Обман, страх і зневіра: історія про те, як Україна втратила свій ядерний арсенал

Джерело: The National Interest

Архівні файли, які не оприлюднювали раніше, розкривають помилку Вашингтона, який змусив Україну відмовитися від ядерної зброї, попри ризик російського вторгнення.

Після трьох важких тижнів спікером Палати представників став республіканець Майк Джонсон. Проте, залишається питання: чи отримає Україна тепер гроші платників податків США для боротьби з Росією? Питання, яке стало однією з головних причин усунення колишнього спікера Кевіна Маккарті, залишається в центрі уваги республіканців у Палаті представників і жодним чином не вирішене, що б не говорив президент Джо Байден.

Але в той час як більшість в офіційному Вашингтоні сурмить про свою підтримку України, ніколи раніше не оприлюднені архівні свідчення тридцятирічної давнини доводять, що їхні попередники поділяють провину за поточну кризу. Документи переконливо показують, як дві американські адміністрації, вище керівництво Пентагону та НАТО чинили тиск на Україну, щоб вона відмовилася від єдиного засобу стримування російської агресії – ядерної зброї – незважаючи на ймовірний ризик російського вторгнення.

З огляду на те, що ця інформація стає відомою, коли сам Путін погрожує використати ядерну зброю на полі бою, наскільки скептики-республіканці в Палаті представників готові прислухатися до зовнішньополітичного істеблішменту, який вимагає більше грошей і зброї для нечітко визначених цілей?

У 1994 році американські офіційні особи змусили нових лідерів незалежної України відмовитися від ядерної зброї, яку країна успадкували від Радянського Союзу – зброї, яка могла б відвернути майбутню агресію з боку Москви – в обмін на туманні “гарантії безпеки” так званого Будапештського меморандуму.

Ці гарантії врешті-решт виявилися нічого не вартими, як показує нинішня доля України. Тим не менш, Будапештський меморандум залишається “історією” для багатьох представників зовнішньополітичного істеблішменту.

Зібрані з архівів Сполучених Штатів, Великої Британії, Німеччини та Організації Об’єднаних Націй нові ніколи раніше не опубліковані докази категорично суперечать цій ідеї. Ці документи є результатом вичерпних пошуків і запитів до Архіву національної безпеки, двох президентських бібліотек і Бібліотеки Конгресу.

Ці документи різко суперечать обґрунтуванню цього історичного рішення: що Україна була нездатна мати технічні засоби для використання ядерної зброї, і що така зброя не зробила б багато для її безпеки. Більше того, їхній зміст підриває загальне переконання, що ці зусилля – навіть якщо зрештою помилкові – принаймні були спрямовані на шляхетну мету скорочення загальних глобальних запасів ядерної зброї.

Навпаки, докази показують, що майбутній директор ЦРУ президента Білла Клінтона дійшов висновку, що Україна дійсно мала засоби для управління арсеналом. Документи показують, як останній міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе підтвердив, що “лише однієї ядерної ракети” в українських руках було б достатньо, щоб захистити її незалежність, якщо говорити про стратегічне планування Росії. Вони також показують, як найвищі американські чиновники були стурбовані войовничою, реваншистською поведінкою Росії під час переговорів, включаючи неодноразове занепокоєння щодо можливого майбутнього російського вторгнення в Україну.

Ті самі прихильники тези, що “це вже історія”, стверджують, що Будапештська угода – навіть якщо зрештою помилкова – була принаймні присвячена шляхетній меті скорочення загальних глобальних запасів ядерної зброї. Тепер ми знаємо, що нічого подібного не було.

Історичні матеріали також висвітлюють, як американські офіційні особи блокували серйозні спроби Києва обміняти свій успадкований арсенал на справжні гарантії безпеки – навіть доходячи до того, щоб лобіювати європейців не допустити Україну до угод безпеки. Можливо, це сталося тому, що, як тепер показують записи, вони також передавали Москві повагу до “життєво важливих інтересів Росії в її ближньому зарубіжжі” та готовність “допомагати різними способами”.

Замість серйозних зусиль щодо глобального контролю над ядерною зброєю, справжнім імперативом, схоже, було бажання з боку американських чиновників схилити Росію до приєднання до західного демократичного світу. Будапештська угода, таким чином, була дипломатичною грою – такою, у якій зброя передавалася від слабшої держави до сильнішої з імперськими претензіями, в основному для того, щоб заспокоїти невпевненість Росії щодо досягнення “паритету” у своїх ядерних запасах по відношенню до Сполучених Штатів.

Це була зрозуміла мета. Тим не менш, це призвело до приреченої політики, яка вимагала заспокоїти Росію майже будь-якою ціною, ігнорувати слова та дії Кремля та, зрештою, залишити Україну на згубну долю, як демонструє сьогодення.

Зрештою, єдина причина, через яку Україна погодилася віддати зброю, полягає в тому, що західні держави пов’язали це рішення з “гарантіями безпеки”, які виявилися марними. За словами Юрія Костенка, колишнього головного уповноваженого Києва з питань роззброєння, результат позбавив його країну “найпотужнішого методу захисту держави”. Україна нічого не отримало натомість, окрім, мабуть, справдження найгірших страхів. Зараз, коли відібрані в України ракети обрушуються на українські міста, настав час для західних політиків зіткнутися з минулим – своїм минулим – з тією серйозністю, на яку воно заслуговує.

Початок

Коли Радянський Союз почав розпадатися, адміністрація Джорджа Буша прагнула зберегти Договір про скорочення стратегічних озброєнь, який обіцяв скоротити світові запаси стратегічної ядерної зброї на 80 відсотків. Сполучені Штати та Радянський Союз підписали цей договір у 1991 році після майже десяти років переговорів.

За кілька тижнів до офіційного розпаду Союзу президент Буш зустрівся з радником Михайла Горбачова Олександром Яковлєвим і запитав про більше ніж 30% радянського арсеналу, який незабаром опиниться за межами російської території – у Казахстані, Білорусі та Україні.

Як це буде працювати, – запитав Буш. – Контроль? Ратифікація? Безпечний демонтаж ?

Вони дивитимуться на Захід, – сказав Яковлєв про майбутні незалежні республіки.– Звичайно, – додав він, – ми не відмовимось від нашої зброї.

Це був ганебний початок багаторічного танцю між Сполученими Штатами, Україною та Росією, під час якого лідери в Москві йшли до своїх цілей. Вони продиктували, щоб під скорочення спочатку попала зброя в інших республіках колишнього СРСР. В іншому випадку скорочення, передбачені договором, поставили б власний ядерний арсенал Росії позаду ядерного арсеналу Сполучених Штатів, а для Москви це було неприйнятно.

Цей підхід також усунув би єдиний реальний важіль нової суверенної України, держави, яку вже багато разів підкоряв її нібито люб’язний сусід. Державний секретар Джеймс Бейкер задав стратегічне питання. Чи може це відкрити шлях, запитав він, до майбутньої війни з Україною?

Яковлєв легковажно відповів: “Що ж це буде за війна?”

Звичайна війна, – відповів Бейкер.

Протягом цього періоду Україна пов’язувала свою позицію щодо ядерної зброї з перспективами адекватної конвенційної зброї. У 1991 році вона прагнула витратити три відсотки ВВП на армію чисельністю 450 000 чоловік. Проте минули місяці, військові амбіції України стали недосяжними. Країні не вистачало економічної спроможності та ланцюжків постачання для оснащення своїх сил. Володимир Лукін, майбутній посол Росії в Сполучених Штатах, натякнув американським чиновникам, що керівництво Києва “тепер може усвідомити, що майбутній статус України як великої держави може залежати від ядерної зброї”.

Пізніше того ж місяця перший посол США в Російській Федерації Роберт Штраус написав до Вашингтона про істерику, спричинену повідомленнями про те, що Єльцин розглядає можливість ядерного удару по Україні. Ситуація “погіршилась”, писав посол, завдяки тому, що новий президент “визнав, що обговорював цю можливість з військовими експертами”.

У своїх мемуарах та пізніших інтерв’ю Брент Скоукрофт зазначив, що тодішній міністр оборони Дік Чейні рішуче виступав проти вилучення ядерної зброї у нових незалежних держав на периферії Росії. Хоча більшість їхніх особистих документів на цю тему залишаються засекреченими, записка раднику з національної безпеки від березня 1992 року доводить, що ці суперечки не зникли. Співробітник Ради національної безпеки Девід Гомперт назвав цю записку “Чому ми повинні бути непохитними щодо денуклеаризації України”. Він зазначив три основні контраргументи:

Українська ядерна зброя не буде загрожувати США так, як російська, з тієї простої причини, що Україна, на відміну від Росії, не є серйозним потенційним супротивником. Нам може бути навіть вигідно бачити, як російську силу і ядерну зброю стримує Україна. У будь-якому випадку, ми завдаємо шкоди українцям, наполягаючи на тому, щоб вони були позбавлені ядерної зброї, а ми легітимізуємо ядерну зброю їхнього могутнього сусіда.

Гомперт відхилив ці заперечення, і адміністрація Буша продовжила свій шлях. Документ, однак, свідчить про постійні дебати, які розгорнулися в адміністрації.

Хоча Україна віддала перевагу розробці власних звичайних військових засобів для стримування Москви, їй просто бракувало для цього ресурсів. Успадкована ядерна зброя стала фішкою для обміну на залізні гарантії безпеки від Заходу – в ідеалі щось співмірне зі п’ятою статтею НАТО.

Дилема, з якою ми зіштовхуємося, – писав Ніколас Бернс, який тоді був співробітником Ради національної безпеки, – полягає в тому, що багато українських лідерів стурбовані загрозою з боку Росії та шукатимуть певних гарантій безпеки від Заходу. Він додав: – Ми не можемо дати їм те, чого вони хочуть, але чи є спосіб трохи розвіяти їхні занепокоєння?

Це було критичне запитання, яке так і не отримало остаточної відповіді.

Через три місяці, коли сенатор Річард Лугар озвучив ті самі українські занепокоєння міністру Бейкеру на публічних слуханнях, головний дипломат Америки заперечив.

Частиною пакету з боку України, – сказав представник Сенату з питань роззброєння, – було “дуже рішуче запрошення Сполученим Штатам забезпечити безпеку Україні”. “Очевидно”, – додав він, “з певною частотою” і “дуже відверто” лідери в Києві висловлювали занепокоєння “з приводу відмови від ядерної зброї”. Він прямо запитав: “Як ми на це реагуємо?”

Стосовно “формальних гарантій безпеки” Бейкер відповів: “Ми не вважали за доцільне їх надавати”.

Зі свого боку, тодішній сенатор Джо Байден запропонував Києву взяти на себе юридичні зобов’язання щодо роззброєння або “зіткнутися з перевагою Росії в ядерній зброї у співвідношенні три до одного”.

Попри ці припущення, Бейкер спонукав Україну підтвердити свою відмову від ядерної зброї, повністю прийнявши різноманітні договірні зобов’язання. Тиск щодо вилучення ядерної зброї з української землі незабаром перетворився з ключової мети адміністрації Буша на невідкладний і головний імператив для її наступника.

Проблема Родні Денджерфілда

Через шість днів після того, як президент Клінтон  прийняв присягу, він розмовляв по телефону з тодішнім президентом України Леонідом Кравчуком, наполягаючи на ратифікації Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У той час як Клінтон сказав Кравчуку, що він має намір “надати сильні гарантії безпеки після вашої ратифікації”, перелік варіантів для прискорення денуклеаризації України фактично залишався в основному визначеним із самого початку. Київ повинен був ратифікувати договори (і пов’язані з ними доповнення) і погодитися передати Росії всі ядерні боєголовки, які знаходяться на його території.

Натомість Україна отримає “гарантії безпеки”, повторне формулювання існуючих зобов’язань в рамках ООН та подібних інституцій, де Росія зобов’язалася не порушувати кордони України. По суті, приємні слова, які нічого не значили. Були обмежені підсолоджувачі: Москву можна було переконати повністю компенсувати Києву, наприклад, високозбагачений уран, а Вашингтон міг надати технічну та іншу допомогу. Але питання захисту територіальної цілісності України по-справжньому ніколи не обговорювалося.

Тим не менш, версія цих умов зрештою склала те, що стало відомим як Тристороння угода між Сполученими Штатами, Росією та Україною, яка стала прообразом Будапештського меморандуму.

Через кілька місяців, у квітні 1993 року, Кравчук зізнався тодішньому президенту Грузії Едуарду Шеварднадзе про свій “головний головний біль”, що “Москва і США разом болісно викручують мені руки”, “вимагаючи передачі ядерної зброї до Російської Федерації”.

Я б зрозумів підлість Росії, – нарікав Кравчук, – але американці ще гірші – вони не прислухаються до наших аргументів.

Шеварднадзе зауважив своєму колезі пострадянському лідеру:

[Американці] не знають про наші жахливі, жорстокі стосунки з Російською імперією [і] СРСР. Без цих знань було б дуже важко побудувати передбачувані та гідні довіри відносини з “демократичним Єльциним і Росією”, яких [американці] зараз називають “російськими демократами”… Я знаю багатьох із них, багато з ними спілкувався. Вони ще хворіють імперською інфекцією.

Він продовжив, згадуючи свою попередню роботу – міністра закордонних справ СРСР:

Будучи членом Політбюро, я мав доступ до багатьох конфіденційних і надсекретних документів –  секретних доповідей, записок, різних неофіційних документів, розроблених у різних радянських структурах – ЦК, КДБ, військовій розвідці, аналітичних центрах і так далі. Можливо, ви теж знаєте про них. Але мій доступ був набагато глибшим і ширшим… Можу сказати, що документи, які я прочитав, були просто жахливими і страшними: про різні сценарії відносин Центру [Москви] з радянськими республіками, спрямовані на “різні види надзвичайних ситуацій”. Вони включали поділ цих республік, вигнання їхнього населення в різні частини Сибіру та Радянського Далекого Сходу – справді, у дуже віддалені місця. Для досягнення цих цілей вони використовуватимуть військову силу.

Всі ці плани не є архівними! – продовжував він. – Вони повністю готові для використання, якщо Москва прийме таке рішення.

Шеварднадзе закликав Кравчука “вести переговори, щоб не підірвати вашу незалежність і вашу безпеку”. Зрештою, зауважив він, “якщо Україні вдасться зберегти принаймні одну ядерну ракету як фактор стримування, щоб захистити себе, їй вдасться захистити свою незалежність і суверенітет від тих божевільних у Кремлі”.

“Всього одна ядерна ракета”. Це було пророче спостереження від людини, яка розуміла внутрішню роботу Кремля краще, ніж будь-хто інший. Шеварднадзе сказав Кравчуку, що нові лідери Росії “розуміють тільки силу, вони її бояться”. Тим не менш, непідконтрольні Києву сили продовжуватимуть шалено агітувати проти його основних засобів стримування. Більше того, вони самі не відчували російської загрози – лінії обману, яку Шеварднадзе так майстерно провів між радянським керівництвом та його російськими наступниками.

Пізніше того ж року, у листопаді 1993 року, посол з особливих доручень Строуб Телботт написав тодішньому держсекретарю Воррену Крістоферу, що він “зв’язався з Генрі Кіссінджером на вихідних” щодо “його скепсису про те, чи може “ведмідь змінитись”. Кіссінджер також ставив під сумнів “як нашу політику щодо НАТО, так і нашу політику щодо України”.

Документи того ж періоду свідчать про те, що Телботт мав подібні побоювання. У вересні помічник міністра оборони з політичних питань Грем Еллісон і його колега Б. Г. Райлі написали йому про “занепокоєння щодо російської односторонності та посилення російського тиску на інші держави колишнього Радянського Союзу”. Вони відзначили “одностороннє скасування Москвою єдиного контролю над стратегічною ядерною зброєю”, як було узгоджено в рамках попередніх домовленостей, “і прийняття прямого російського командування”. Там зазначили, що під час переговорів про спільний контроль над Чорноморським флотом за місяць до цього “Росія шантажувала Кравчука нафтою і газом”. Подальші наслідки були жахливими: “Якщо Росія перекриє нафту і газ, Кравчука… буде витіснено”.

Високопосадовці адміністрації також здавалися впевненими, що Україна справді має засоби, щоб стати повністю ядерною державою. Виконавчий директор ЦРУ Клінтона Джеймс Вулсі написав записку під час кампанії, у якій зробив висновок: “Україна, на відміну від Білорусі і Казахстану, має дуже значний військово-промисловий комплекс, здатний підтримувати державу, яка має ядерну зброю”. У документі, написаному Вулсі, далі наголошувалося, що Україна “має не лише міжконтинентальні балістичні ракети, але й бомбардувальники з ядерним озброєнням”.

Радник президента Клінтона з національної безпеки Тоні Лейк висміяв побоювання України відмовитися від цих можливостей. Після прийому делегації Конгресу на чолі з Діком Гефардтом, яка відвідала Україну, він резюмував їхній запит щодо гарантій безпеки в американському законодавстві як “проблему Родні Денджерфілда”. Багаторічні українські звернення з цього приводу прозвучали для американських вух як комічне твердження: “Мене не поважають”.

По мірі того, як тривали переговори, адміністрація Клінтона все більше розглядала українське роззброєння як політичну винагороду. Через кілька місяців після отримання інформації від представників США, у жовтні 1993 року, Телботт подякував віце-президенту Алу Гору за те, що він зустрівся з українським міністром закордонних справ у Білому домі. Клінтон зробив те саме.

Якщо нам вдасться вивезти цю ядерну зброю з України, – іронізував Телбот у розмові з Гором, – я спробую організувати, щоб її прикріпили на вашій стіні як трофей.

А якщо Росія вторгнеться в Україну?

Адміністрація отримала значну винагороду, підписавши Тристоронню угоду 14 січня 1994 року. Проте по дорозі до Росії делегація Клінтона зупинилася в Києві, де Телботт зізнався, що його начальство закрило одинадцятигодинну розмову щодо її умов “нагрубивши Кравчуку”. Коли делегація Клінтона прибула до Москви, вони зіштовхнулася з сильною ворожістю Росії щодо ініціативи НАТО “Партнерство заради миру”. Ця нова категорія приналежності була фактично запропонована, щоб охолодити дискусію про розширення НАТО шляхом надання допомоги потенційним кандидатам, які не мають реальних шансів на повноправне членство в альянсі.

Американські офіційні особи підготували тезу для розмови, що це забезпечить “основу безпеки для країн – України, Казахстану, – які в іншому випадку не захочуть відмовитися від ядерної зброї”.

Але цього було недостатньо, щоб задовольнити росіян.

Після подальших суперечок такі чиновники Клінтона, як Телботт, почали приватно визнавати, що Росія матиме особливий вплив у Центральній та Східній Європі. У березні 1994 року він відзначив необхідність відповісти противникам “Партнерства заради миру”, таким як міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв, повагою до “життєво важливих інтересів Росії в “ближньому зарубіжжі”.

Вона має такі інтереси; ми визнаємо це, – сказав він Крістоферу. – Насправді, – додав він, – ми готові допомогти різними способами.

Як приклад він навів “Тристоронню угоду з Україною”.

Пізніше того ж місяця міністр оборони Польщі Пьотр Колодзейчик “рішуче наголосив” Телботту, що “незалежність України має стратегічне значення для Польщі, і не тільки для Польщі”. Зазначаючи, що президент його власної країни допоміг переконати Кравчука послабитися в ядерному питанні і враховуючи, що Білорусь, ще одна пострадянська республіка з успадкованою ядерною зброєю, “вже майже повністю опинилася під контролем Росії”, – Колодзейчик підкреслив, що “Польща спостерігала щоб побачити, чи станеться те саме з Україною: спочатку Крим, потім східна Україна, потім решта”.

Очевидно, через шість днів закралися сумніви, коли Телботт риторично запитав Крістофера: “Чи є у нас хороші відповіді на запитання про те, що ми будемо робити, якщо реальність відмовиться слідувати сценарію, який ми для неї пишемо?”

Це було ще одне важливе питання, але яке, очевидно, не зупинило адміністрацію від прискорення усунення потенційно грізного засобу стримування російської агресії. Дійсно, після підписання Тристоронньої угоди американські чиновники чинили опір дозволу серйозних гарантій територіальної цілісності України. Вони завадили Києву вступити в регіональні організації поза межами НАТО.

Перед тим, як Західноєвропейський Союз припинив існування, його Генеральний секретар Віллем Ван Екелен пояснив Телботту в червні 1994 року, що Україна “була дуже незадоволена тим, що її залишили поза межами” континентального військового альянсу. Джим Стайнберг, директор відділу політичного планування Державного департаменту, виправдав американську опозицію щодо прагнення Києва приєднатися. “ЗЄС не може” прийняти Україну, сказав він, “без створення нових зобов’язань з боку Альянсу”. Визнаючи, що ЗЄС був відокремлений від НАТО, як “європейська опора НАТО”, було б аномально, щоб він мав повноправних членів не з НАТО.

Це незрозуміле пояснення, мабуть, прозвучало зухвало для виключно європейської інституції.

Проте, як стверджував Телботт, “США прагнули уникнути абстрактних теологічних дебатів щодо того, наскільки Росія та Україна були частиною Європи”. У результаті спроба України отримати конкретну гарантію безпеки – навіть набагато менш потужну – залишилася поза увагою.

Натомість Україні довелося задовольнитися публічними повторними заявами на високому рівні щодо гарантій, які вона отримала в Тристоронній угоді, а пізніше в Будапештському меморандумі.

Через місяць Телботт звернувся до Північноатлантичної ради щодо своїх зусиль стосовно ядерних амбіцій Індії та Пакистану, які він порівняв із “шатлом Москва-Київ”. Посол Норвегії Лейф Мевік запитав, чи Телботт читав опубліковану два тижні тому статтю Чарльза Краутхаммера, у якій автор “описав дві категорії нових ядерних держав”.

По-перше, – пояснив посол, – є “хороші хлопці”, які не є поза законом; по-друге, є ті, хто поза законом, Північна Корея, Ірак і Лівія, яких слід тримати на відстані якомога довше. Мевік запитав, чи проводив Телботт “таке саме розрізнення між державами, які не становлять загрози, і державами, які володіють ядерною зброєю поза законом”. Він відповів: “США виступають проти розповсюдження в цілому”.

Можливо, американську позицію щодо проблем безпеки України найкраще узагальнила Роуз Готтемюллер, яка працювала в Раді національної безпеки Білого дому як директор у справах Росії, України та Євразії. Нещодавно вона приписала одному з американських учасників переговорів з ядерного питання такий жарт:

Київський аеропорт має довгі злітно-посадкові смуги, створені для бомбардувальників, і колеса “скиглили” під час наших довгих посадок, здавалося, десять хвилин. Коли ми прибули в аеропорт, Джон Гордон, тодішній заступник міністра оборони, сказав: “Україна – єдина країна, де скиглення ніколи не закінчується”.

Хоча ми виявляли їм повагу, і вони добре зіграли свою важку роль, – згадувала Готтемюллер в інтерв’ю, – їх вважали скигліями.

Цивілізований клуб

За місяць до того, як Верховна Рада ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), що було останнім кроком у юридичному зобов’язанні щодо роззброєння, президенти Клінтон і Єльцин зустрілися. Знову постало питання ядерного паритету.

Присутній міністр оборони Росії Павло Грачов заявив: “Ми скорочуємо стратегічні ядерні озброєння відповідно до СНО-1, але Договір не ратифіковано. Зараз СНО-2 тисне на нас із датою 2003 року для завершення скорочень”. Він додав: “Якщо ви не будете тиснути на Україну, ми не зможемо продовжити СНО-2”.

Втрутився Єльцин: “Отже, треба тиснути на Україну всіма силами”. Президент Клінтон додав: “Тож нам потрібно змусити їх приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї до [майбутнього] саміту в Будапешті”. Єльцин прогримів: “Ми повинні чинити тиск усіма силами. Ми підписали Тристоронню угоду, ми троє, і що далі?” Хоча Росія відкладала ратифікацію СНО-2, поки він не застарів, Єльцин тоді запевнив Клінтона: “Я збираюся притиснути [новообраного президента України Леоніда] Кучму до стінки. ДНЯЗ, або вони не отримають ні газу, ні нафти!”

Команду Клінтона хвилювали інші проблеми. ДНЯЗ, який набув чинності в 1970 році, наблизився до кінця. Спочатку він мав термін дії двадцять п’ять років. У 1995 році його долю мала вирішити конференція. Томас Грем-молодший, дипломат Клінтона, відповідальний за продовження документа, засвідчив, що “делегати мали повноваження на одноразовій основі зобов’язати свої уряди продовжити”. Він додав, що “будь-яке подальше продовження може бути лише шляхом внесення поправок до договору, що практично неможливо”.

Повторне складання ДНЯЗ призвело б до тривалих переговорів і повторної ратифікації, припускаючи наявність кворуму для його відновлення.

Грем зазначив, що “невизначене продовження здавалося в 1992 і 1993 роках далекою перспективою”. Попри те, що Франція та Китай приєдналися в 1992 році, коли посол Еррера запитав свого колегу, посла Хо, про наміри Пекіна, він сказав: “Невизначений? Це гарне слово, але в китайській мові його немає”. На тлі цієї незгоди Грем зазначив, що “більшість залишалася невпевненою” щодо того, щоб зробити ДНЯЗ постійним.

Багато хто з підписантів договору залишилися осторонь. Деякі, наприклад Індонезія, Єгипет, Мексика та Малайзія, сподівалися на прибуткові політичні суперечки. Статус України поза ДНЯЗ був би для них найціннішою розмінною монетою. Скептично налаштовані уряди могли вказати як на неприєднання Києва, так і на його скарги щодо відповідних гарантій, щоб виправдати бажання поступок.

За словами Грема, приєднання Білорусі та Казахстану до ДНЯЗ “звернуло всю увагу на Україну”. Обговорюючи долю ДНЯЗ із союзниками по НАТО влітку 1994 року, Телботт підкреслив “гостру стурбованість щодо України”.

У своєму виступі у Верховній Раді в 1994 році Грем назвав договір “Цивілізованим клубом”, до якого він закликав приєднатися. Якби голосування відображало волю народу, його апеляція, ймовірно, була б провалена. Роком раніше опитування Української академії наук показало, що менше 50 відсотків населення виступають за те, щоб стати “без’ядерними”. Інший незалежний дослідницький центр “Демократичні ініціативи” через три місяці виявив, що 45,3% віддають перевагу “ядерному статусу” України, тоді як 35% віддають перевагу роззброєнню.

Українські селяни, крамарі, шкільні вчителі та робітники, ймовірно, бачили, що клуб, до якого їм було запропоновано приєднатися, базується на винятковій позиції п’яти великих держав, які ревниво охороняли свої позиції. Коли в 1994 році Консультативна рада при українському парламенті проводила консультації з громадянами з цього питання, Ян Бжезінський узагальнив думку Богдана Гориня, правозахисника та дисидента: “Захід не зміг адекватно відреагувати на відродження російської гегемонії”. Насилу розмовляючи англійською, один учасник запитав: “Чому Америка не допомогла нам у 1933 році?”. Громадянин, ім’я якого не називається, заявив: “Україна має покладатися лише на власні сили для своєї оборони”.

Коли Кучма підписав договір у Будапешті через декілька тижнів, президент Франції Франсуа Міттеран зауважив йому: “Молодий чоловіче, вас обдурять, так чи інакше”. “Не вірте їм, – наставляв він, – вони вас обдурять”.

Через два тижні після того, як Єльцин покинув сцену в Будапешті, де він проголосив “холодний мир”, відомий реформатор випробував “Тополь-М”, перероблену в 1992 році ракету, здатну вразити американську землю, яку пізніше використовували як доказ того, що Росія може подолати захист Заходу. Напередодні Нового року він почав вторгнення в Чечню, внаслідок чого загинули десятки тисяч, виправдовуючи затримки внутрішніх виборів у Росії.

Рідко коли головнокомандувач відкрито відмовляється від попереднього зовнішньополітичного рішення. Але минулої весни Білл Клінтон неодноразово робив це. Посилаючись на Будапештський меморандум, Клінтон висловив жаль з приводу того, що наполягав на тому, щоб Україна “погодилася відмовитися від ядерної зброї”. Він також визнав, що історія угоди навряд чи є відкритим прикладом взаємовигідного нерозповсюдження, як представляють його прихильники.

Ніхто з них не вірить, що Росія пішла б на це, якби в України все ще була їхня зброя, – сказав Клінтон, маючи на увазі повномасштабне вторгнення, яке триває.

Гра в наперстки і гарантії безпеки

Супутникові знімки моторошні й недвозначні: президент Путін виконав свою погрозу розмістити зброю масового знищення в Білорусі.

Нікому не варто дивуватися. Після початку вторгнення Путін і його помічники часто заявляли про свою готовність застосувати ядерну зброю. Раніше цього місяця Москва організувала навчання, щоб підготуватися до ядерної відплати.

Через кілька днів президент Білорусі Олександр Лукашенко висловив думку, що “[американці] підштовхують росіян до використання найстрашнішої зброї”, маючи на увазі відправку Вашингтоном ракет великої дальності в Україну. Росія, наполягав Лукашенко, “витягне червону кнопку і покладе її на стіл”.

Ті самі західні коментатори, які стверджують, що ці провокації є простим блефом, схильні захищати вилучення ядерного арсеналу Києва тридцять років тому. Їхній табір рефлекторно відкидає заяви про те, що історія могла піти іншим шляхом. Однак, як чітко видно з коментарів Клінтона, історія Будапештського меморандуму – це зовсім не “стара історія”. І, як показує нова хвиля історичних викриттів, настав час скасувати такі спрощення.

Цілком можливо, що Україна мала засоби для управління ядерним арсеналом.

Зберігання цієї зброї могло б потенційно стримувати Росію, і зараз є дуже мало причин сумніватися в довгострокових планах Кремля щодо вторгнення до свого сусіда, які датуються 1990-ми роками. Про це хвилювалися самі високопосадовці США.

Документи, які вийшли на поверхню за останні два роки, так само підривають припущення, що моральні аргументи про глобальне нерозповсюдження зіграли переважаючу роль у відмові України від ядерної зброї. Замість того, щоб почати ідеалістичний хрестовий похід, щоб зменшити кількість ядерної зброї в усьому світі, це була скоріше гра в наперстки, яка велася з найсуворішими та найреальнішими цілями: заспокоїти невпевненість Росії щодо розміру її ядерних запасів порівняно зі Сполученими Штатами.

І хоча архівні документи також розкривають ключові моменти усвідомлення загрози, яку становила Росія, американські чиновники, незважаючи на це, йшли вперед, мабуть, заспокоєні помилковим уявленням про те, що російську агресію можна обговорити в майбутньому.

Ці посадовці хотіли привести Єльцина та компанію в демократичне лоно і були готові заплатити майже будь-яку ціну, щоб це сталося. Це була азартна гра – з добрими намірами і, можливо, навіть варта того, – але фішки, якими вони грали, належали комусь іншому.

А що отримала Україна? З огляду на понад 100 000 втрачених життів українців з 2014 року та руйнації на трильйон доларів, короткий період мирної незалежності країни дає мало розради.

Єдине, чого Україна не отримала, це те, чого вона хотіла весь час: не ядерну зброю, а безпеку, яку ця зброя забезпечує. Українці з радістю обміняли б кожну боєголовку на серйозні засоби, за допомогою яких вони могли б придушити імперські пориви свого сусіда. Але й у цьому Києву було відмовлено.

Розповідь про роззброєння України – це справді історія про те, як великі держави торгуються за долю вразливої нації, незважаючи на її протести та законні занепокоєння щодо регіональної безпеки. Це правдива історія Будапештського меморандуму. Тоді, як і зараз, закритий детермінізм несе серйозну небезпеку. Настав час політикам повністю зрозуміти цю реальність.

• Глава НАТО Єнс Столтенберг заявив, що Альянс підтримуватиме Україну “стільки, скільки буде потрібно”, зауваживши, що тепер наша країна – “рівна” з країнами-членами.
• Країни Північноатлантичного альянсу погодили скасування Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) для України як передумови вступу.
• 12 липня на саміті НАТО у Вільнюсі країни G7 погодили спільну декларацію стосовно “гарантій безпеки” для України. У документі наголошується, що лідери підтверджують непохитну відданість стратегічній меті створення вільної, незалежної, демократичної та суверенної України в межах її міжнародно визнаних кордонів, здатної захистити себе та стримати майбутню агресію.
• 19 жовтня Україна розпочала перший раунд переговорів із Францією стосовно укладення двосторонньої угоди про гарантії безпеки. Наразі сторони узгодили порядок координації стосовно питання безпекових гарантій на найближчий час.