і взагалі значенням слова “комфорт” стало не відсутність ранкової черги до ванни, а те, щоб не залишатися самій ні на хвилину. 

Після волонтерства, я знайшла постійну роботу – асистенткою в Благодійному Фонді, нещодавно мене підвищили до прожект менеджерки. Мій бос і шефова мене дуже цінують, як і те, що я швидко вчуся, але так само і пощастило мені, бо вони дали мені шанс і дуже терпляче вводили мене в курс справи, повірили в мене, хоча в мене було мало досвіду.

Фото: особистий архів Христини

Фото: особистий архів Христини

– Зважаючи на Вашу діяльність, зокрема у Кейптауні, Ви маєте чималу іноземну аудиторію і, власне, часто звертаєтесь до неї у своїх дописах. Як іноземці сприймають російсько-українську війну і як допомагають?

– Іноземці в перші дні війни дуже допомагали і підтримували, особливо мої підписники, включаючи південноафриканців. Вони не могли повірити, що це відбувається насправді, всі запитували, чим мені допомогти. Мій друг-південноафриканець влаштував проукраїнський протест в студентському місті Стелленбош разом з українським комьюніті. 

Потім від міста студенти отримали догану за вживання нецензурної лексики, бо були гасла типу “Putin, go f.ck yourself”. При чому місцеві вживали це гасло за своєї ініціативи і за це мене брала гордість. Не дивлячись на те, що політики в ПАР не підтримують Україну, місцеве населення дуже підтримує.

В перші дні війни ми збирали на тепловізор моєму другові, який на той момент брав участь у боях в Харківській області, більшість донатів було від південноафриканців. На той момент ми назбирали приблизно 4000 доларів, що вистачило йому не лише на тепловізор, а й на новий шолом, дрібне обладнання, їжу і бронік іншому військовому. Також місцевий фонд написав про мене і нашу трагедію в газеті і вдалось назбирати приблизно 40 тисяч гривень для фонду Nova Ukraine. Це невеликі гроші, але для ПАР це непогано. 

Фото: особистий архів Христини

Фото: особистий архів Христини

В ПАР є дуже багато гетто, де живуть мільйони бідних діток, яким постійно збирають на допомогу, тому, звісно, що донати на потреби своєї країни у них в пріоритеті. Під час ковіду місцеві готували їжу і передавали в ці гетто.

Наразі іноземці не так активно допомагають, бо вони розраховували на те, що їх донат – це буде одноразова акція і війна скоро закінчиться. Додатково, багато іноземних благодійних фондів увійшло в Україну. Тоді як вразливе населення і переселенці отримують хоч якусь допомогу від різноманітних фондів, а от чого справді не вистачає – це допомоги військовим.

– На Вашу думку, чим зумовлено дефіцит щодо допомоги на потреби війська? Чи пов’язано це з поширеною серед іноземців думкою про небажання “спонсорувати війну”?

– Іноземні донори переважно хочуть допомогти цивільним, щоб “не спонсорувати війну”, хоча ми захищаємось, а не нападаємо на іншу країну. Тому наразі, якщо я роблю збори в соцмережах, то це тільки для військових. І це нелегко. 

Іноземці також іноді вважають, що забезпечення армії – це зобов’язання держави. В мирний час – так, це логічно, але те, що під час війни спальники псуються, машини згорають в бою, турнікети використовуються зі швидкістю світла, більшість людей це не бере до уваги, і я намагаюсь це донести. Більшість моїх знайомих іноземців приязніші донатити на теплі ковдри для діток, бо це приємніше, але те, що, задонативши війську, можна буде пізніше не купляти ковдри постраждалим, бо люди будуть мати змогу залишатись на місці свого проживання в своїй цілій теплій домівці – теж треба пояснювати. ЗСУ захищає людей і треба забезпечити їх всім необхідним для цього. 

Проукраїнський протест в Стеленбоші в ПАР 3 березня 2022
Фото: особистий архів Христини

Іноземні друзі мене досі підтримують, але не так активно, порівнюючи з початком війни. Перші три місяці багато людей писали мені кожен день. І переглядів сторіс в мене зараз вчетверо менше, додатково, Інстаграм мене часто кидає в шедоу бан, хоча я нічого хардкорного не постила більше року.

– Так, важливо проговорювати,  що окрім емпатії, іноземці (не всі, але більшість) всерівно пацифічно налаштовані. І це проявляється у неготовності донатити на військо. Це можна зрозуміти, але від цього сумно

– Щодо пацифізму іноземців: в мене, на щастя, немає друзів, які б казали “А як щодо переговорів?” – ці часи були з 2014 до 2022, коли деякі люди думали, що якщо ми віддамо Донбас, Луганськ і Крим, то росіяни заспокояться. В 2022 всі побачили, що якщо ми поступимось, він не зупиниться, і невідомо, яка країна буде наступною. Я навпаки від деяких іноземців чула: “А чому ви не зробили, як колись чеченці: в той самий момент, як росіяни атакували їх, вони пішли і атакували росію!”. Я відповідаю: “У нас було мало людей, зброї, нам треба було захищати наші міста. Путіну було б всеодно на своїх людей. Коли чеченці атакували і виграли конфлікт, президентом був Єльцин. До того ж це підтвердило б гіпотезу про “4 позиції”, що ми це планували і Захід не надав би нам зброю і підтримку”. 

– Яким для Вас було рішення про повернення до України? Адже, якщо я правильно розумію, специфіка Вашої діяльності дозволяє бути корисною, перебуваючи за кордоном. Поділитесь власним досвідом адаптації після Кейптауну?

– Я діяла швидко і рішуче, на той момент я була ще заміжня, тому дуже вдячна своєму колишньому чоловікові за всебічну допомогу і підтримку, адже на той момент я була в такому ментальному стані, що не могла сама собі зібрати валізу, а він підтримав всі мої рішення. Він також поїхав зі мною в Польщу на початку війни, тому можна сказати, що опора і підтримка родини витягли мене з глибокої ями і допомагали потрошку повернутись в реальність і вижити.

Протест під російським посольством в Кейптауні – перші дні війни
Фото: особистий архів Христини

Я була на початку війни корисна закордоном під час процесу фандрейзингу, протестів, також під час евакуації моєї сестри і бабусі після інсульту, я змогла знайти контакти волонтерів, які були на кордоні та допомогли їм скоротити шлях. Моя сестра Таня на той момент була в стані шоку і з мінімальним зв’язком, їй треба було піклуватися про бабусю, тому мої поради, які я знаходила в різних Телеграм групах, і точки на мапі, які я їй висилала, дуже допомогли.

Я була таким собі гідом онлайн для неї й інших знайомих, що евакуювались і були в стані паніки. Я думаю, якщо б я була на місці, теж не могла б тверезо думати і чимось конкретно допомогти. Але допомагати з-за кордону для мене було недостатньо, я хотіла бути поруч.

Моя сестра повернулась в Україну в кінці березня 2022 року, зараз вона вже служить в ЗСУ. А я перший раз під час війни приїхала в квітні 2022, на той момент, коли жінки і діти їхали на Захід, а чоловіки – на Схід, і мене, і мою сестру вважали шаленими за ідею повернутись. А наші друзі поляки були в повному шоці і просто благали нас не їхати.

На фото Христина з сестрою
Фото: особистий архів Христини

Коли я заїжджала на автобусі в місто Львів, за 500 метрів біля вокзалу впала ракета. Сирени я ще в житті не чула, а вибух вже почула. Це був той момент, коли я вирішила перейти на українську мову остаточно, а не тільки коли хтось нею до мене звертається. Я розумію, що я мусила це зробити ще в 2014 році, але я цього не зробила “бо важко”. Але в момент вибуху я подумала: “Що ще має статись, щоб я перейшла на українську? Голова моя мусить покотитись по вокзалу, як перекотиполе? Чи ракета, не дай Боже, в хату влучити?”.

Мені, якщо бути відвертою, було нелегко адаптуватись до свого ж народу після 7 років життя в ПАР, я досі адаптуюсь, бо ми, українці, більш прямолінійні. В ПАР, якщо тебе щось турбує чи навіть дратує, ти кажеш “Вибачте, але мені це некомфортно” і уникаєш конфлікту будь-яким чином, завжди все мирно пояснюєш. Вони дуже часто використовують натяки, щоб нікого не образити і очікують від тебе розуміння цих натяків. В Україні мені довелось стати сильнішою, щоб відстоювати свої кордони і знову навчитись захищатись й іноді навіть ставити ультиматуми.

– З перших місяців великої війни Ви почали займатися волонтерством.  Чи можете наочно пояснити про механізм роботи з іноземними партнерами та перенаправлення коштів на потреби людей, що постраждали внаслідок війни? Зокрема, акцентуючи на діяльності фонду Stabilization Support Services 

– Моя волонтерська діяльність і моя робота – це різні напрямки. Як волонтерка, я допомагаю тільки військовим. На роботі ми допомагаємо тільки переселенцям і постраждалому населенню, тому що це – вимога донорів.

Фото: особистий архів Христини

Я почала працювати у фонді Стабілізейшин Супорт Сервісес майже без досвіду, але мої директори в мене вірили, рівень моєї англійської на інтерв’ю зіграв важливу роль в їх вирішенні дати мені шанс і всьому навчитись, за що я їм дуже вдячна. Наш директор – канадець, хоча живе в Україні вже достатній час, є справжнім патріотом і, до речі, феміністом, завжди стоїть до кінця, що стосується допомоги Україні і підтримки жінок в їх кар’єрі.

Я зрозуміла, що я в правильному місці, коли ми передавали харчові набори в нещодавно деокупований Херсон, і я переживала, що наліпки для коробок з логотипом нашого фонду не встигнуть доїхати до Херсону. Тоді мій директор сказав: “Не хвилюйся за наліпки і за нашу видимість там, головне, щоб люди отримали допомогу”. Моя команда завжди правильно розставляє пріоритети. Я ними дуже пишаюсь.

У нас були проєкти грошової допомоги постраждалому населенню, але наразі мій відділ більшість часу сфокусований в напрямку ремонтів для МКП і домівок, постраждалих від російського тероризму, також ми організовували курси автодіагностів для переселенців, забезпечували психологічну, стоматологічну допомогу, також надаємо різноманітні набори, включаючи набори для ремонту тощо. За 4 місяці тільки по моєму проєкту ми допомогли більше ніж 50 000 переселенцям і постраждалим, хоча проєктів у нас у фонді чимало.

У нас є іноземні донори і дуже комплексний протокол співпраці і звітування, іноді звітність може зайняти в мене два дні, іноді на вихідних. Фонд існує з 2015 року і зарекомендував себе, як дуже дієва і чесна організація, яка багато робить для переселенців і суспільства. Завдяки гідно заробленій репутації, постійному підтриманню етичних норм, совісній і злагодженій роботі команди, донори нам довіряють.

Фото: особистий архів Христини

Фото: особистий архів Христини

– З Ваших соціальних мереж помітно, що окрім волонтерської діяльності, Ви часто берете участь в різних благодійних ініціативах. З власного досвіду, до яких ініціатив люди залучаються більш охоче?

– Більш охоче мої підписники іноземці долучались до допомоги діткам і тваринкам, коли можна зробити миле фото для звітності цієї допомоги. Звісно, що на це легко збирати гроші, але наразі  особисто я тільки фокусуюсь на допомозі військовим у свій вільний від роботи час. Бо чим більше ми допомагаємо військовим, тим менше потім треба буде розгрібати наслідки випалених українських міст. Хочеться, щоб іноземні донори теж розуміли важливість цього. 

Але з іншої сторони, ми мусимо бути вдячні за будь-яку допомогу, бо нам ніхто ніц не повинен. Вони могли б витратити ці гроші на себе, своїх дітей, але вирішили задонатити Україні, бо співчувають нам, тому за це я вдячна, і це їх право, на що саме донатити і кому саме допомагати. Звісно, хотілось би більше допомоги війську, але реальність інша.