«Ніхто не погоджувався туди йти. Але це ж військові і є наказ»: дружина зниклого на Курщині

“Курська операція”, що стала неочікуваною для українського суспільства, виявилася ймовірно спланованою частиною стратегії військово-політичного командування України. Бої, що перенеслися на територію Росії, показали здатність української армії не лише оборонятися, але й завдавати ударів у відповідь поза межами власної держави. Серпень 2024 року, коли й відбувся прорив на Курщину, відзначився хвилею оптимізму в українському населенні, поширенням емоційно піднесених відео із завойованих населених пунктів та навіть появою українських медіа на території Росії.

Однак, вже у вересні, накопичивши ресурси, ворог почав наступ, повертаючи території назад. Як російські, так і українські сили активізували значні ресурси на Курському напрямку, “перекидаючи” їх з інших. На цьому ж напрямку Росія вперше залучила північнокорейських солдатів. Та поступово російські сили залучали все більше озброєння, а час дав змогу краще продумати наступальні операції. Водночас українська армія щодня зазнавала втрат, а кількість безвісти зниклих стрімко зростала.

У цьому матеріалі Букви поспілкувались з Мариною (ім’я респондентки змінено з метою конфіденційності) – дружиною бійця 95-ї бригади, сили якої з самого початку і до сьогодні беруть участь у боях на Курщині. Зокрема, йдеться про такі населені пункти, як Погребки, Медвежжя, Веселе, Хитрівка та Камишевка. За словами Марини, в цих населених пунктах у вересні зникло найбільше військових бригади, доля більшості з яких залишається невідомою. Респондентка також зазначає, що майже всі бійці – це новобранці, які не були готовими до операції такого рівня складності.

Більше про стан здоров’я чоловіка, що суперечить його участі в таких бойових завданнях, загальний рівень підготовки бригади до утримання населених пунктів Курщини, цифри щодо зниклих протягом вересня, а також про те, з якими силами бригада продовжує діяльність зараз, явище СЗЧ, й відомості з полону – дружина бійця поділилась в інтерв’ю для Букв.

*Ім’я та фото військового з міркувань безпеки та на прохання дружини не публікуємо.

Фото: з відкритих джерел

– Ваш чоловік зник на Курщині, на перших етапах розгортання цієї операції. Скажіть, на яких напрямках Ваш чоловік перебував до Курська? І чи розповідав він щось про їхню бойову готовність?

– Для мого чоловіка це був перший бойовий вихід, саме на Курщині. У цивільному житті він працював майстром на заводі. Військового досвіду не мав, бо є обмежено придатним, але ТЦК затримало його просто на вулиці… Далі, після навчання вони близько п’яти днів перебували на Донеччині, а потім їх відправили на Сумщину, звідки і був напрямок на Курськ.

Майже всі хлопці, які були разом з моїм чоловіком, виходили або на своє перше, або максимум на друге завдання. Підготовленими вони не були. 

95-та бригада – це десантно-штурмові сили, які працюють у групах, де кожен має розуміти одне одного, чітко пропрацьовувати тактику рухів, визначати, хто йде першим, а хто прикриває. Штурмовики зазвичай виходять і виконують завдання впродовж максимум двох діб, не залишаючись на позиціях. А їх “кинули” на позицію, де вони фактично стали живою бронею.

– Курська операція, як відомо, до певного моменту була таємною, і бійцям, ймовірно, забороняли ділитися інформацією навіть із близькими. Як саме Ви дізналися, що Ваш чоловік бере участь у боях на території Росії?

– Мій чоловік розумів, що їде на Курщину, і одразу розповів мені про це. Таємниць між нами ніколи не було. Я попросила його, крім інформації про бригаду, дізнатися імена, позивні, номери побратимів, а також відомості про батальйон, взвод, роту, командирів, взводних і ротних. У цьому плані у нас все було налагоджено. Так, з хлопцями я була на зв’язку довго, практично до самого виходу на завдання.

Я знаю, що є військові, які дізналися про те, що перебувають на Курщині – вже тоді, коли пішли в бій. Але ті, хто заїжджав туди у серпні чи вересні, майже всі знали заздалегідь, що їдуть на Курськ. І ніхто не погоджувався туди їхати. Але це ж військові і є наказ. Вже пізніше були й ті хлопці, які відмовилися виконувати такий наказ, адже це був, по суті, живий щит із людей. Саме якщо говорити про 95-ту бригаду.

– Скільки часу минуло від моменту, коли бригада заступила на виконання бойових завдань у Курській області, до перших повідомлень про зникнення військових? Чи інформація про зникнення почала з’являтися пізніше?

– 18 вересня мій чоловік вийшов на завдання, а з 21-го офіційно вважається безвісти зниклим. Так само, як і всі шестеро військових, які разом із ним вийшли на це завдання. До середини жовтня майже всім рідним повідомили про зникнення їхніх близьких, але пізніше ситуація значно ускладнилася. 

Бо буває таке, що ти перебував на Донецькому напрямку у складі однієї бригади, а тебе могли прикомандирувати умовно до 13-го батальйону 95-ї бригади. І поки ти добираєшся до місця дислокації, тобі невідомо, куди саме ти потрапиш. А коли опиняєшся в Курську, то вперше знайомишся зі своїми новими побратимами. 

Це величезний потік людей, яких ти не знаєш, але тобі доводиться виходити з ними на завдання. І це не військові. Ти навіть не розумієш, наскільки надійна ця людина, чи прикриє вона тебе… 

Водночас у хлопців вже немає зв’язку, щоб повідомити рідним, що їх прикомандирували до іншої бригади. Тож якщо військовий зникає, родичам про це часто ніхто не повідомляє. Є багато родичів, які усвідомлюють, що їхній близький зник, але не отримали ані офіційного сповіщення, ані акту службового розслідування.

– Чи вдалось дізнатися, за обставин якого бойового завдання зник Ваш чоловік? Враховуючи, що це територія Росії, припускаю, що встановити пересування військових й те, де саме вони дислокувалися – може бути значно важче.

– Вони штурмували. Як я можу лише припускати, їхнім завданням було взяти населений пункт Медвежжя. Особливої тактики там не було. Добре, якщо їм хоча б дали сухпайки та воду. А далі – тримайте позицію. Взагалі, тоді зникла не лише група, в якій був мій чоловік. З кількості родичів у нашому об’єднанні, можу казати про те, що в цьому населеному пункті зникло 56 людей. Якщо рахувати ще зниклих у селищі Погребки, разом цифра може налічувати близько 128 осіб. Поверталися одиниці… Це з 11 по 27 вересня. 

– Наскільки розумію, найбільше інформації могли б надати побратими, але, як Ви казали, військові були практично не знайомі між собою. Тобто, від тих, хто вийшов, дізнатися теж нічого не вийшло, так?

– Повторюсь, що побратими, по суті, не були підготовленими військовими. Вони навіть не розуміли, яка їхня роль на цьому напрямку. Командування загалом перебувало десь на четвертій лінії й не брало безпосередньої участі в бойових операціях чи їхньому контролі. До Курська ми зайшли для того, щоб взяти якомога більше територій під свій контроль. І все.

Про “300” (поранених) ми не знаємо. І погодьтеся, що людина, яка сама ледве не загинула та бачила те пекло, коли на очах вбивають побратимів, навряд чи піде на контакт із родичами. Особливо, якщо вона знає, що побратим все ж “200”.

– Нерідко відомості, які отримують родичі, не збігаються зі свідченнями командування. У Вашій ситуації, чи подавало командування якісь офіційні дані про завдання, яке виконували бійці, чому вони могли потрапити в засідку, і що сталося далі?

– Командування на контакт не виходить. Ані ротний, ані командир військової частини – ніхто. Ми ставили пряме питання: чи є наші рідні серед числа “200”? Нам важливо чути правду. Але відповіді немає. Хоча, як мені здається, командир знає про своїх підлеглих до останнього. Він розуміє, чи боєць загинув, чи потрапив у полон. Казали, що нібито запускали дрони над тим населеним пунктом. Але 27-го вересня туди зайшли останні групи, і вже згодом ці території були втрачені.

– Ваш чоловік зник у вересні. Чи відомо Вам, чи виходили з того часу окремі батальйони бригади з Курщини – на доукомплектування або для відновлення сил? Чи, можливо, вони й досі залишаються на цьому напрямку?

– Наразі бригада продовжує перебувати на Курщині та Донеччині. Вона не виходила ані на доукомплектування, ані для того, щоб просто фізично відновитися. Поповнення бригади відбувається постійно, бо немає значення, чи людина вміє тримати автомат у руках, чи вона обмежено придатна – ТЦК виконує свою роботу. Потім ми бачимо такі цифри безвісти зниклих, не знаючи навіть хто “300”, а хто “200”. Так само не знаємо, хто “СЗЧ” (самовільно залишив позицію), бо такі теж є. Були випадки, коли хлопці самостійно виходили якимись манівцями.

– Тема полону, безумовно, залишається дуже делікатною. Відомо, що на Курщині полонених активно беруть обидві сторони. Чи маєте Ви якісь свідчення або зачіпки, що хтось із бригади Вашого чоловіка міг опинитися у полоні?

– З російських каналів нам стало відомо, що троє людей з бригади перебувають у полоні. Офіційного підтвердження цього ми не маємо, оскільки Червоний Хрест дуже слабо працює у цьому напрямку. Коли надходить сповіщення про зникнення людини безвісти, її дані передаються до різних інстанцій, зокрема до Червоного Хреста, який має присвоїти міжнародний номер. Після цього розпочинається процедура – надсилаються запити, перевіряється інформація тощо. Але як саме відбувається цей процес – нас не інформують.

– Дозвольте порушити дещо протилежну тему – це повернення тіл загиблих. Восени відбулося кілька репатріацій, і відомо про випадки поховання бійців, які загинули на Курщині. Чи були повернуті тіла загиблих із Вашої бригади?

– Щодо кількості загиблих, наразі є лише здогадки. Так, є захоронення бійців по цьому населеному пункті, але все залишається військовою таємницею. В останні репатріації Курський напрямок не був включений. Здається, було лише декілька польових обмінів: один – живими, другий – загиблими. Однак 95-та бригада в ці обміни також не входила.

– За ці чотири місяці, який шлях Вам довелось пройти, як дружині безвісти зниклого? Чи зазнавали Ви труднощі у комунікації з державними установами або щодо відсутності емпатії від суспільства? 

– У мене такий характер, що труднощі мене не зупиняють – я завжди переступлю і піду далі. І батьки чоловіка також продовжують працювати, жити та боротися. Ми разом.

Але ось, наприклад, матерям пенсійного віку дуже важко. Вони не є “асами” в комп’ютерах чи телефонах, що необхідно для подачі даних про зниклого до різних баз. Немає такого, що тобі зателефонують з якоїсь організації з питанням “чи все вам зрозуміло?”. Мені якось в Червоному Хресті відповіли, що у них для цього не вистачає людей. Хіба може бути таке виправдання?

Розумієте, коли працівники ТЦК забирали людей з вулиці, нікого не цікавило, хто це, чи є у них рідні і так далі. А коли цих людей потрібно шукати – ніхто не знає, з чого почати і що робити. І ось коли вони всі повернуться – першим ділом підуть до тих, хто їх туди відправив. 

Мотивовані люди були у 2022 році, а вже у 2023 їх не стало. Бо всі побачили рівень корупції, який не зупиняє ніщо, те, як кладуть тротуари за декілька кілометрів від фронту, те, як діти “верхівок” отримують броні. Тому люди почали ховатися. Вони втратили сенс. 

Але ж потім їх просто зловили на вулиці та відправили на передову. Людей, яких тепер не всі готові шукати. Дуже цікаво спостерігати і за тим, як деякі адвокати зараз збагачуються на родинах безвісти зниклих. І, на жаль, не лише адвокати. Знаєте, у мене була можливість виїхати за кордон, але я не бачу в цьому сенсу. Бо, як казала моя бабуся: “Де народився – там і згодився”. От би усі жили за цим принципом…

– Наостанок, хотілося б відійти від цієї теми і поговорити трішки про Вашого чоловіка. Який він у житті, у родині? Адже зниклі безвісти – не мають бути лише статистикою… Це конкретні особистості.

– По-перше, я зовсім не думаю про нього у минулому часі. Я відчуваю, що він живий. Як був він веселим – так і залишиться. Як був життєлюбом – так і буде. Він завжди прагнув більшого, ставився до всіх із повагою, мав чудових друзів – і все це залишається незмінним. Я розумію, що після пережитого йому буде потрібна реабілітація, але він залишиться таким, яким був: красивим, веселим, зі своїми мріями та цілями. 

Ми повинні повернути всіх – незалежно від того, чи це “500”, чи “300”, чи “200”. Навіть загиблі заслуговують бути похованими на рідній землі… Безвісти зниклих набагато більше, ніж полонених. Із них 60% – це ті, хто насправді перебуває в полоні, але просто не офіційно. Для одного лише Курського напрямку співвідношення загиблих і безвісти зниклих є надто високим. І ця цифра зростає.

Нас, рідних, багато, і ми всі намагаємось об’єднатися в боротьбі за наших близьких. Ми знаємо, що вони живі, чекаємо на них і точно не здаємось.