Не уявляв життя без мами, а нині допомагає сестрі: Ігор, що втратив маму через ворожий удар

Щодня внаслідок російсько-української війни гинуть десятки цивільних громадян. Ця статистика не завжди розкриває вікові категорії загиблих, але останні новини чітко демонструють цю реальність: війна забирає життя цілих родин, діти втрачають своїх батьків і навпаки. Кожна втрата є непоправною, і навчитися жити з нею – складно, але можливо за правильних умов. Однак важко уявити, якою ця травма втрати є для дитини, чий світогляд ще не сформований, і для кого єдиним джерелом безпеки були батьки. 

Надалі їхнє життя може втратити відчуття захищеності, вони можуть відчувати посттравматичні стресові розлади, емоційну ізоляцію та труднощі у встановленні довірливих стосунків з іншими дорослими. Водночас ці діти – нове покоління українців, майбутнє держави. І, власне, яким буде це майбутнє, залежить від того, чи отримають вони вчасну підтримку та психологічну допомогу. Тому зараз найважливіше – допомогти їм у процесі реабілітації та створити умови для відновлення.

Показовою в контексті того, як війна змінила життя однієї з багатьох українських родин, є історія Ігоря. Його мати загинула внаслідок російського ракетного удару по будинку у Дніпрі 14 січня 2023 року. В той момент Ірина, мати Ігоря, саме проходила повз будинок. Тоді певна його частина обвалилася, перехожі теж потрапили під удар. Спершу Ірину забрали до лікарні, намагалися врятувати, але вже наступного ранку батько повідомив синові, що мама померла. Тоді, на прощання з нею, Ігор написав їй листа…

Фото: з вікдритих джерел (наслідки ракетного удару по будинку 14 січня 2023 року в Дніпрі)

“Її посмішка змушувала посміхатися інших, її теплі слова змушували відчувати це саме тепло у грудях, а її краса і зовнішність заворожували погляд. Вона була стоматологом і волонтеркою, яка допомагала нашим воїнам боротися за нас і нашу свободу. Наганяє чорноти настільки трагічна смерть, яка сталася з вини цих бункерних виродків, яких ми ніколи не пробачимо, і будемо проклинати до кінця часів всією сім’єю, всією Україною.

… Ми завжди були, є і будемо однією міцною сім’єю. Нехай ми тепер не можемо побачити маму в нашій квартирі, почути її прекрасний ангельський голос, не можемо поїсти мамин смачнючий борщик, якому могли позаздрити всі кухарі світу; тепер я не зможу почути її вічні “застели ліжко” і “почисти зуби”; я не можу написати їй, що в мене болить голова і запитати, які пігулки випити, щоб полегшало, але, тим не менш, вона залишилася з нами, вона нікуди не пішла.”, – фрагменти з листа Ігоря до матері.

Через певний час Ігор потрапив до табору Gen.Camp – проєкту громадської організації Gen.Ukrainian, головною метою якого є забезпечити психологічну реабілітацію якомога більшій кількості дітей, що постраждали внаслідок війни. Однак, для Ігоря це був непростий шлях реабілітації: адже він казав, що не уявляє свого життя без мами…  Більше про те,  з якими змінами Ігор все ж вийшов із табору, яким є його життя зараз, про нове сприйняття буденності поза безпечним середовищем, а також про те, як тепер вони разом з сестрою проживають спільний досвід втрати – читайте в матеріалі Букв з психологами Gen.Ukrainian.

До повномасштабної війни Ігор був звичайним учнем сьомого класу, підлітком, який найбільше захоплювався музикою. Він обожнював грати на гітарі, а на поради дорослих розвиватися в IT або знайти “нормальну” роботу впевнено відповідав, що мама була б рада бачити його саме на сцені. Вперше Ігор взяв гітару до рук у десять років. То була татова, звичайна, акустична. Далі його прагнення до музики лише зростали, тож батьки купили йому електрогітару. Згодом – саме вона стане опорою для чотирнадцятирічного Ігоря…

24 лютого 2022 року Ігор сильно переживав через те, що не встиг підготувати презентацію з біології. Однак, коли зранку його розбудила мати, стало зрозуміло, що сьогодні ніхто до школи не піде. Згодом вони з мамою виїхали до Польщі, де перебували чотири місяці, сподіваючись знайти безпеку. Однак туга за домом, рідними місцями і людьми були сильнішими, тож вони повернулися до Дніпра.

14 січня 2023 року, після відбою кількагодинної повітряної тривоги, Ігор пішов гуляти з другом. Раптом той провалився під лід, але Ігор зміг його врятувати. Щоправда, обоє були мокрими, тому вирішили спершу піти до друга, аби їх не насварили. Проте повітряна тривога почалася вдруге, тож мама покликала сина додому, як і зазвичай. Однак він боявся повертатися у мокрих джинсах, відповів, що прийде дещо пізніше та поклав слухавку. За двадцять хвилин ракета впала на житловий будинок. Мати Ігоря загинула від уламків ворожої ракети вже у лікарні.

Фото: з відкритих джерел (Ігор з мамою)

Ігор важко переживав втрату мами, адже вони були дуже близькими, разом багато подорожували. Він тоді неодноразово говорив про те, що сильно сумує, що не прийшов додому раніше і не встигнув побачити маму востаннє. Казав, що, можливо, міг би її затримати і врятувати…

“Дуже часто діти відчувають сум через втрачені можливості “набутись” із рідними, яких вони втратили. Це закономірно, що їм хотілося б ще однієї зустрічі, обійм, важливих слів із людьми, яких вони люблять. Але насправді ніколи недостатньо. Нам завжди буде недостатньо. Тому в роботі ми часто працюємо над завершенням і прощанням, символічним способом сказати все, що було несказано. При цьому – плекаємо в дітях віру, що любов і їхній зв’язок з рідними не завершуються після втрати”, – наголошують психологи Gen.Ukrainian.

Ігор, на момент загибелі мами, вже був у свідомому віці – тоді, коли світогляд і бачення саме формуються. У цей час на перший план виходить спілкування з однолітками, а довіра до дорослих падає. Однак, дорослими в цьому випадку були саме психологи. 

Як зазначають фахівці табору, Ігор мав доволі високі показники стресових реакцій напочатку реабілітації: він прагнув уникати болю і спогадів про те, що сталось з його мамою. Лише через певний період відновлення його довіра до психологічної допомоги та команди зросла, Ігор почав говорити, ділитись смутком, страхами та пропрацьовувати це зі спеціалістами.

“Вже з табору Ігор вийшов із певним арсеналом, так званою “аптечкою” самодопомоги. Ми завжди прагнемо підвести дитину до планування, що буде після табору. Під кінець терапії діти значно краще справляються із тривогою, вміють справлятись із страхами, мають способи саморегуляції і головне – мають орієнтир, так званий план “що буде далі”. У Ігоря були плани, а саме – самореалізації в музиці. І це те, що є фактором стійкості – коли у дитини є уявлення власного майбутнього”, – пояснюють психологи.

Фото: Gen.Ukrainian

У таборі діти перебувають переважно в емоційно безпечному середовищі, що є важливим для того, щоб вони могли відчути довіру, безпеку і знайти сили впоратися з травматичним досвідом. Проте згодом кожен повертається до життя, де оточення може бути не таким емпатичним, а сприйняття війни – складнішим. У цьому процесі, як зазначають психологи табору, дитині (й загалом будь-якій людині) важливо розуміти свої “точки опори” і пам’ятати особисту формулу “стійкості”.

Власне, для Ігоря, в процесі реабілітації, тією “точкою опори” стала музика, а саме гра на гітарі. Те, що повертає до довоєнного життя і справа, у якій його бачила мама. Сьогодні Ігор мріє стати рок-зіркою та потрапити на велику сцену. Нещодавно, це бажання допомогли втілити благодійники та музиканти з гурту O.TORVALD. Адже Ігор не просто був запрошений на їхній концерт, а й зміг виступити на сцені.

Власне, хоча Ігор вже пройшов власний шлях реабілітації, зараз він повернувся до табору як помічник, щоб допомогти й сестрі, й іншим дітям зі схожим досвідом. Дійсно, мало хто знає, що 14 січня 2023 року свою маму втратила й шестирічна (на той момент) Марія. Зараз їй сім років, вона цікавиться акробатикою, є доволі відкритою, комунікабельною, розповідає багато історій життя та яскраво проявляє емоції. Також, за словами психологів табору, бере активну участь у групових заходах та іграх. Дуже любить кота, який з’явився в родині ще до її народження… 

Фото: Gen.Ukrainian

Зараз вона радіє, що знайшла у таборі однолітків, які розуміють її. Адже в такому віці діти починають ходити до школи, де опиняються в середовищі ровесників, які цілком очевидно, що можуть не розуміти емоційні наслідки втрати. Це нерідко призводить до того, що діти, які навпаки пережили подібний досвід, можуть відчувати недовіру до інших, не бажають розділяти з ними свої переживання.

Маруся має теплі спогади про маму і пригадує, як вони проводили час разом. Однак, оскільки на момент втрати Марії було 6 років, вона не могла в повному обсязі осягнути те, що сталось. 

“Я її дуже любила і зараз дуже люблю. Мені було сумно, але й спокійно водночас”, – ділилась своїми емоціями під час поховання матері Маруся.

“Мені допомагають обійми, вони додають спокою та захищають від смутку. Якщо ви когось втратили – обійміть своїх близьких. Втрьох мені теж подобається жити. Я відчуваю підтримку Ігоря і тата, знаю, що я завжди не сама”, – такими слова Марії є вже зараз, після проходження реабілітації. 

Фото: Gen.Ukrainian

Психологи пояснюють, що дитина, яка вже пройшла реабілітацію, може стати підтримкою для інших, завдяки своєму прикладу та історії “подолання”. Для такої дитини це також спосіб реалізувати цінність допомоги, відчуваючи, що її власна історія має значення. 

“Так, ця історія болюча, але важлива, бо може стати натхненням, користю для інших дітей. Тобто це одночасно і допомога дітям, і самореалізація. Коли діти чують і бачать, що вони не одні, що є інші, які пережили подібне, і ось вони перед нами, вони змогли – значить і я зможу. 

Це має назву – “нормалізація” – коли я розумію, що те, що зараз мені боляче, страшно, інколи моє серце колотиться дуже швидко і мене наздоганяють жахливі думки – це нормальні реакції на ненормальні події, які зі мною стались. Отже, якщо я не один такий і наука має способи допомоги мені, більше того – ось я бачу, що вони допомогли комусь – то і в мене є шанс впоратись”, – зазначають психологи.

Торік кількість дітей, які втратили батьків внаслідок повномасштабної війни, становила близько 67 тисяч, з яких приблизно 5,5 тисяч стали повними сиротами. Звісно, ці цифри можуть бути неточними або ж значно змінитися за рік. Однак варто враховувати, що ця кількість постійно зростає, адже діти втрачають не тільки обох батьків, а й інших членів родини. Травма, яку вони переживають, не минає лише протягом реабілітації. Ба більше, деякі діти можуть звикати до психологів та однолітків, які проходять відновлення разом з ними, тому надалі соціалізація серед інших людей може стати для них складнішою.

“Завершувати і прощатись – завжди непросто. Проте, знаючи це, ми плануємо програму у такий спосіб, щоб максимально готувати дитину до цього етапу. В нас є різні ритуали завершення та прощання, бо це так само важливо зробити безпечно, як і будувати наш зв’язок в цілому. Динаміка завжди індивідуальна і ми маємо розуміти, що 21 день – це маленька частинка великого життя, важлива, ресурсна, але маленька. Завжди є діти, яким рекомендована подальша робота – і ми даємо рекомендації батькам і опікунам по завершенню”, – пояснюють у таборі.

Фахівці підтримують зв’язок із дітьми також після завершення їхньої реабілітації. Іноді до них звертаються самі діти через соціальні мережі, інколи – їхні батьки або опікуни. Деякі діти повертаються на повторну реабілітацію для перевірки власного психологічного стану, іншим надають підтримку під час окремих зустрічей для всієї родини.

Найчастіше “тригерами” для дітей, що опиняються у житті поза табором, можуть стати випадки повторної травматизації, як наприклад, втрата ще однієї близької людини. Також погіршення стану може спровокувати використання дорослими дезадаптивних стратегій, таких як: продовження уникнення болючих спогадів, відмова згадувати загиблих або відвідувати місця поховання…

Фото: Gen.Ukrainian

Психологічні реакції дитини на травматичну подію значною мірою залежать саме від стану та реакцій дорослого, який поруч. Тож нижче наведено рекомендації для дорослих від психологів Gen.Ukrainian:

• Подбайте про базові ресурси: фізіологічні (сон, їжа, відпочинок, хоча б мінімальна фізична активність) та психологічні (будь-які маленькі дії, які вас наповнюють).
• Говоріть з дитиною про “нормальність” емоцій і реакцій на стрес, діліться власним досвідом, як ви справляєтесь з труднощами – це надасть дитині відчуття безпеки.
• Уникайте “уникання” – дуже болісні події провокують бажання не торкатись їх і робити вигляд, що цього насправді не відбувається. Але рана, яка вже кровоточить, буде продовжувати боліти, навіть якщо ми просто заклеїли її пластирем. Давайте болю вихід, порційно, наскільки це зараз для вас можливо. Тоді дитина поруч зможе отримати досвід проживання, а не уникання болю.

• Плекайте пам’ять та формуйте у дитини уявлення, що зв’язок з рідними продовжується, коли ми, наприклад, відвідуємо кладовище, коли дивимось фотографії, коли згадуємо і робимо щось, чим любили займатися раніше. А ще коли сумуємо, коли тужимо. Зв’язок продовжується. 
• Будьте добрими до себе. Не критикуйте себе за те, що не все вдається. Ви маєте право на підтримку. Можливо, сьогодні хтось приготує замість вас обід, а ви відпочинете. Або звернетесь до фахівців, які допоможуть дитині пережити втрату. І те, й інше – важлива допомога.
• Зараз надважливу роль у житті дітей відіграють також їхні вчителі. Саме тому особливо варто подбати про те, щоб вони підтримували культуру памʼяті у школах, а разом з нею – і тих дітей, що зазнали травму втрати.