Проти Банкової, якою керує не президент: як розбудова авторитаризму знову вивела на протести молодь

Віктор Янукович уже 11 років перебуває в Росії, але справа його живе й періодично викликає флешбеки. Як у тому мемі з Кучмою: “Це ж було вже!”

Листопад 2013 року, перший день Євромайдану. Мені 18. Я стою на центральній площі Києва – столиці країни, яка перебуває в активному процесі русифікації. Ранок після того, як Янукович фактично відмовився від євроінтеграційного курсу України. Я не була сильною в політиці, але розуміла: це рубікон – остаточний розворот у бік Росії. На щастя, я така була не одна: поряд – купа людей, переважно молоді, Катеринчук, ще хтось із публічних людей. Уже й не пригадаю – наче все це з минулого життя. Пам’ятаю лише, що була на високих підборах і, через сильний дощ, туфлі промокли настільки, що всередині були просто калюжі. Погода була поганою, вибір взуття – ще гірший.

Липень 2025-го. Нове покоління 18-річних стоїть попри спеку, духоту, пил і розчарування. Вони вже не знають, хто такий Катеринчук, але поруч з ними – нові обличчя: політики, волонтери, блогери. І знову все починається з рубікону. Часи – інші, персонажі – також, але механіка повторення циклів залишається. Ми знову наступили на історичні граблі, бо недостатньо засвоїли попередній удар. І річ тут не в НАБУ та САП – вони радше символ – а в поступовому, але впевненому розвороті з євроінтеграційного курсу в напрямок внутрішнього псевдокоролівства, створеного за лекалами РФ.

Ця молодь – інші. Не такі, як ми у 2013-му. Вони виросли під час війни, дорослішали в найбурхливіші для країни часи. Їхня юність минає під звуки повітряних тривог і обстрілів, вони чітко знають, де свій, а де – ворог. Вони глибше залучені до політичного життя країни, слухають молодих українських виконавців і менш схильні до впливу русифікації. Для них слово “націоналіст” – не ознака фріковості, а предмет гордості. Це покоління – сильніше, глибше, цілісніше. Воно викуване вогнем і болем. Так, ідеться не про всю молодь, а про її проукраїнську, активну частину – ту, яка стане рушієм наступних змін. Вони відродили популярність Степана Гіги, цитують Жадана, вигадують дотепні написи на картонках, не бояться й президента обматюкати – коли є за що. Вільні, стильні, красиві.

І мені боляче, що вони були змушені вийти. Що багато хто з них навіть не мав права голосу тоді, коли “дорослі” обирали їм президента – і знову в мене дежавю. І знову їх називають “проплаченими”. Тільки тепер це не Антимайдан, а блогерський пул ОП. Замість “тітушок” – контентмейкери. Висміюють зовнішність, кидаються з “а чому не на фронті?”, зневажливо кепкують із тих, чиї батьки загинули на війні – бо ті посміли щось написати про це на картонці.

Це вже пробите дно? Ще ні. Але це питання часу – й рівня страху Зеленського. Чим більше йому з Єрмаком заважатимуть будувати автократію – тим більше буде обшуків, тиску, рейдів СБУ, а слова “незалежних” блогерів стануть ще отруйнішими.

Силовики при Януковичу били людей, бо треба було сподобатися Москві – там це вважається цілком нормальним методом. Силовики при Зеленському поки не зачіпають молодь – бо збережене обличчя перед Заходом є питанням не тільки виживання країни, а й власного добробуту керівництва.

Чи розуміють публічні особи, які виходили на протести або їх підтримували, що рано чи пізно до них або прилетить команда “фас”, або завітає слідчий? Так, розуміють, але все одно йдуть на це. Вони вчаться вичисляти тіхарів – тих, хто занадто вибивається з натовпу протестувальників, хто не кричить, не злиться, а мовчки ходить колами та дивиться занадто уважно через об’єктив старішої за деяких протестувальників камери. Вони знають, що їх фіксують. Як і журналісти знають, що за критику їх Офіс президента запише у свої блокнотики “олівчиком”, а деяких – уже чорною пастою.

Та цього разу на акціях протесту людей було навіть більше, ніж у перші дні Євромайдану. Чому? Бо якщо тоді потрібен був удар кийком, щоб досягти точки кипіння, то нині цю межу давно перейдено – завдяки рокам замовчування, заплющування очей і добровільної самоцензури “на благо”. Сьогодні дедалі більше людей прозрівають і починають відкрито називати речі своїми іменами. І те, що раніше змушувало мовчати – війна, смерть, “не на часі” – тепер лише викликає ще більше обурення.

Здавалося б, що могло поєднувати Володимира Зеленського з Віктором Януковичем до політики? Окрім спільної любові до “Кварталу 95” та участі в корпоративах (де один був ведучим, а інший – VIP-гостем)… Ну і, можливо, образ такого собі “свого пацана” з фльором східняцького шарму. На перший погляд – усе. Але як мало часу потрібно, щоб навіть такі умовності розчинились у реальності та щоб доступ до ресурсів народив у Банковій нового – колективного – Януковича.

Сьогодні ми одностайно вважаємо Януковича після втечі нелегітимним. Натомість Росія намагається нав’язати думку, ніби й Зеленський – “незаконний”, хоча це відверта маніпуляція: чинний президент був обраний абсолютною більшістю населення, а Закон закріплює його мандат на період воєнного стану.

Проте, нелегітимний президент у нас також є: Андрій Єрмак – людина, яка не має жодної публічної легітимації, проте де-факто виконує функції глави держави. Саме Єрмак – не Зеленський – часто представляє Україну на міжнародному рівні, робить заяви від імені країни, впливає на кадрові рішення, визначає тональність внутрішньої та зовнішньої політики, втручається в стратегічні процеси. Ця концентрація влади в руках людини, яку ніхто не обирав і яка не звітує перед суспільством, викликає не лише етичні запитання, а й серйозні правові сумніви. Сьогодні Financial Times у контексті скандального законопроєкту №12414 присвятила Єрмаку окрему публікацію, в якій відверто заявила: ця людина має більше важелів управління, ніж сам президент.

Єрмака часто називають “сірим кардиналом”, проте, на мою думку, він не приховує свого впливу та лідерства у державі – просто публічно цього не озвучує. Для Заходу – це екзотика. Для нас – буденна, гірка й небезпечна реальність.

Разом із Зеленським Єрмак будує з Банкової маленький Кремль – прикриваючись з одного боку мандатом довіри від глави держави, а з іншого – війною. Зеленського, який у підсумку відповідатиме за все (на відміну від свого товариша), заганяють у пастку комфортної ізоляції, де його годують теплими рейтингами та відфільтрованою реальністю. Проте ці рейтинги – не особисті, не політичні, а довіра до інституції президента, до постаті лідера країни, що воює. І ця довіра стає дедалі крихкішою – паралельно з ситуацією на фронті.

Україна – не Росія. Кучма написав про це книжку, Ющенко затвердив цю тезу політично, Янукович усвідомив її по дорозі до Ростова. Коли це нарешті усвідомить Володимир Олександрович та Андрій Борисович? Один із них прийшов під брендом “слуга народу”, а не з мандатом перетворити народ на своїх слуг. Хоча повний розбір передвиборчих обіцянок Зеленського і паралелі з його претензіями до Порошенка на стадіоні – це вже окрема історія, гідна циклу матеріалів.

Нас понад три роки привчали рефлекторно повторювати “не на часі” у відповідь на будь-яку критику влади. Для цього звузили медійне поле до лояльних каналів, запустили “інформаційне суфле” з наближеними ЗМІ, блогерами, Телеграм-каналами, налагодили підтримку “правильним” медіа і витіснили незалежні. Створили й утримують бот-мережі, щоб цькувати критиків. А опоненти влади автоматично отримали штамп “порохоботи” або “агенти Кремля”. Третього – не дано.

Одначе головний “слуга” та його команда “ефективних менеджерів” забули одну просту річ: будь-які договори з народом у демократичній країні мають бути взаємними. Українці не люблять авторитаризм – і це давно варто було б зрозуміти. Але в колі, де Зеленський перебував під час Майдану, радше сміялися з жартів про ебонітові палички, ніж намагалися зрозуміти глибинну ментальність народу. Зокрема – його схильність до спротиву. Українці вміють і не бояться протестувати, а подекуди навіть отримують у цьому драйв.

І тепер суспільство вирішило: якщо “на часі” під час війни зводити під копірку режим РФ-РБ, то “на часі” – і чинити цьому опір. Якщо ухвалення вигідного президенту законопроєкту займає менш як дві доби – отже, саме це для нього пріоритет. Якщо голоси зібрані за участі екс-ОПЗЖ – усе стає гранично очевидним, і точно не на користь державності. До речі, зверніть увагу на дату реєстрації цього законопроєкту. І знову в мене дежавю.

Тепла ванна, в якій Зеленський був переконаний, що його люблять просто за факт існування, прищур і м’яку посмішку, охолола. Але “менеджери” вже метушаться, щоб її підігріти: переконуватимуть президента, що на мітингах були лише молодіжки опозиційних партій; покажуть допис від ГУР про “російський слід” у протестах; процитують лояльних блогерів і зроблять усе можливе, щоб уникнути головного – визнання, що протестний рух є наслідком їхніх дій. Саме їхніх рішень – ухвалених із логікою “а куди вони дінуться?”. Саме тих рішень, про які, як здавалося на Банковій, українці забудуть уже наступного ранку.

Я дуже хочу, щоб Україна вистояла й перемогла – зовнішню Росію на полі бою, і внутрішню – у вигляді спроб зліпити з нас авторитарну подобу Кремля. Але боюся одного: що за 12 років подібний до цього текст напише вже 30-річний учасник сьогоднішніх мітингів. І знову – тепер у нього – буде дежавю. І знову доведеться протестувати тим, хто нині ще ходить у молодшу школу.

Наразі в питанні законопроєкту №12414 ми чуємо лише ситуативне декларування готовності знайти “рішення, які задовольнять суспільство”: це така собі політична обіцянка “зимової тисячі”. Але з якою метою вона озвучена? Щоб дійсно виправити цинічне порушення демократії, чи просто заспокоїти натовп і дочекатися, поки хвиля спаде, бо “люди забудуть”? Чи будуть зроблені висновки? Чи припинять Зеленський і Єрмак методично збирати в одних руках повний контроль над усіма гілками влади? Якщо чесно – я в цьому переважно песимістка.

Та одне знаю точно: на місці Зеленського і Єрмака я б не розраховувала на коротку памʼять людей, які масово цитують “Автозак” Сергія Жадана.