«Порушення прав дітей у дитячому притулку на Львівщині»: свідчення ймовірної потерпілої

Нещодавно омбудсман Дмитро Лубінець оприлюднив інформацію про те, що директора одного з навчально-реабілітаційних центрів у Львівській області підозрюють у фізичному, психологічному та сексуальному насильстві щодо дітей. Назву закладу не розголошено, але відомо, що в ньому перебувають діти, які належать до вразливих категорій – сироти, позбавлені батьківського піклування, діти, що опинилися у складних життєвих ситуаціях та інші. Фактично, йдеться про дітей, які потребують належної психологічної підтримки вже з моменту прибуття до такого навчально-реабілітаційного центру.

“Останні пів року діти та інші особи в їх інтересах зверталися із заявами до Національної поліції, місцевої служби у справах дітей та департаменту освіти, проте не отримали жодного реагування. Навпаки, за кожну скаргу на умови утримання чи поведінку працівників закладу отримували побиття палками та приниження”, – наголосив Лубінець.

Саме політика залякування потерпілих та свідків часто стає бар’єром, який заважає встановити відповідальність та справедливість у таких справах. Однак після публікації про заяву омбудсмана, до редакції Букв звернулась особа, яка стверджує, що також стала потерпілою від подібної політики одного з закладів Львова. Йдеться про дитячий притулок Служби у справах дітей Львівської ОВА. Респондентка висловила бажання поділитися власною історією, при цьому залишаючись анонімною, через тиск від працівників закладу, якого, за її словами, зазнала уся її родина.

Як розповідає респондентка, вона потрапила до притулку через випадок фізичного насильства з боку одного із батьків. Тоді очевидці події викликали поліцію, і, оскільки були свідки, правоохоронці доставили її до притулку. Загалом, цей заклад призначений для тимчасового прихистку дітей до визначення їхньої подальшої долі. Зазвичай діти перебувають там близько трьох місяців, доки триває судовий процес щодо їхніх батьків або, наприклад, у випадках, коли потрібно знайти батьків, якщо дитина загубилася.

Далі – пряма мова респондентки.

Відгуки про дитячий притулок у Google Maps

Відгуки про дитячий притулок у Google Maps

Відгуки про дитячий притулок у Google Maps

Відгуки про дитячий притулок у Google Maps

Відгуки про дитячий притулок у Google Maps

Відгуки про дитячий притулок у Google Maps

“Коли я тільки потрапила до цього закладу, мені сказали залишити свої речі, та переодягнутися у одяг, який видають. Проблема в тому (це, до речі, можна побачити у відгуках про заклад у Гугл-картах), що речі, які нам видавали, були несвіжими, з ознаками запліснявіння та вологи. Схоже, їх сушили у підвалах, і вони були вже ношеними. Натомість, всі особисті речі, включаючи телефон, потрібно було здати. Тож, протягом мого перебування там, ніхто не дозволяв мені телефонувати моєму другому опікуну.

Також, наприклад, митися нам дозволяли лише раз на тиждень. Це була холодна вода та один душ на всіх дітей. Ми заходили туди почергово. Це повна антисанітарія, жодного дзеркала немає, дуже важко за собою елементарно доглядати. Було страшно вставати босими ногами у той душ. Найважче, напевно, було для дівчат, тому що уявіть, якщо у них менструація. Мені прокладки приносив та передавав опікун.

Загальна атмосфера в закладі була просякнута постійними залякуваннями. Наприклад, якщо ти не хочеш їсти, тебе лякають тим, що відвезуть на “Кульпарківську”, де вже будуть годувати силою. Річ у тім, що на Кульпарківській розташована психічна лікарня. Також можуть “приписати” булемію або будь-який інший діагноз. Система залякувань, пов’язана з “Кульпарківською”, була дуже поширеною, і деяких дітей дійсно туди відвозили. Це був один із основних чинників впливу на дітей, особливо якщо вони висловлювали невдоволення або власн думку.

Ми, здебільшого, перебували в одній кімнаті, де не було ані книг, ані можливості займатися чимось ще. Цей відділ називався “ізолятором”, і тут перебувала більшість дітей. Після певного часу нас могли переводити на інші поверхи, але я всі ці місяці залишалася саме в “ізоляторі”, оскільки система переведення дітей не завжди працювала належним чином.

Ми просто сиділи в кімнаті, і нас не випускали на вулицю. Згодом я почала сама проситися на двір. Мені вдавалося це зробити, оскільки я обмінювала вихід на вулицю на можливість прасувати штори. У такий спосіб, щоб вивісити їх, я могла вийти на вулицю. Деякі діти мали можливість ходити до школи, їх туди відвозили, і в цьому сенсі їм дуже пощастило.

Також, до нас часто приходили волонтери з протестантської церкви, які розповідали про свою церкву. На ці зустрічі нас відводили до загальної зали, до якої потрібно було йти через коридор “лінійкою”. Якщо якась дитина випадково торкнулася рукою до стіни, її за це били. Насправді, штовхати, нервово чіпати дітей та бити – було нормою для цього закладу. Хоча, особисто я, вважаю, що найстрашніше – це саме психологічне насилля, якого ми зазнали.

Діти, які перебували в закладі, були віком від трьох до сімнадцяти років, тобто всі вони були неповнолітніми. Психологічне насильство чинила директорка закладу, а також деякі виховательки. Одна з виховательок, яка раніше працювала в поліції, забороняла нам плакати. Коли вона забирала мене з кабінету директорки після “сесії” з нею, головним було – не плакати. Інші працівники закладу не давали розголосу і не зупиняли цю систему. Була лише одна вихователька, яка ставилась особисто до мене добре.

Вони намагалися “зламати” мене, стверджуючи, що я можу “натиснути” на маму, аби вона дала хабар, і тоді мене витягнуть звідти. Якщо вони помічали, що родина дитини є більш-менш забезпеченою, обов’язково починали шантажувати, погрожуючи зламати життя усій родині. На жаль, у моєму випадку це сталося саме так.

Річ у тім, що директорка закладу шантажувала мене. Вона викликала до себе в кабінет і протягом години чинила на мене психологічний тиск. Спочатку запитувала, ким я хочу бути і чим планую займатися в житті. А коли я ділилася своїми мріями, вона казала, що такі дівчата, як я, приходять до неї в кабінет і роблять манікюр. Казала, що це – єдина моя доля, і що я не вступлю до університету, а зі школи мене виженуть, бо вона надішле лист про те, яка я погана учениця. 

У школі я була відмінницею. І є не винною у тому, що потрапила в цей притулок. Але ставлення працівників до дітей у закладі було, немов ми якісь нижчі за соціальним статусом. Вони одразу формували думку, що ці діти вживають алкоголь, палять і зовсім не хочуть навчатися. Нам вказували на те, що ми – погані діти. Але я була відмінницею, і теж потрапила туди. Я вважаю, що всі ми були добрими і звичайними дітьми, які в своєму житті пережили насильство і повторно зазнали його там, де мали б отримувати захист.

Зрештою, зі школи мене дійсно виключили за листом з цього закладу, хоча відповідно до закону, вони не мали права це робити. Через дії керівництва закладу також постраждала моя родина.

Також казали, що мене відправлять у дитбудинок, залякували тим, що я буду одна, без долі, про яку мрію, і моя родина –також. Коли я виходила з цієї травматичної “сесії”, вихователька забирала мене і проводила до “ізолятора”. В той момент мені дуже хотілося плакати, але це було заборонено.

Усі діти та підлітки, які перебували в цьому закладі, є як свідками, так і потерпілими від цього насильства. Можливо, комусь не “перепало” фізично, але атмосфера постійних залякувань і тиску впливала на кожного. Багато дітей хотіли втекти.

Проблема цього закладу в тому, що діти перебувають там тимчасово. Після цього їх розподіляють по всій території України або повертають батькам. Тому контактів свідків, які пережили ті ж моменти разом зі мною, немає. Однак, як я бачу з коментарів, є люди, які на власні очі бачили подібне насильство ще рік тому. Це свідчить про те, що така практика триває відтоді, коли я там була, і можна припустити, що вона почалася ще раніше.

Одного разу я намагалася розповісти про ситуацію в цьому закладі в публічному чаті для львів’ян. Коли я написала, що в цьому притулку б’ють дітей, автор каналу попросив мене видалити це повідомлення. Після цього я більше ніколи не намагалася говорити про це і не знала, чи можна якось вплинути на ситуацію. 

Наразі я пройшла тривалу терапію і довготривале медикаментозне лікування під наглядом психіатра через депресивні та тривожні стани. Зараз почуваюся доволі добре, працюю в сфері, яка мені подобається. Хоча мені все ще боляче пригадувати свій досвід, я розумію, що не весь світ винен у цьому, а є конкретні люди, які продовжують чинити насильство над дітьми та підлітками в цьому закладі.”

Редакція Букв направила запити до дитячого притулку Служби у справах дітей Львівської обласної військової адміністрації, а також до Львівської обласної (військової) державної адміністрації із проханням прокоментувати свідчення респондентки та перевірити надану інформацію. Однак на момент публікації відповіді не надійшло.

Втім, нещодавно, Дмитро Лубінець повідомив, що у Львівській області виявлено нові порушення прав дітей в одному з притулків. Цим закладом виявився дитячий притулок Служби у справах дітей Львівської обласної військової адміністрації, про який і свідчила респондентка.

Серед основних порушень, які виявлено:

• Дітей поміщають в ізолятор як покарання, де вони можуть перебувати до 5 діб.
• Багато дітей проживають у притулку понад встановлений термін у 90 днів, деякі – понад 2 роки.
• Лікарі притулку проводять медичні процедури без необхідної ліцензії.
• Служби у справах дітей Львівської та Запорізької ОВА (звідки перемістили дітей зі статусом ВПО) не зацікавлені в координації своїх дій для підтримки дітей.
• Ігнорується реформа деінституціалізації: з 44 дітей, які покинули притулок у 2023 році, лише 4 потрапили до патронатних сімей, решта були направлені до інших інституційних закладів.

За словами Дмитра Лубінця, за підсумками моніторингового візиту внесено подання щодо Львівської та Запорізької обласних військових адміністрацій, в якому передбачено усунення виявлених порушень. Наразі державним органам надано місячний термін для виправлення ситуації.