Права людини у Кейптауні на противагу Україні – інтерв’ю з волонтеркою Христиною Олійник

Українка Христина Олійник має позаду шестирічний міжнародний досвід закордоном як професійна візажистка. Однак, з 24-го лютого 2022 року дівчина прийняла рішення про зміну власної діяльності у прагненні допомагати людям та батьківщині. У перші місяці повномасштабної війни Христина волонтерила у Варшаві на вокзалі, де зустрічала перших біженців, включаючи людей з Бучі.  Вже сьогодні дівчина є частиною благодійного фонду Stabilization Support Services, який працює над зменшенням катастрофічних гуманітарних наслідків війни, що триває в Україні: забезпечує харчовими продуктами, одягом, засобами гігієни та грошовою допомогою тих, хто зараз ховається від бомбардувань ворожих сил. Паралельно Христина окремо опікується забезпеченням потреб військових, зокрема медичним обладнанням. 

У першій частині інтерв’ю для Букв Христина поділилась власною історією досвіду проживання війни, рішенням повернутись в Україну після семи років життя у Кейптауні, підтримкою місцевого населення на противагу політикам ПАР, а також розповіла історії волонтерства та біженців, що повертають у перші місяці “великої війни”. Сьогодні дівчина продовжує адаптуватися до життя в Україні, будучи на передовій волонтерської діяльності та ставши гучним голосом наших реалій для міжнародної спільноти. Як зазначає Христина, саме пояснення – без осуду та зайвих емоцій, допомагає залучитися стабільною підтримкою іноземних донорів.

У другій частині Христина ділиться з Буквами відмінностями культур України та ПАР, питаннями гендерної рівності, проблематикою інклюзивності  та толерантності в Україні, порушує питання неоднозначної думки про росіян серед іноземців, а також щодо необхідності говорити про росіян, які нам допомагають.

Фото: особистий архів Христини

– Христино, у своїх дописах Ви дуже яскраво відстоюєте національну ідентичність нашої держави, розповідаєте про її унікальність, звертаєтесь до історичного та культурного надбання. Власне, якою Ви прагнете репрезентувати Україну?

– Україна, для мене – це колиска багатої історії і автентичних традицій, сильного і мудрого народу, який виборює свою незалежність віками. Це мікс національностей і традицій, які перетинались і вирощувались роками, наші християнські свята часто пов’язані з язичницькими традиціями, це така наша родзинка. Ми – сучасні люди зі своєю ідентичністю, культурою, етнічністю, відокремленою від росії. Я намагаюсь це донести. 

– В одному із своїх дописів Ви дуже емоційно підняли питання “русофобії” і “хороших росіян”. Маючи чималу іноземну аудиторію, зокрема південноафриканську, чи часто Вам доводиться чути щодо неоднозначної думки про росіян?

– Так, я часто чую неоднозначні думки про росіян від іноземців, наприклад: “Ну ось мої друзі-росіяни виїхали з Росії, бо не можуть там жити, вони втомились від війни також, вони теж ненавидять Путіна!”. 

Після того, як в мене від злості пульсує шия, я заспокоююсь і намагаюсь ввічливо пояснити, що “ваші російські друзі не мають право порівнювати себе з жертвами війни, вони – не біженці, вони просто втомились від поганого життя, яке їм зробив їх президент і втекли замість того, щоб боротись проти режиму. І якщо б росія захопила Україну, вони були б не проти, вони просто не хочуть помирати за це і жертвувати собою особисто”. 

Я також неодноразово писала: “Щоб перевірити, чи ваш друг-росіянин дійсно хороший, запитайте його “чий Крим?”, бо війна почалась саме з окупації Криму. Якщо чіткої відповіді немає – то людина виправдовує дії російської армії”.  Часто іноземні друзі погоджуються зі мною. Я на них не злюсь, вони не знають нашої історії, тому треба спокійно реагувати та пояснювати. Якісь очевидні для нас речі – для іноземця нова точка зору. Треба не налякати людину агресією, а долучити на свою сторону. 

Фото: особистий архів Христини

– Продовжуючи тему про неоднозначну думку щодо росіян. Скажіть, протягом періоду життя у Кейптауні, яке припало на часи вже після 2014 року, чи доводилось Вам спілкуватися саме з росіянами? Можливо, це люди із модної індустрії тощо.

– Так, на жаль, до повномасштабного вторгнення я спілкувалась із росіянами, які пасивно не підтримували Путіна. Іноді приходиш на зйомку, а там – росіянин/ка фотографиня, ніколи завчасно не знаєш. З деякими ми близько товаришували, вони були моїми єдиними російськомовними друзями закордоном. А я, російськомовна українка, для них була доказом, що російська мова тут ні до чого щодо виправдання окупації, і ніхто нас не дискримінує за мову.

24-го лютого вони всі мені стали огидні, більшість не підтримала мене і Україну ніяк. Ми просто перестали спілкуватись. Вони не зробили жодної сторіс на підтримку України. Та і я сама собі стала огидна, що очікувала іншої реакції від них. І що мій кузен, який народився і прожив все життя у Львові, був правий: ще в 2004, коли мені було 13 років, він сказав: “Росіяни нам не друзі. Вони вже нападали на нас. І знову на нас нападуть. Історія повторюється”. 

Я розумію, що це була помилка багатьох українців, включаючи мене – сумніви, що вони знову це зроблять. Якщо чесно, і зараз в те, що відбувається, мені іноді важко повірити. Бо з дитинства ми всі разом їздили у Крим, відпочивали з російськими і білоруськими дітьми в таборах, Казантип, вечірні посиденьки, перегляд “Брата 2” – ніхто і подумати не міг, що станеться через 15 років.

Фото: особистий архів Христини

– Дозвольте уточнити, я правильно розумію, що Ви маєте зв’язки з росіянами за кровною спорідненістю? Чи готові Ви поділитися тим, якої позиції вони дотримуються?

– Для мене це нелегка тема, тому що в нас є родичі в Красноярську, і це ті люди, які ходили з нами в Криївку в 2009 році у Львові, коли приїжджали погостити, і казали пароль “Слава Україні”, щоб їх пустили. Ще спочатку, з 2014 року, мама намагалась їм пояснити, що те, що відбувається – це катастрофа. Але мій дядько їй відповідав: “Ну, тепер не ми до вас у Крим будемо їздити, а ви до нас”. 

Нам було так бридко і боляче, ми перестали спілкуватись. Після 24-го лютого мама ще намагалась їм щось пояснити, висилала фото з Бучі, а тітка тільки відповідала: “Нас просто сталкивают лбами, Олечка!”. При тому, що матір сиділа в Києві під ракетами і жодного дня не виїжджала, а замість співчуття вони сказали, що нас хтось “сталківаєт лбамі”.

Вони маму заблокували – вона любить жорстко висловитися, а мене поки що ні. То я їм скидаю привітання на свята з негативним підтекстом з прикріпленими мемами, які стосуються російських солдатів.

Фото: особистий архів Христини

– Ми знаємо, що ПАР не підтримує Україну, тому більшість українців так само скептично налаштовані і до місцевого населення. Та і загалом дуже багато стереотипів існує про громадян… А чи багато там росіян, які нас підтримують?

– У ПАР багато проросійських росіян, на жаль. Але є й ті, хто ходив з нами на протести проти війни: окрім росіян, були ще білоруси, казахи й інші представники колишніх радянських країн, які нас підтримали, вони опускали очі, іноді плакали і вибачались, їм було соромно.

Деякі білоруси і росіяни мені досі донатять. Одна дівчина нещодавно скинула гроші мені на пейпал і написала: “Я за тебе і з вами, але я розумію, якщо ти мені не відповіси через мій паспорт, і я цього не очікую”. Гроші пішли на турнікети для 13 ОДШБ (бригада 95).

Інша росіянка з ПАР кинула все і поїхала в Румунію волонтерити і допомагати біженцям, але це було очікувано: ще коли вона підійшла зі мною познайомитись в Кейптауні в 2015 році, вона заговорила ламаною українською зі мною: “Привіт. Я – Юліана. Я з глибинки росії. Але я дуже люблю Україну!”. Вона казала, що коли її син погано себе поводить, то вона його лякає, що зараз виженуть зі школи, і вони повернуться в росію.

Ми всі знаємо, що на тій стороні є росіяни, які нам допомагають і мріють про те саме, що і ми. Але не на часі про це говорити, поговоримо після війни. 

Мені все одно важко спілкуватись навіть з тими, хто повністю за нас ще з 2014 і щось роблять для України, бо образа – дуже глибока. І ми маємо на це право.

Особисто я уникаю всіх росіян, і, якщо перебуваю закордоном, то не буду розбиратись, чи вони за нас чи ні. Якщо я чую російську десь поряд, в мене все всередині перевертається, я ледь себе стримую, не можу повірити, що вони можуть продовжувати подорожувати і жити повноцінним життям.

У Варшаві я вийшла з таксі, коли водій мене запитав: “Па-рускі панімаєш, да? Заправіться надо”. Я кажу: “Ні, не розумію, по-польську? English?”. Він повторив ще два рази “Па-рускі, па-рускі”, я вийшла і написала відгук.

В Україні мене російська мова так не тригерить, як закордоном.

Фото: особистий архів Христини

Фото: особистий архів Христини

– Поговоримо про досвід порівняння культур, сприйняття прав людини, фемінізму в ПАР і в Україні, гендерні стереотипи тощо. Які головні відмінності у національній свідомості громадян двох держав Ви можете виділити? 

– У ПАР дуже важке минуле щодо рівності і гідності людини через Апартеїд [ред: офіційна політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку впродовж 1948—1991 рр. проводили правлячі кола Південно-Африканської Республіки проти місцевого чорношкірого населення, а також переселенців з Азії]. Саме тому зараз вони дуже фокусуються на толерантності, рівності й прийнятті. З самого дитинства навчають дітей приймати інших такими, які вони є, навіть якщо їх погляди не сходяться з твоїми, або їх колір шкіри відрізняється від твого. Свобода слова там виборювалась дуже довго. Будь-яка дискримінація – не вважається свободою слова, бо це провокує нерівність, расизм, сексизм і гомофобію. Не можна виправдати образливий коментар тим, що це був “жарт”, бо вважається, якщо жарт когось ображає – то це не жарт, а ознака відсутності сенситивності. 

У них також легалізовано одностатеві шлюби. Як іноземцю, тобі там дуже комфортно, тебе ніколи не засудять, якщо ти “дивний”.  В країні є багато інших проблем і до повної рівності ще далеко, бо можливості різних національностей в країні все ще нерівні, але щодо будь-яких стереотипів – ви не почуєте жартів від друзів чи на радіо щодо темношкірих або жінок за кермом. 

При тому, що у місцевих – класне почуття гумору, але вас саркастичним жартом ніхто не вжалить, щоб самоствердитися. Там поважають жінок на рівних, при тому, що не проти допомогти тобі донести торби чи притримати двері. Там розрізняють терміни “фемінізм” і “неофемінізм”, і фемінізм завжди підтримується як база, бо чому ні? Це ж звичайна повага до жінки.

Фото: особистий архів Христини

– Чи є те, що Ви хотіли б перейняти для українців? І загалом, з досвіду життя в ПАР, як Ви оцінюєте рівень життя в Україні, якщо говорити саме про аспект рівності та прав людини?

Щодо України – ми дуже змінюємось і прогресуємо, і я дуже нами пишаюсь. Але минуло всього 30+ років після радянської окупації, і вся культурна спільнота була знищена за часів СРСР. Тільки покоління починаючи з 90-х стало розмірковувати і працювати над гендерною рівністю. Культура інклюзивності і толерантності для нас нова.

Якщо мені кажуть, що це неправда і в СРСР була рівність, я відповідаю, що працювати як віл на заводі, а потім вдома – без розділення обов’язків з партнером, це не про рівність жінок. Це про перевантаження жінок і про їх вигорання. Або на аргументи “Вам, жінкам, все вже можна – голосувати, працювати, чого ще вам треба?”, але ж були часи в сучасній історії, коли було не можна, це все ще настільки свіже.

Усі права, які було відібрано раніше у якоїсь частини суспільства чи нації – це частина історії, яка може легко повторитися, якщо це допустить людство. Так само, як і росія повторилась з нами. Тому треба пильнувати і цінувати те, що було виборено роками і підтримувати це: толерантність, гендерну рівність і гідність людини. Це виховує самоповагу, інклюзивність і прийняття в суспільстві, а це – є майбутнє. Якщо бути чесною, я завжди рекламую Україну і ніколи не пишу або не жаліюсь англійською і не озвучую іноземцям наші проблеми. Русская пропаганда вже зробить це за нас, тому я висвітлюю тільки хороше.

Фото: особистий архів Христини

Фото: особистий архів Христини

– Врешті, відчувши на собі досвід південноафриканського життя і його ритму, яким зараз для Вас є досвід життя українців? І який меседж сьогодні  лунатиме від Вас – і до наших людей, і до іноземців?

– Життя в Кейптауні, з одного боку, більш розслаблене і повільне, незважаючи на високу кримінальну статистику. Але, з іншого боку, люди раніше встають, йдуть в зал або на пробіжку і о 8 ранку вже стоять в черзі по каву і круасан. У нас життя починається трохи пізніше, мені треба було підлаштуватися, зате можна довше поспати, і у нас – безпечніше на вулицях, ніж там, навіть під час війни. У ПАР немає люксових нічних клубів, люди багато часу проводять на природі, там ніхто не дивиться, як ти одягнений, навіть якщо ти заходиш в ресторан або готель вищого класу.

Українці зараз більш терплячі одне з одним, ніж раніше, це прогрес, але нам все одно є над чим працювати. Я помітила вдома, що якщо людина зробила тобі зауваження, і ти одразу виправився та вибачився, вона часто продовжує тебе повчати. Якщо я перепаркувалась одразу, або не чіпаю те, що не можна і ввічливо вибачаюсь – всеодно іноді продовжую слухати претензії, і коли я запитую: “Ну проблема ж вже вирішена?”, то розумію, що людині просто треба було показати себе важливою, виговоритись, поскаржитися. Поскаржитися ми любимо.

Ми частіше кудись спішимо і не такі терплячі перед помилками інших і своїми, а південноафриканці себе завжди пробачають за помилки, а з тим – і людей навколо себе. Я навчилась у них не добивати себе за випадкові помилки і бути добрішою до себе і людей навколо, і легше відпускати ситуації “очікування-реальність”.

Приклад навіть можна навести їх шкільним навчанням: якщо на контрольній роботі чи в домашці ти зробив помилку і виправив її зверху, за це не знімається бал. 

Дівчата там не дивляться одна на одну, як на потенційну конкурентку. В Україні я іноді бачу погляди від дівчат, ніби я в чомусь провинилась, хоча ми одна одну ще не знаємо. Наші жінки ще дуже невпевнені в собі, на жаль, і цькують себе та інших за неідеальність. Дівчата в ПАР намагаються одна одній робити компліменти, промують підтримку і прийняття, ніхто не зробить тобі зауваження за зайву вагу, волосся або щось, що, на їх думку, є неприйнятним.

Ми також більш відкриті і дружба для нас – це не просто ті люди, з якими ти проводиш час, для нас – це серйозно. А південноафриканці називають тебе другом одразу після того, як ви сходили попили каву разом і обсудили погоду і трафік. Усі – дуже ввічливі, тому не завжди знаєш, як людина насправді до тебе ставиться. Вдома мені одразу зрозуміло, кого ліпше уникати, а з ким ми зможемо знайти спільну мову. 

У деяких сферах життя мені в Києві легше, в інших – складніше.

Меседж для читачів в мене простий: навіть якщо ви закордоном, робіть те, що можете, з тим, що ви маєте, там, де ви є, але стійте за Україну. Перемогу не забезпечено.