«Не військові мають адаптуватися до цивільних, а навпаки» – ветеран Роман Лось

Перші ветерани повномасштабної війни вже повертаються додому, тож як перед державою, так і перед суспільством постають нові виклики щодо їх соціалізації, реабілітації та реінтеграції. Кожен з етапів є важливим, адже говорити про подальше психологічне відновлення можливо лише в контексті вирішення базових потреб людини. Так, більшість ветеранів прагнуть не лише бути повноцінно інтегрованими у суспільство, але й продовжувати приносити користь безпосередньо для війська. Значна частина захисників висловлює бажання продовжувати службу… Всі ці прояви є невіддільним етапом адаптації. Водночас для цивільних людей – це також про те, аби допомагати ветеранам, які через певні обставини не можуть продовжувати службу, реалізували себе у соціальному житті.  Це про розуміння, що складний емоційний досвід потребує часу на осмислення й прийняття, а повернення до цивільного життя – значної підтримки рідних та суспільства. 

“Букви” продовжують висвітлювати проблеми, пов’язані з викликами, яких зазнають ветерани, аби сприяти їх подальшій безпечній інтеграції в суспільство. Це не лише про комунікацію з вразливими категоріями населення, а й коректність висвітлення бойових реалій у медіапросторі. Наш наступний герой – Роман Лось – військовий ветеран, який навесні 2022 року, у складі полку “Азов” (з 2023 року – бригада спеціального призначення). Тоді, під час одного з бойових завдань, їх батальйон потрапив під обстріл ворожих “Градів”, внаслідок чого захисник втратив кінцівку. У матеріалі для “Букв” Роман Лось обговорює питання викликів, що виникають під час спілкування з цивільними, чутливих тем, що можуть стати своєрідним “тригером”, згадує про воєнний маркетинг, що залучає символіку військових підрозділів, а також розповідає про власне бачення важливості нагородження захисників.

Фото: особистий архів Романа

Про військовий шлях Романа

Мій військовий шлях розпочався у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 24 лютого я взяв до рук зброю і пішов захищати Київщину, тоді в лавах територіальної оборони. Потім, після того, як в області все стало більш-менш спокійно і я відчував, що мої рідні  – в безпеці, почав рухатися далі. В мене були знайомі в “Азові”, і тоді я отримав повідомлення від приятеля з Маріуполя, коли зв’язок ще був, про те, що потрібна допомога в сенсі живої сили.

Своїм хлопцям з “Азова” я допомагав давно, волонтерив з дитинства, можна сказати. Він знав про мій бойовий настрій, тож я зібрав речі та поїхав на деблокаду Маріуполя. Тоді нам не вдалось прорватися, а внаслідок боїв я зазнав важкого поранення й втратив кінцівку. На даний час мені 23 роки, у 21 – я втратив ногу, і на цьому життя не закінчується. Надалі ми збираємо “зі світу по нитці”, аби допомагати нашим хлопцям. Зараз я маю протез і мене зняли з військового обліку.

Про “усвідомлення себе” у військовому оточенні та серед цивільних людей

Я відчув, що суспільство не сприймає ветеранів серйозно. Коли ти підходиш до цивільних людей з питаннями: “чому я мав йти, а ти ні?”, то вони відповідають: “це не наша війна”. Без питань, вони бояться воювати, але можна робити щось у тилу, аби ветерани, повертаючись, мали, куди звернутися хоча б за психологічною допомогою. Особисто у мене адаптація тривала дуже довго, мене протезували в Америці. Ось саме українці, які проживають там тривалий час, ставляться до військових з великою пошаною та подякою. У нас я такого не бачив. Бувало навіть, що ти йдеш на протезі, а з тебе кепкують. Мені це не образливо, але це дикість в розумінні нашого суспільства.

Коли я приїжджаю до знайомих хлопців на фронт, відчуваю себе серед своїх. Тобто, мені спокійно – і на душі, і фізично. На “гражданці” я не знаю, про що спілкуватися з людьми, іноді вони мене нервують своїми відповідями. Дуже складно знайти спільну мову з цивільним, коли хтось не розуміє, що таке війна, але надивився відео й починає розповідати, як правильно воювати. Я не розумію цих цивільних “аналітиків”, які можуть взагалі чомусь навчати військових. 

Про “тригерні” теми  та чутливі аспекти

Найбільш “тригерною” є тема конкретно “нуля”. Знаєте, у цивільному житті моя мама є завідувачкою садочка, але з початком повномасштабної війни вона “ввімкнула” режим допомоги військовим. Не кожна людина готова це робити. І коли ти говориш про те, що хлопцям, котрі “на нулі”, потрібно допомагати, бо, можливо, “нуль” скоро настане тут, вони кажуть, що “от коли настане, тоді й будемо допомагати”. Насправді ж хлопців із кожним днем стає все менше, вони поранені, двохсоті… Це дуже болюча тема для військових, тому що у кожного в бригаді є своє братерство.

Зараз я сам зі своєї кишені надсилаю кошти хлопцям на збори, аби вони якнайшвидше їх закривали. Бо це ціна безпеки та їхнього життя. Якщо доведеться, я на протезі знову візьму до рук зброю та буду стояти на захисті держави. Це мій обов’язок, включаючи захищати слабких. Зокрема тих, хто не готовий взяти до рук зброю, бо ці люди є слабкими духом. Зараз я також співпрацюю з асоціацією “Родина 4.5.0” – це допомога військовим, родинам військовополонених, батькам загиблих. Ми займаємось тим, аби розвивати цю сферу, щоб хлопці, які повертаються, не шукали, куди їм звернутися, а допомога сама їх знаходила.

У ролі цивільної людини я себе відчуваю геть не сильно. Тому що, хоч і “списали” мене, але я б обрав бути саме поруч із хлопцями. Лише не хотів бути тягарем, а оскільки я – бойовий товариш, в штабі себе також не бачив.

Про явище “героїзації” військових

Я все ще намагаюсь адаптуватися до цивільного життя, зокрема, після втрати кінцівки, розумію, що я ще молодий, життя не закінчується, потрібно будувати родину й рухатися в цьому життєвому напрямку. Але зараз у мене з цим дуже складно, тому що я у свої юні роки побачив, що таке війна, “прочухав” її на всі 100. Розумію, що якщо буде можливість піти на штурм Маріуполя, я піду. Саме зі зброєю в руках, а не в тилових частинах. Це справа честі кожного “азовця” – відвоювати Маріуполь. Це – місто герой, де загинуло дуже багато наших побратимів, і воно має бути нашим.

Однак себе героєм не вважаю. Я просто захисник, звичайна людина, якій не потрібні всі ті медалі та ордена. Я не женуся за ними. Бо я женусь передусім за нашою перемогою. Так, ті, хто загинули, їх часто йменують “героями”, але Герой України – це не лише про “воювати на війні”. Це про те, аби здійснити якийсь подвиг. Я не вважаю, що давати це звання кожному загиблому – це правильно. Тому що кожен загинув по-різному, й ніхто не говорить про те, що він зробив, аби йому дали Героя. Так, орден “За мужність” – без питань. Але Герой України з орденом “Золота зірка”…

Я сам відмовлявся від нагород, бо знаю ціну свободи, й вона не вартує цього заліза. Для мене, головне – пам’ятати подвиги, а не просити за це, коли людина загинула, медаль. Це людину не поверне. Також потрібно продовжувати боротися за живих. Мертві на нас дивляться з неба. Хоча, в нас, в “Азові”, це Вальгалла (в германо-скандинавській міфології – рай для доблесних воїнів). І я вважаю, що хлопці, які полягли в бою, вони там відчувають себе добре.

Щодо маркетингу воєнного часу

Я скептично ставлюсь до маркетингу воєнного часу. У нас в країні війна, а кожен думає, як кишені “набити” грошима. Так, якщо це афіші, аби люди пам’ятали подвиг військових – я підтримую. Але бренди одягу, де залучають військову символіку, це неправильно. Наприклад, в Києві я зустрів багато дівчат, які ходили із символікою “Ідея Нації”. Ми за цю символіку боремося, як військові. Я не розумію, чому вони її носять. Також був бренд, який випустив одяг із символікою “Азова”. Це мене геть обурило. Ми заслуговуємо це кров’ю і потом, це несправедливо. Я, щоб отримати шеврон “Азова”, пройшов крізь пекло. Я був на врученні ще без протеза, з милицями. Прийшов на молитву націоналіста, і мені вручили цей шеврон.

Краще б, замість цього маркетингу, спрямували кошти в нашу обороноспроможність. Але не випускали б речі, які врешті виносяться і їх викинуть. Наприклад, одяг, в якому мене поранили, я попросив залишити для мене на пам’ять. Він весь подертий, в моїй крові, але це – пам’ять. Однак люди цього не розуміють. До мене зайшли знайомі й кажуть: “Нащо ти цю рвань у себе зберігаєш?”.  Я їм відповідаю: “Хлопці, ви цього не зрозумієте. Це не лише моя, але й кров моїх побратимів. Хіба це можна продати? Ні, воно неоціненне.” Для мене спогад про власне поранення болю не приносить. Але приносить біль, коли згадую, що того дня загинули мої побратими. Це пам’ять про них.

Інша тема – робити маркетинговий хід щодо війни на алкогольних продуктах як, наприклад, це робили з Бучею. Я впевнений, що в цьому залучені вищі кола. Буча, Ірпінь, Гостомель… Там стільки людей загинуло – і мирних, і військових. Я був у цих районах і бачив, скільки там було тіл, які не могли забрати. Для мене це дуже дико.

Про доречність документування російсько-української війни в кіномистецтві

Мені здається, що це і про збереження пам’яті, і про своєрідний “піар”. Наприклад, коли я проходив лікування в США, приїжджали кореспонденти й записували інтерв’ю, аби надалі створити документальний фільм про події в Маріуполі й наших захисників. У цьому я не бачу нічого поганого, люди хочуть показати нашу війну всьому світові. Весь фільм буде побудовано зі слів кожного окремого бійця, який прожив цей досвід.

Але коли ми говоримо про фільми, де починають дописувати якусь власну фантастику, я цього не розумію. Наприклад, дивився наш сучасний серіал “Доброволець”, то там фантастики більше, ніж реалій. Навіщо це? Покажіть, як воно було насправді. При тому, що фільм нібито відзнято на реальних подіях… Взагалі, щоб зняти фільм зараз, потрібні дуже великі кошти. Якщо цим займаються закордонні партнери – без питань. Але якщо це робить наша держава – це марнотратство.

Про фізичні й психологічні наслідки бойового досвіду.

Виклики реабілітації

Я два місяці був лежачим, хоча ще з дитинства є дуже жвавою людиною, ніколи не сидів на місці. Тоді ці два місяці були для мене пеклом. Доходило до того, що я телефонував своїм побратимам і просив приїхати застрелити мене… Болі були такі, що жити з ними було б дуже тяжко. І я не розумів, чи це тимчасово, чи вже триватиме постійно. За два місяці ти розумієш, що ніякі знеболювальні тебе вже не беруть. Мій загальний стан також був незадовільний, я втратив багато крові. На бойових я був 72 кілограми, а вже після поранення – 45.  

Фото: особистий архів Романа

До США я спершу їздив на лікування до Румунії. Власна держава надала мені реабілітацію лише через півтора року. У 2022 році я самостійно знайшов, де мені протезуватися. Майже через два роки держава мені видала протез. Тобто, якби я сам не подбав про своє лікування й реабілітацію, я б, цілком можливо, атрофувався. 

Зараз я є частиною асоціації “Родина 4.5.0”, куди також приходять хлопці, які втратили кінцівку або їх “списали” за станом здоров’я. Вони не вірять в майбутнє життя. Я фактично адаптую їх як психолог. На власному досвіді показую, що все можливо. Хлопці займаються, в них починають з’являтися життєві сили. В такі моменти я щасливий. Адже повернути людину до нормального життя після тяжкого поранення – надскладно. І я вважаю, що цим мають займатися не цивільні люди, а саме військові, які пройшли цей досвід. Навіть попри освіту.

Про те, як подбати про безпечне середовище для відновлення військових

Я періодично відвідую хлопців на фронті. Їм дуже важко. Про побут навіть не буду говорити, тому що його там майже і немає. Руйнації, тіла з обох сторін, яких не можуть витягнути, сморід… Психологічний стан – незадовільний, тому що хлопці також хочуть жити, з’їздити додому і побачити своїх рідних. Проте вони в тих реаліях, коли розуміють, що не кожен повернеться. Знаю, що дуже багато хлопців після бойових самостійно лягали в психіатричну лікарню – лікуватися. Тому що в цивільних умовах їм було дуже складно адаптуватися. Вони ще там. Тілом тут, а розумом – на фронті. Військові, які також “списались”, наприклад, через поранення, вони мають бути тими, хто надає кваліфіковану допомогу і на фронті, і в тилу. Якщо військовому не допомогти з цими емоціями на фронті, то тут вже ніхто не допоможе.

Я багато разів чув думку про те, що військові мають готуватися до адаптації в цивільному житті. Я з цим не погоджуюсь. Готуватися мають ті люди, які цю війну “просиділи”. Цивільні мають вивчати це питання, аби в майбутньому створити для ветеранів безпечне середовище. Знаєте, коли я повернувся додому, то спав у маминій кімнаті, біля неї. І неодноразово вона мені казала, що я вигукував щось, пов’язане з фронтом. Це складова нашої адаптації. На цьому етапі важливо, щоб цивільні розуміли цю травму й вміли допомогти. Військові часто можуть заперечувати, що потребують допомоги. Але вони її потребують. 

Про нагальні питання у суспільстві

Окрема важлива тема, про яку більшість забувають – полонені. Я неодноразово виходив на акції в Києві, й мені хотілося, аби людей, які борються, було значно більше. Бо переважно це лише родичі військовополонених. Інші проходять повз, наче це не їх народ. Я також особисто спілкувався з колишніми полоненими. У лікарні познайомився з хлопцем, якому 21 рік і з початку повномасштабного вторгнення він пробув у полоні. Він був дуже закритим після пережитого. І лише наше спілкування та підтримка почали повертати його до звичайного життя, а не як “полоненого”. Про полонених потрібно саме кричати. Аби наша влада також зрозуміла, що хлопців потрібно витягати. Вище керівництво говорить про те, що немає обмінів, але все це є. Просто влада боїться повернення тих хлопців, які зараз в полоні.

Слова звернення до українців

У мене є думка про те, що “Якщо не я, тоді хто?”. Саме тому мені незрозуміло, коли молоді хлопці тренуються в спортзалах, а коли туди заходять ТЦК, то вони починають втікати. Водночас я маю багато товаришів, які також втратили кінцівку та повертаються на фронт. У США зі мною проходили реабілітацію два морпіхи: один із них був сапером і після повернення до України – став до своєї справи. У мене також є думки підписати контракт, але пізніше. Зараз ще маю намір відпочити, а потім, думаю, йти до своєї бригади…

Знаєте, зараз згадую початок повномасштабної війни, коли всі були особливо згуртовані. Як звичайні цивільні громадяни будували ці блокпости, облаштовували все так, аби військові не змерзли, добували ці дрова тощо. Я знаю, що дуже багато блокпостів, які були тут, хлопцям возили фурами на Маріуполь, аби вони могли десь укритися. Де все це зараз? Війни на Київщині немає, і всі забули, що вона взагалі є… Ми маємо пам’ятати, що війна – саме в країні. Незалежно від територій, які вона зараз охоплює, межі країни – завжди єдині.