Останній «кружечок» записав о 9-ій, о 11-ій прилетів ворожий КАБ – про оборонця Вадима Маца

Російсько-українська війна продовжує тримати світ у стані невідомої напруги. Однак для українців її вплив стає ще більш відчутним. Адже більшість з нас тепер мають у своїй телефонній книжці номер, на який вони вже ніколи не зателефонують…. Війна, на жаль, не обмежується лише професійними військовими. Вона стає частиною життя звичайних громадян, які опиняються на передовій боротьби, бувши вимушеними залишити свою звичну роботу та повсякденне життя. Ці люди, представники різних професій, покликань і соціальних статусів, об’єднуються у бажанні захищати свою країну. Саме вони опиняються на передовій боротьби, часто у самому її епіцентрі.

Український захисник Вадим Мац у липні 2022 року вступив до лав добровольчого батальйону ДФТГ «Хартія», де взяв на себе відповідальність за керування безпілотними літальними апаратами (БПЛА). Свою вірність та мужність він виявив, борючись за захист України на Соледарському та Бахмутському напрямках, звідки виходив у складі останніх груп. У квітні 2023 року Вадим став на захист майбутнього держави у складі Національної Гвардії України. За контрактом був призначений командиром 1-го екіпажу безпілотних авіаційних комплексів. Як зазначає дружина Вадима, на початку повномасштабної війни вона “зробила неймовірне”: знайшла йому каску та дістала плити для бронежилета, які захищали його на найгарячіших напрямках, але не захистили в Серебрянці біля Кремінної… Під час виконання бойового завдання в селищі Серебрянка Донецької області ворожа керована авіабомба влучила в бліндаж, чим забрала життя Вадима.

Про мрію захисника підкорити небо, те, як трансформувалось це бажання з повномасштабною війною, волонтерство у Харкові, причетність до забезпечення військових, рішення поповнити армійські лави, а також про Новий рік на Бахмутському напрямку та збережену чуйність попри жахи війни – для Букв розповідає його дружина Мар’яна.

Фото: особистий архів Мар’яни

– Коли ми говоримо про тих, хто самостійно ухвалив рішення щодо власної причетності до оборони нашої держави, в уяві одразу постає образ людини, яка прагне до волі, незалежності Батьківщини та безпечного майбутнього своїх близьких. Мар’яно, яким у Вашій пам’яті виникає образ Вадима?

– Вадим – це чоловік стійких і непохитних поглядів, він вірив, що повномасштабне вторгнення перезавантажить наше суспільство та зробить його «здоровіше», міцніше та адекватніше. Він був патріотом своєї країни та, особливо, свого міста. Це людина з великим та щирим серцем, яка завжди допомагала всім, хто цього потребував, завжди, до останнього дня, боровся за справедливість.

– У тексті петиції [на момент виходу матеріалу петиція набрала необхідну кількість підписів] зазначено, що Вадим з дитинства мріяв підкорити небо, прагнув стати пілотом. Можете, будь ласка, детальніше розповісти про це прагнення у цивільному житті, і як воно змінилось з повномасштабною війною?

– Так, як зазначено в петиції, він здобував другу вищу освіту в Льотній Академії Національного Авіаційного університету. Він вже був на шляху отримання ліцензії пілота, скажімо так, «малих бортів», я на жаль, в цьому не дуже розбираюся. Перед повномасштабним вторгненням він саме складав іспит на аеродромі в Полтаві, та за день до 24-го лютого закінчив курси спеціалізованої технічної англійської для пілотів. Він йшов до своєї мети всупереч всьому, якби складно не було здобувати таку освіту в нашій країні та, особливо, дороговартісно. Без жодної допомоги, з вірою в серці у свою мрію та любов до неба й літаків. Якщо він чогось дуже хотів і робив свій вибір, його було не зупинити!

Фото: особистий архів Мар’яни

– З початком повномасштабної війни, ми щодня стаємо свідками справжньої боротьби за справедливість, яку ведуть наші захисники. Можете поділитися, як вона розпочалась для Вадима? Я правильно розумію, що спочатку це було волонтерство?

– Все почалося з евакуації. 3-го березня чоловіками нашої сім’ї було прийнято рішення вивозити жінок та дітей з міста. Нас ніхто не вмовляв, майже силою змусили поїхати. Це завдання випало на Вадима. 3 дні ми добиралися до Чернівецької області, де нас прийняла дивовижна сімʼя, з якою ми й досі підтримуємо звʼязок. Поки ми з ним шукали спосіб, як йому повернутися без машини до Харкова, він в Інстаграмі написав, що повертається і може привести якусь гуманітарку. Це саме продублювала і я. Загалом ми зібрали десь приблизно 40 тисяч за 2 дні. Ми зібрали вдвох дуже великий вантаж, і за допомоги його сестри, 11 березня, відправили потягом до Полтави.

Одразу по поверненню до Харкова і розпочалася його волонтерська робота. З першого дня він з хлопцями надавав допомогу мешканцям Салтівки, виїздив точково по тім адресам, які йому надавали, допомагав літнім людям, які залишилися самі. Був навіть випадок, коли він врятував життя одній бабусі. Майже одразу він з хлопцями надавали допомогу 92ОМБр, і я, бувши з його сестрою, моєю підтримкою, в Чернівецькій області, допомагали звідти. Він возив їм кожного дня їжу, одяг, технічні засоби тощо. Він виїздив на їх позиції з іноземними журналістами та допомагав у спілкуванні. Кожного дня до кінця липня 2022 року.

– Яким було рішення Вадима поповнити армійські лави? Чи вплинуло на його світогляд те, що перші місяці повномасштабної війни він опікувався забезпеченням захисників, виїжджаючи передусім на позиції?

– Вже ближче до кінця липня, область потроху звільняли й допомоги ставало все менше. Одного дня вона зовсім закінчилася і позиції хлопців значно продвинулися. Йому було дуже важко сидіти без діла, він бажав бути корисним своїй державі. Не думаю, що спілкування та оснащення захисників вплинуло на нього в цьому рішенні. Це скоріше було волевиявлення молодого 24-річного хлопця, який ставав справжнім чоловіком і хотів чітко дотримуватися своїх поглядів, чеснот та захищати свою сімʼю та країну. Це рішення йшло глибоко зсередини, з його серця.

Фото: особистий архів Мар’яни

– Яку посаду спершу обіймав захисник і що входило безпосередньо в його обов’язки? Я правильно розумію, що це фактично було опанування бойового досвіду з нуля?

– Він потрапив до добровольчого підрозділу «Хартія» в аеророзвідку. Можу сказати, що бойовий досвід він почав отримувати майже одразу, якщо не помиляюся, буде якесь коротеньке базове навчання по роботі з технікою. Все інше набувалося на бойових виїздах/чергуваннях.

– Чи розповідав Вам Вадим історії з передової, які, на Вашу думку, важливо донести до громадськості? Можливо, щодо життя захисників на фронті, що ілюструють їхню силу та стійкість?

– Я ніколи не запитували тих історій, бо вважала, якщо він захоче поділитися, то розкаже. Вдома я намагалася створити таку атмосферу, щоб він хоча б на деякий час відпочив і не згадував весь жах війни, що бачив. Я можу поділитися історією як на Новий Рік 2023 він подзвонив мені по Фейстайму о 23:59, вони з побратимами були у Бахмуті, і о 00:01 я почула залп нашої артилерії по ворожих позиціях. Отака була в нас романтика. Це єдиний раз, коли ми зустріли Новий рік разом.

І через декілька днів по тому, його щире серце не могло пройти повз пораненого собаки. Ми знайшли дівчину-волонтера, що опікується тваринами, яка змогла прийняти Хантера (так Вадим назвав собаку). Він був у дуже важкому стані, ми знову зробили збір коштів, цей був на лікування. Знайшли людину, яка б потім його прийняла. Але, на жаль, його серце не витримало. В цьому весь мій чоловік, він завжди проявляв чуйність, і ніякий жах війни цього не міг змінити. Так, авжеж, були дуже ризикові ситуації та історії, але це було якесь неважливе згадування, щоб не лякати мене.

Фото: особистий архів Мар’яни

– Мар’яно, чи готові Ви розповісти про одну з найтяжчих розмов, яка стала останньою? Які слова Вадима стали для вас невід’ємною частиною спогадів, до яких Ви повертаєтеся знову і знову?

– Остання розмова була в листуванні у Телеграмі. Він, як старший офіцер, заїхав у бліндаж з підлеглими для “роботи” ввечері 25-го грудня. Далі вони розгортали все обладнання тощо. Зранку, як завжди, перше, що я робила, писала “Доброго ранку”. Вони з хлопцями збиралися “літати” і цим процесом він мав керувати. Вони готували “пташок”. Останній “кружечок” він записав мені о 9-ій ранку, зі словами “ми готуємося літати, дуже багато роботи” як відпрацюють, він мені напише. Навіть коли був дуже зайнятий, він однаково знаходив час, щоб мені щось написати, бо в нас була домовленість – кожні 3 години хоча б «плюсувати» в чат. На його телефоні останнє відео за 10-у годину, він знімав дрон. О 10:31 останній раз він був в мережі. Об 11:02 прилетів ворожий КАБ. Як бачите, розмови майже не було. Я завжди чекала і не вимагала 300500 повідомлень, бо знаю, що перш за все важливо не відволікати.

– Ви зазначили про домовленість, щоб кожні 3 години Вадим виходив на зв’язок. Якими були Ваші дії, коли через цей проміжок часу Ви не отримали від нього повідомлення? І врешті, якою була звістка про його загибель?

– Побратим Вадима, з яким він пройшов Соледар, Бахмут, який став нам близьким, був вищим за посадою – командиром Роти. Він з рятувальною групою виїхав одразу на місце, і як я зрозуміла до 12-оі ночі вони намагалися дістати хлопців. Весь цей час я нічого не знала, але відчувала, що з 14-оі години, я вже була сама не своя. Я намагалася звʼязатися і з цим побратимом, але там, де вони перебували немає звʼязку. Я не могла заснути й десь пів на першу, мені подзвонив Лєго (Командир Роти) і повідомив про те, що трапилося. В нього був мій номер. Це порушення протоколу сповіщення, але він не міг вчинити інакше. Сповіщення мені було через телефон 1-го чи 2-го січня… Коли саме поховання було 31.12. І сповіщення мені віддали в руки, вже коли я звернулася сама до місцевого ТЦК.

Фото: особистий архів Мар’яни

– Зараз Ви збираєте підписи на петицію щодо присвоєння Вадимові звання Героя України, а також у своїх соціальних мережах говорите, що Вас тримає саме боротьба за пам’ять про нього. Чи отримуєте Ви належну підтримку, і як кожен з нас може допомогти?

– Я отримую надзвичайно велику підтримку від компанії SkyUp, в якій працював Вадим до повномасштабного вторгнення. Це була і фінансова підтримка, додатково мені надали змогу працювати зі штатним психологом. Також просто підтримують його знайомі друзі, бо він був надзвичайним товаришем. Я дуже близька з його родиною і їх підтримка – це дуже важливо для мене. Саме сестра Вадима – моя найбільша підтримка і разом з нею ми й подали Петицію. Можливо, ми ще подамо документи на перейменування вулиці на честь мого коханого чоловіка у рідному населеному пункті під Харковом.

– Мар’яно, чи є слова коханого, які Ви хотіли б передати усім українцям як настанову та водночас нагадування про реальних військових і їх реальну щоденну боротьбу, про яку не прийнято говорити відкрито?

– Суспільство повинно завжди памʼятати, що війна не десь там на сході. Вона тут. Зовсім поруч. І від себе додам, ніхто не замислюється, скільки таких жінок як я залишилося у горі, і коли ми бачимо, що коїться в тому суспільстві, яке забуло, що йде війна, то задаємо собі питання….За що мій чоловік віддав життя? Куди зникає усвідомленість та адекватність оточення?

Фото: особистий архів Мар’яни