Переяславська рада: тривалий шлях з початку московської окупації. Або передумова сьогодення

18 січня 1654 року – досить суперечливий день в історії України. Вже протягом чотирьох століть протистоянь зі східним сусідом українці виборюють історичну справедливість, натомість росіяни всіляко акцентують на примарному так званому “об’єднанні”.

Ворог не раз на свій власний лад та бажання переписував історію, знищуючи першоджерельні докази, вводячи в оману зокрема й союзників України.

Події Переяславської ради не були виключенням. Військовий договір, яких на той час погоджували десятками, звеличили до історично значущого документа, водночас “завбачливо” підробивши узгоджені умови.

Та усе за чергою. Розглянемо, чому результати Переяславської ради призвели до трагічних наслідків та триваючого шляху до свободи. І як фейк світового масштабу вплинув на події сьогодення.

Навряд чи нині можна аналізувати оригінальні умови ради, адже сучасні історики можуть лише здогадуватися про справжні мотиви.

Наразі ж маємо факт: омріяна парадигма росіян про “об’єднання” дорого коштувала українській нації.

Зауважу, переяславські міфи спростували самі ж російські історики ще у ХІХ столітті. Та пропагандистів це не зупинило. Така бажана для них історична зачіпка протягом десятиліть давала змогу створювати ілюзію “одного народу”, аби переконати усіх у величі так званої “імперії”.

370 років тому гетьман України Богдан Хмельницький скликав військову раду у Переяславі. Частина козацької старшини присягнула на вірність московському цареві Олексію Михайловичу. Це нібито було умовою дотримання майбутнього договору, котрий зобов’язались укласти згодом. Угоду схвалили, вона, своєю чергою, регламентувала фінансову та військову взаємодію Гетьманщини з московським урядом.

Народна творчість оспівувала рішення. Для цього потрібно краще розуміти події тих часів.

…Ой спасибі тобі, Хмелю,
Й превелика шана,
Що врятував Україну
Від польського пана…

Тоді як український пророк, поет Тарас Шевченко у “Розритій могилі” наголосив:

Ой Богдане, Богданочку. Якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала…

На той час московський цар проводив політику “збирання земель”. Нічого не нагадує?

Втім, чомусь Хмельницький ризикнув погодитися на суперечливий союз.

Зауважу, Гетьманщина виявилась затиснута між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московським царством після визвольної війни 1648 року.

Спочатку Хмельницький розглядав кримських татар у союзники. Та результати битви 1649-1653 років – під Зборовом (1649) і Жванцем (1653) переконали гетьмана у ненадійності такого союзу.

Автономію необхідно було зберегти. Тож Хмельницький згоджується на прихильність до Московського царства фактично з однієї-єдиної причини: на той час Москва та Україна  мали православну віру.

Хмельницький просить допомоги у  московського царя Олексія у боротьбі з польським королем. Як результат: на Земському соборі у 1653 році погодженням представників дворянства, духовенства, купецтва та решти верств населення Московського царства задовольняють звернення гетьмана.

У 1653 році московська влада оголошує війну Речі Посполитій. Аргументацію учасників Земського собору зводять до таких резолюцій: “против польського короля войну весть”; гетьмана Б.Хмельницького з Військом Запорозьким “з городами их и з землями принять”.

Саме тому у Москві заявили про «загрозу переходу православного українського населення в підданство турецького султана Мегмеда IV чи кримського хана Іслам-Гірея III», ухопившись за наратив «захисту» православних.

Делегацію до Переяслава з Москви очолив боярин Василь Бутурлін.

Тут варто наголосити, що Хмельницький категорично відмовився проводити зустріч у Києві, попри те, що московська сторона активно наполягала на цьому. Адже тоді усі історично значущі угоди та переговори мали проводити саме у столиці.

На Раді були присутні козаки Київського, Чернігівського та Брацлавського полків.

Акцентуючи ще раз на своєму православ’ї, московська сторона ініціює проведення молебня перед початком перемовин. Згодом мала відбутися церемонія взаємної присяги стосовно військового союзу. Одначе, Бутурлін відмовляється присягати від імені царя. Своєю позицію пояснює досить сміливою заявою: “цар не присягає своїм підданим”.

Така заява насторожила більшість присутніх, оскільки першочергово військово-політичний союз передбачав рівність сторін.

Шляхом тривалих суперечок українська сторона присягає на вірність царю. Натомість проти виступають козацькі старшини.

Не підтримали гетьмана полковники Іван Сірко, Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко та Михайло Ханенко. Щобільше, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський полки у повному складі, а також деякі міста, серед них – Чорнобиль, духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим категорично відмовилися присягати.

Звісно, Запорізька Січ також не присягнула московському цареві – навіть попри запевнення у збереженні державних прав Гетьманщини.

Тоді так і не уклали ніякого письмового договору.

Варто нагадати, що історики вже з кінця ХІХ століття намагалися визначити юридичний характер угоди. Майже одностайно українські історики називають це «військовим союзом». Який досягався за допомогою форми васалітету на основі збереження та розширення автономних прав Гетьманщини.

Повертаючись до тих подій, нагадаю, що на наступному етапі переговорів визначили проєкт договору. У формі петиції, що містила 23 пункти, майбутній договір повезли переяславський полковник Павло Тетеря і військовий суддя Самійло Богданович-Зарудний до Москви.

Віднайти оригінальний текст не змогли. Історії відомо про кілька московських чернеток. А згідно з ними, положення петиції об’єднали в 11 пунктів, які вже 27 березня 1654 року схвалив московський цар як жалувану грамоту. Так, одна з головних вимог, – Україна в межах трьох воєводств, визначених Зборівським договором, переходила “під царську руку” зі збереженням власного устрою, з вільним вибором гетьмана. Також між Україною і Московською державою зберігався митний контроль на кордонах, що дуже важливо у контексті аналізу тоді узгодженого договору.

Проте, гетьманові нібито не дозволялося вести дипломатичні перемовини з Османською імперією та Річчю Посполитою. Та історики пояснюють: заборона визнавалася формальною, позаяк майже одразу Хмельницький спрямовує послів до Стамбула. А відтак розпочинає перемовини про підданство султану.

Водночас небезпеку будь-якої угоди з Москвою визнавали усі. Зокрема кримський хан Мегмет-Ґірей у своєму листі закликав гетьмана «відкинути від себе Москву», натомість бути «приязними» з Кримським ханством. Після відмови Хмельницького, хан узгодив домовленість із польським королем.

Втім, за тими мізерними збереженими відомостями, укладена угода з царем у 1654 році в цілому визначала рівноправність сторін. Одначе, діяла 2,5 року. Тоді як вже 24 жовтня 1656 року Москва денонсувала договір Віленським перемир’ям із Річчю Посполитою.

Востаннє оригінал статей згадується у серпні 1657 року. Їх зачитали на козацькій раді після смерті Хмельницького. Одразу після цього документ зникає з архівів. Тоді як у жовтні 1659 року присягу від Юрка Хмельницького в Переяславі приймав князь Олексій Трубецькой вже на сфальшованих статтях.

Та чи колись турбувало росіян питання достовірності?

Зрештою, нав’язування так званого «покровительства», що передбачало всіляке втручання у внутрішні справи Української держави, призвело до російсько-української війни 1658–1659 років. Її результати визначили підписання Переяславського договору 14 жовтня 1659 року.

Відтоді усі гетьмани, аж до Івана Скоропадського, присягали московським царям на фейковому договорі. З кожним разом до статей додавали нові умови, що були вигідні Москві, обмежуючи автономію Гетьманщини.

Вагомим підтвердження і доказом того, що Березневі статті сфальсифікували, зокрема, є те, що їх було не 11, як погодили у 1654 році, а 14. Саме підроблені умови посилювали залежність України, безпрецедентно зміцнюючи вплив Москви.

Москва перебрала на себе функцію затвердження Гетьмана, збільшувалася кількість воєвод в українських містах. Щобільше, передбачалося, що київська митрополія мала підпорядковуватися московській. Натомість в оригіналі Березневих статей, як у жалуваній грамоті питання належності митрополії до Константинополя не порушувалося.

Просуваючи історичну аферу світового масштабу, Москва мала бути певна, що оригінальної угоди не існує.

Автентичними “статті” вважали до кінця ХІХ століття, допоки російський історик Петро Шафранов не викрив фальсифікат після ґрунтовного археографічного аналізу.

Нині ж акцентую на не менш значущому російському фейку, який стосувався велелюдності ради. Підробка істотної умови договору вилилася у гіпертрофовану ідею про “споконвічну мрію” возз’єднання з так званим “старшим” братом.

Так, у 1920-х роках український історик В’ячеслав Липинський пояснив чітке розрізнення умови в Переяславі та переяславської легенди.

За легендою, “малоросійський народ” приєднався до одновірної Росії. Та вже у ХІХ столітті термін “одновірної” масштабували, замінивши на “однонаціональної”. Ось така зміна поклала початок придуманого “возз’єднання Русі”. Згодом за це вчепилися усі російські лідери та політики, стверджуючи, що українці та росіяни – “один народ”. Фатально хибний наратив без сумніву, сягає корінням у минуле, свідомо викривлене…

Після договору залежність козацької держави від Московії посилилася підписанням Батуринських (1663), Московських (1665), Глухівських (1669), Конотопських (1672), Переяславських (1674), Коломацьких (1687) і Московських (1689) статей.

Однозначно стверджувати, що Переяславська рада стала відправним пунктом агресивної політики сусіда, не завжди коректно. Росіяни не раз намагались перекрутити факти, аби створити та всіма силами утримувати штучну легенду “імперії”.

Питання в іншому. Як нагадування про заборону будь-яких угод з Москвою, лише одна Батуринська трагедія повинна була б призвести до тотального неприйняття всього російського. Батурин був наслідком угоди з Москвою. Російський цар Петро оскаженів при думці, що Україна може звільнитись від огидного ярма. Тож направив війська князя Меншикова, які з особливою жорстокістю виконали наказ свого господаря проти вільних людей. Усвідомлення своєї рабської сутності завжди штовхало росіян на звірства. Тоді було знищено столицю українського гетьмана Івана Мазепи.

Історію легко переписати, проте змінити істину неможливо. Без загибелі Батурина важко усвідомити існування російської держави. Проявлені у військовій кампанії 1708 року приклади нечуваного деспотизму, жорстокості – реакція самозбереження російського самодержавства, до якого не були готові ані учасники боротьби за волю України, ані Європа, – писав історик Сергій Павленко.

І прикладів , на жаль, багато.

Гетьманські уряди присягали російським царям, тож укладені угоди, навіть попри зауваження до ступіня легітимності кожної, остаточно втратили чинність у лютому 1917 року, зі зникненням династії Романових. Напередодні підписання мирного договору у Бресті 9 лютого 1918 року світова спільнота визнала відновлене право на самовизначення України.

Та вже згодом радянська окупація посилила тиск, прирікаючи нашу країні на десятиріччя боротьби за визволення. Тому особливо незрозуміло, як саме росіянам вдалось насадити свій наратив про “добровільну співдружність”.

Одначе, кожен поворот історії має декілька можливих варіантів розвитку подій.

Москва досі намагається нав’язати “братерство” Україні, вбиваючи та вчиняючи геноцид. Залякування, тортури, схиляння до миру “будь-якою ціною” грає на руку РФ, та ніяк не стоїть на захисті української ідентичності. Історія, зокрема й нещодавня, тому  приклад.

У 2014 році Україна вкотре переконалась у нікчемності угод з Росією. Окрім цього, 24 лютого 2022 року цивілізований світ отримав докази підступності росіян. Прагнення викрасти чужу історію, стерти чітку глибоку непереборну межу між двома абсолютно різними народами викриває справжню природу східного сусіда.

Обтяжлива та важка особливість історії повторюватися сьогодні особливо проглядається – крізь майже 400 років протистоянь.

Тому так, Переяславська рада цілком реально могла стати однією з відправних точок маніакального бажання росіян викрасти українську культуру. Натомість часто наше прагнення “забувати усе погане” у державному масштабі щоразу живило підґрунтя оскаженілого імперця , і байдуже у який період історії.