Олександра Нікітіна: як українка поєднала материнство, освіту в Лондоні та трансформацію волонтерства

Після повномасштабного вторгнення тисячі українок вимушені були рятувати своїх дітей, виїжджаючи за кордон. Одна з них Олександра Нікітіна, яка не лише евакуювала трьох дітей, але й вступила до Лондонської школи економіки, дослідила унікальність українського волонтерства та заснувала проєкт “Втомлена”. В інтерв’ю “Буквам” вона розповідає про шлях від Криму до створення фундаменту для майбутніх змін у країні.

Олександра Нікітіна – мати трьох дітей, яка після повномасштабного вторгнення евакуювала їх за кордон, сама вступила у Лондонську школу економіки та політичних наук, написала наукову роботу про трансформацію волонтерства в Україні, що може стати фундаментом для побудови нових інституцій, зокрема державних, та заснувала проєкт “Втомлена”. Про дитинство у Севастополі, національну ідентичність, унікальність українського волонтерства Олександра розповіла в інтерв’ю Буквам.

Джерело: Олександра Нікітіна

 – Ти народилася в Криму у родині військових? 

– Так, я народилася у Севастополі. Мій батько був військовим українського флоту. Мама була директоркою трьох кінотеатрів, один з яких дитячий і співпрацював з дитячими будинками. Мати була сиротою; ця особиста трагедія давала їй сили допомагати іншим як під час мирного життя, так і вдвічі більше після того, як РФ розпочала агресію в Україні. 

– Якою була твоя школа в Криму?

– Я ходила у Севастополі в загальноосвітню школу №3 з поглибленим вивченням англійської мови. Українська була предметом на вибір. Я обрала вивчати українську мову та літературу, тому що моя мама була з Кропивницького, з Новомиргорода, українська мова та українські пісні були у нас вдома завжди. І коли моя мама сварилася, вона переходила на українську мову. 

Севастополь – місто з власним наративом, який на той момент здавався чесним. Коли я була дитиною, вважалося дуже престижно стояти на посту №1 біля Вічного вогню. Найкращі учні ходили туди. 9 травня було подвійне свято, тому що 9-го травня 44-го звільнили Севастополь, а 9-го травня 45-го закінчилася війна. У Севастополі на той час це було автентично. 

– Це 2000-й, так?

 – Я 89-го року народження, коли я стояла на посту, мені було 16 років. Тобто це 2006-й. І десь раніше, коли мені було 8-13 років, ми відвідували ветеранів, пили чай та слухали їхні історії.

 – Як змінювалася твоя національна ідентичність?

– Це гарне запитання. З батьками ми любили подорожувати машиною. Часто їздили в Новомиргород, де народилася мама, до мого дідуся. Тисяча кілометрів у дорозі. Між татом і мамою часто були дискусії. Тато як військовий мав певний світогляд, а мама з українською люттю з ним дискутувала і якось по-іншому все це бачила. Я була свідком двох різних поглядів на життя, мені якось це подобалося. Мені подобалось, що українські пісні завжди були. Тоді це не було модно. Тоді було модно слухати західну музику. Але моїй мамі було все одно. Вона слухала свою музику. А коли сталася анексія, мені зателефонували на мобільний телефон та запитали, чи хочу я змінити паспорт на російський.

-Росіяни зателефонували?

– Росіяни. Я відмовилася. Рішення було на підсвідомому рівні. Моя мама була на той момент у Києві дуже активною учасницею і Майдану, і потім допомагала АТО. Коли вона померла наприкінці 2021-го перед початком повномасштабного вторгнення, то на похорон прийшли люди, які мені розповідали грандіозні історії про масштаби її допомоги, про які я не знала, бо мама ніколи не афішувала. Вона завжди ненавиділа і Путіна. Вона чітко знала, хто вона є. Усвідомлювала свою українську ідентичність.

Кілька років я жила у Москві, а після анексії повернулася в Україну, Київ. Я порівняла. Україна – це свобода. Це у повітрі. Влітку 2016 року я поїхала на похорон дідусі у Севастополь. Прийшла до своєї школи, яка була загальноосвітньою школою №3 з поглибленим вивченням англійської мови, а стала раптом називатися Олександра Невського. Все змінилось, навіть змінився тон. Я спробувала запитати у своєї вчительки, як їй тут, але вона знітилася: це якесь питання, яке не можна ставити. 

9 травня для Севастополя – це дуже автентична історія. Як і Кримська війна для Криму. Радянський присмак був. І відчуття величі російської імперії теж було. Але радянська пам’ять залишалась навколо 9 травня. Радянські воєнні пісні за часів українського Криму лунали 9 травня, а 10 травня вже ні. А коли я приїхала влітку, в центрі міста навпроти пам’ятника затопленим кораблям постійно чула оці радянські воєнні пісні. І це так різало мені слух, це було гидко. Після цього я зрозуміла, що більше в окупований Крим не приїду.

Джерело: Олександра Нікітіна

– Повномасштабна війна. 

– Повномасштабна війна, все стало зрозуміло. Конкретна людина в Росії натискає кнопку, і потім в Україну прилітають ракети. І це не одна людина робить, це робить вся країна.

 – Ти під час Великої війни вступила у Лондоні на навчання і захистила дисертацію про те, як волонтерство впливає на жінок і трансформує державу. 

– Я почала досліджувати відокремлення України від радянського минулого, радянських наративів і пропаганди.Я досліджувала, що допомагає скорішому відокремленню, які автентичні утворення в Україні. Радянська ієрархічна система вертикальна, в ній нема життя, нема живої реакції на реальні потреби, є накази. А я шукала свіжі горизонтальні моделі в Україні, в яких життя є.

Наше волонтерство це той самий приклад. З 2014 року з Майдану воно набуло своєї автентичної природи. Волонтерство це та сама реакція на потреби та зв’язок з реальністю, який дуже важко через декілька рук відчути, наприклад через медіа. Це first-hand information. А працювати має сенс тільки із first-hand information. Волонтери – це носії правди. І чим ближче до нуля, з тим більшою правдою вони стикаються.

–Ти досліджуєш громадянське суспільство. Зв’язки на соціальному рівні та як це трансформує наявні моделі держави. Чому саме це?

Коли почалася війна, я пішла навчатися, тому що хотілося мати опору, надію, нові знання, та щось робити для країни. Я обрала спеціалізацію “Соціальні інновації та Соціальне підприємство” в Лондонській школі економіки, подумала, що це має бути цікаво і корисно. Хотіла привести якісь інновації та знання про побудову потужного суспільства додому. Це трансформаційний період для нас. Розвинене громадянське суспільство важливо для нашого майбутнього.

Джерело: Олександра Нікітіна

– У своїй науковій роботі ти пишеш про певне пострадянське позиціонування жінки, яка є доповненням до чоловіка. Це берегиня, це мати і попелюшка. Тобто або мати, або попелюшка, або все разом – це такі траєкторії. Після розвалу Радянського Союзу це змінилося, жінки отримують більше можливостей, плюс все ж таки інформаційні технології, можливості кар’єрні. Але війна, і роль жінок переосмислена. 

Переосмислюється, так. Це нескінченний процес. І мені здається, що волонтерство, наприклад, це такий environment, таке середовище, де цей процес осмислення нової ролі жінки може бути дуже ефективним та лікувальним, тому що, знову-таки, це горизонтальне середовище, дружнє, дуже таке welcoming and networking. Воно тебе запрошує з усіма твоїми талантами, з усіма твоїми можливостями реалізувати себе. Але наші волонтерки також і дуже втомлюються і бернаут через цю правду, яку вони бачать на нулі.

 – Після початку війни у 14-му і повномасштабної у 22-му ми всі отримали додаткові соціальні ролі. Стали так чи інакше волонтерами. Соціальна роль дружина-чоловік, професія, хобі, плюс тепер ще військовий чи військова, волонтер чи волонтерка.

– Це правда. Це головна різниця між українським автентичним волонтерством та Західним. Тому що на Заході волонтерство – це service provision. Надання послуг. Воно вписане в норми, вписано в систему та використовується, наприклад, щоб отримати знижки на податки тощо. До 2014 року ми якось копіювали такий підхід. А з 2014-го це змінилося. В нас додатково це стало і захисним поясом, і watching dog, і advocate against corruption. Волонтери займаються такими речами.. вивозять людей з окупованих територій, закупають та збирають дрони, одягають військових.. В більш продвинутих країнах це виконує влада. 

– З твоєї роботи виходить, що волонтерство в Україні стало окремою інституцією, яка допоможе виробити нові архітектури керування, управління, які можна буде інтегрувати у нереформовані після радянських часів державні структури.

Це можливо. Воно дійсно стало громадянським рухом. Але не тільки це. Через те, що волонтери часто працюють у зонах бойових дій або поруч із ними, вони набули потужного імунітету проти пропаганди та брехні. В умовах конфлікту фальшива інформація поширюється безконтрольно. Чим ближче людина до “нуля” — лінії фронту, тим сильніше вона розвиває здатність аналізувати інформацію та бачити її суть. Волонтери стають не лише спостерігачами, але й активними носіями правди, які будують “network of truth”. А це потужне набуття, скіл, на який можна спиратися у інформаційних війнах, який можна інтегрувати у процес відбудови.

– Ти хочеш своє дослідження продовжити в проєкті “Втомлена”. Що це буде? Яка ідея?

 – Це буде майданчик для досліджень. Трансформація суспільства в умовах війни, нові соціальні ролі, advocacy for Ukraine, експертність Україні у певних воєнних та соціальних, волонтерських питаннях. Почну з цього.

– Чому назва “Втомлена”?

 – Тому що ми втомлені і все одно працюємо. Це точка правди на третій рік повномасштабної війни, 10 рік війни. А ще це таке запрошення співпрацювати. Ми втомлені, але разом з цим досвідчені. Тому що війна і битва за демократичні цінності відбувається на нашій території та за рахунок життя українців.

Довідка: Нікітіна Олександра – закінчила Лондонську школу економіки та політичних наук, написала дисертацію на тему “How does volunteering affect women in Ukraine in the context of nation-(re)building after war?”. Дослідження мало на меті вивчення унікальності та автентичності волонтерства серед жінок в Україні та його впливу на суспільство в умовах відновлення/побудови національної ідентичночті після війни.