Павло Гоц про службу, музику та життя між цивільним і військовим світом

У війні культура не зникає, але вона змінює формат. Музика стала одним із інструментів підтримки, який працює там, де інколи вже не працюють слова. Саме тому мобільні творчі групи, що приїжджають у підрозділи, допомагають військовим не лише відволіктися, а й проговорити важливе, зафіксувати свій досвід і побачити себе збоку.

Букви поспілкувалися з Павлом Гоцем, музикантом та солістом гурту “Nazva” та військовослужбовцем. Він керівник Запорізької мобільной групи Культурного десанту, постійно виступає на фронті для Захисників та Захисниць бойових бригад. Він розповів, чому важливі виступи артистів, чим вони допомогають Захисникам та Захисницям, та про новий проєкт “Фронтова студія”. Поспілкуватися і про те, чому потрібна музика в підрозділах і що для нього особисто означає поєднувати службу та творчість.

– Ви долучилися до лав ЗСУ. Як ви прийняли це рішення?

– Насправді все дуже просто. Закон України передбачає, що після 25 років чоловік зобов’язаний стати солдатом і стати на захист Батьківщини. Це записано в Конституції.

Користуєшся благами держави – маєш відповідати за неї. У мене був час обрати й підготуватися, де саме я можу приєднатися до служби. Рішення ухвалилося дуже просто.

– А як би ви описали себе після того, як долучилися до служби? Що змінилося найсуттєвіше?

– Перше, що змінюється, – це обмеження пересування. Коли людина приходить в армію, вона вже не може вільно пересуватися навіть у межах своєї держави.

Є зона твоєї відповідальності і територія відповідальності. Ти не можеш постійно бути вдома, хіба знайдеш таку службу, яка це дозволяє. А оскільки я у Львові прожив усе життя і досі там прописаний, то мені залишається лише дякувати Богу, що у Львові не відбуваються бойові дії, немає “львівського котла” чи львівського напрямку.

Тому доводиться переїжджати та звикати до інших умов. Але ми говоримо про цілісність держави, тож я в цьому не бачу проблеми. Просто треба в голові прийняти, що зараз я належу українській державі, і врешті-решт, що я їй потрібен. Це одночасно мотивує.

Screenshot

– Нещодавно вийшов епізод проєкту “Фронтова студія“, де ви були в 93-й бригаді “Холодний Яр”. Розкажіть для чого був створений цей проєкт?

– “Фронтова студія” – це музичний мілітарний проєкт Культурних сил, у якому ми приїжджаємо безпосередньо до бойових бригад, живемо поруч із військовими й створюємо трек, що стає своєрідним музичним відбитком підрозділу. Для нас важливо не просто приїхати й записати пісню, а відчути атмосферу бригади, познайомитися з її людьми, зрозуміти їхню культуру, гумор, біль, силу й щоденну рутину.

Я провів кілька днів із бійцями 93-ї бригади “Холодний Яр”. Спілкувався з ними, співав для них, намагався зрозуміти та відчути, чим вони живуть. І в результаті я написав пісню для бригади. Кожний рядок цієї пісні – це фрази, які я чув від бійців та командирів, коли спілкувався з ними. І я також використав вірш одного із бійців бригади, який він мені читав. А приспів “Ніколи назад” – це гасло бригади.

– Ви служите в мобільній групі Культурного десанту. Як саме поєднуються музика і військова служба?

– Взагалі в Збройних силах України є така служба, як ППП – психологічна підтримка персоналу.

Це розуміння того, в якому настрої бійці, і який в них психологічний стан. Це дуже важливо, тому що від цього залежить, наскільки люди хочуть далі залишатися в армії, наскільки вони пам’ятають, заради чого служать, наскільки зменшується кількість тих, хто може тікати з армії тощо.

Тобто є багато запитань і багато проблем, які треба вирішувати. Ця служба безпосередньо це досліджує і працює над їх вирішенням. Раніше створювалися оркестри, інші мобільні групи, щось на кшталт нашої.

Наша мобільна група – це Культурний десант. Я керую групою на запорізькому напрямку. Наша ціль, коли ми приїжджаємо, у першу чергу спілкуватися і дізнаватися, яка саме проблематика. У кожній бригаді вона різна. Ми так само отримуємо бойове розпорядження і маємо приїжджати у дуже різні зони відповідальності та на різні лінії.

Це різні відстані до лінії ураження тощо. Нам усе це потрібно враховувати. Очевидно, що людина, яка служить у тилу, почувається інакше, ніж та, що виконує бойові завдання.

Є й військовослужбовці, які кілька днів перебувають на виконанні завдань, а потім повертаються навіть умовно до цивільного життя. Тому служба в усіх різна – і це треба розуміти. Наше завдання усе це досліджувати.

Наше завдання також – виправляти певні помилки в контексті натхнення, бо багато хто досі мотивований своєю службою, особливо ті, хто прийшов добровольцями у 2022 році або навіть у 2014-му. Ми спілкуємося з їхніми офіцерами ППП, яких у кожній бригаді багато, і допомагаємо розв’язувати проблеми, дізнаємося про настрій у підрозділах, чи мають люди налаштованість продовжувати службу.

Наші зустрічі дозволяють зробити цей процес швидшим і відкритішим. Тому що, будемо відвертими, коли підрозділ щодня спілкується зі “своїм” офіцером ППП, вони вже сприймають його як колегу: все зрозуміло, звично. Інколи приходять якісь тести.

А коли приїжджають люди, яких підрозділ може сприймати як медійних артистів, виникає інший ефект: “А що взагалі відбувається? Це не зовсім концерт, але й ніби концерт”. Люди відкриваються зовсім по-іншому, з’являються інші питання, інші наративи.

Ми все це досліджуємо і надалі співпрацюємо з усією лінією офіцерів ППП.

– Як ваші концерти й виступи напряму впливають на військових?

– Моя улюблена задача – це працювати з тими, кому це, умовно кажучи, “взагалі не потрібно”. До кого ми приїжджаємо, а вони кажуть: “Та що ви приїхали? Нам не до концертів”.

Це найцікавіший виклик. Були випадки, коли ми приїхали, а нам одразу: “Який концерт? Нам це не треба”. А потім у кінці один чоловік підійшов, показав фото своєї родини на телефоні, тобто вже відкрився, і сказав: “Чесно, я вже думав на днях піти в СЗЧ. Але, мабуть, ще можу трохи повоювати”.

Коли я спілкувався з їхнім ППП-офіцером, виявилося, що цей чоловік залишився на місці служби. Мені навіть сказали, що він почав більше читати. Бо у нас є проєкт “Книга на фронт”, він тоді взяв кілька книжок і реально почав читати.

Тобто щось таки змінюється. Це можуть бути невеликі зміни, але вони працюють.

Screenshot

– В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що однією з цілей вашої творчості стало зменшити прірву між цивільними та військовими. Як це завдання проявляється на практиці?

– Ми справді зараз працюємо і з цивільними, переважно зі студентами та школярами. Те, що ми постійно працюємо з військовослужбовцями – очевидно, тому досвіду нам не бракує. І ми вже можемо зрозуміти їхні наративи й ставлення до цивільного світу.

Особливо серед піхоти та штурмовиків часто звучить одна думка: вони просто не хочуть і не можуть повернутися до цивільного життя, бо цивільні не усвідомлюють, що війна існує навіть у тилу. Це найтиповіший наратив, який ми чуємо.

А коли ми приходимо до цивільних, навіть у прифронтових містах, де в багатьох студентів чи школярів батьки воюють, то зʼявляються зовсім інші питання: для чого це все, як правильно поводитися, що робити під час хвилини мовчання, які питання можна ставити людям з ампутованими кінцівками, як реагувати на складні теми. Багато хто просто не знає відповідей. Тому під час концертів та заходів ми робимо акцент не лише на музиці. У нас є задача – донести ідею.

Ми намагаємося стирати прірву між цивільними, які не знають, як поводитися з військовими, і військовими, які не знають, як існувати в цивільному житті. Тому для військових ми наголошуємо, що цивільне життя є, і люди справді зайняті своєю роботою не просто так. І що не всі такі “відірвані від реальності”, як інколи здається. І що колись доведеться повернутися, тому важливо підтримувати зв’язок із рідними, цікавитися, що вдома.

А цивільним ми пояснюємо, що коли військові повернуться, коли настане мир і всі вони знову стануть цивільними, з ними доведеться говорити, у тому числі і про війну. І для цього теж треба розуміти контекст і вчити етику комунікації.

Тобто після війни реабілітація потрібна не лише військовим, які повертаються в цивільне життя, а й самим цивільним, щоб вони були готові спілкуватися з людьми, які пройшли крізь бойовий досвід. Адже багато хто може бути травмований, багато хто може навіть хотіти повернутися назад на фронт. І до цього треба бути готовими, у першу чергу цивільним.

– Ви вже випустили пісню “Ми степ”, яка присвячена піхоті. Що для вас означає “степ”?

– Піхотинець – це одна з найскладніших служб в армії, одночасно найбільш недооцінених. Часто люди ставляться до піхоти так, ніби це щось на кшталт покарання, мовляв, “за щось тебе відправили в піхоту”.

Але без роботи піхотинця українське військо не буде таким ефективним. Навіть зараз, коли воюють технології, все одно саме піхотинець виносить дрони та техніку в поле, піхотинець заходить вперед. Там, де ступає нога піхотинця, – там буде український кордон.

Бути “степом” – це не про героїзацію, не про “надлюдину”. Хоча, чесно кажучи, піхотинці іноді й справді виглядають надлюдьми, бо це робота величезної кількості людей одночасно.

Степ – це і гарний звук, бо “step” – це “крок” англійською). Робити крок по величезному полю – це робити величезний крок до миру, до повернення наших територій і захисту кордону.

Screenshot

– Чи бачите ви в мистецтві інструмент майбутньої реабілітації військових після перемоги?

– Арт-терапія надзвичайно потрібна. Це видно навіть у реабілітаційному центрі “SUPERHUMANS”, де створюють музичні гурти, і військові беруть інструменти для реабілітації.

У нас є чудова історія в підрозділі. Є Дмитро Мазуряк, майстер народних інструментів. Одного разу на зустрічі в госпіталі, де він демонстрував різні українські інструменти, до нього підійшов чоловік і сказав: “Я колись був гітаристом, але у мене ампутована рука. Я більше ніколи не зможу грати на гітарі. Є щось, на чому я міг би грати?”
Дмитро відповів: “Так, є тилинка”. Це український духовий інструмент, на якому можна грати однією рукою.

Він виготовив для нього тилинку, і цей чоловік уже довгий час грає. Грає добре, надсилає нам відео, де він неймовірно щасливий.

Тому терапія може бути в усьому: у написанні віршів, у музиці, у піснях. Є навіть ветеранські театри.

– Як ви бачите роль Культурного десанту в майбутньому, уже у мирній Україні?

– Мирної України хочеться якнайшвидше, але ми всі розуміємо, що до цього треба пройти довгий шлях.
По-перше, коли почнеться демобілізація, наше завдання – це правильно прокомунікувати цей процес, бо він не буде миттєвим. Мінімум півтора року триватиме хвиля демобілізації, адже всіх одразу не відпустять. Це, на жаль, так, але це необхідно через складні бюрократичні та політичні процеси.

Ми будемо заспокоювати суспільство, пояснювати, що треба терпіння.
Зокрема, в питанні адаптації й реабілітації військових – це стане одним з наших головних напрямів. Потрібно, щоб кожен розумів, куди він повертається, і з якими “реаліями мирного життя” може зіткнутися.

Бо, як я вже казав, один із найпоширеніших наративів серед піхоти та штурмовиків – це те, що вони не можуть дивитися на мирне життя і тому повертаються на фронт, навіть коли вже не мусять.
Тому треба пояснювати, адаптувати, показувати, що є рідні, є життя поза війною, і що треба вчитися жити цим життям – навіть без зброї.