«Радів, коли вдавалося врятувати бійців, і хлопці могли ходити»: про медика Андрія Котика

Українські військові медики щодня ризикують життям під обстрілами, щоб вчасно дістатися до поранених, стабілізувати їхній стан та евакуювати із зони бойових дій. Кожен врятований ними боєць – важлива сила для України, аби продовжувати нашу боротьбу. І чимало медиків у війську – це переважно добровольці. 

Ці люди так само часто гинуть і перебувають “на нулі” разом із тими, кого рятують. Нерідко й об’єкти, де вони базуються й чекають команди на евакуацію – потрапляють під прицільні атаки ворога. Попри це, зауважимо, що немає офіційної статистики, яка б оцінювала кількість загиблих військових медиків та медикинь за час російсько-української війни.

Сімейним лікарем у цивільному житті й добровольцем, що опанував посаду військового медика з 2022 року – є Андрій Котик на псевдо “Док”. Протягом служби він неодноразово брав участь у рятувальних операціях саме на передовій. Він працював на найгарячіших напрямках фронту, зокрема в Бахмуті, що на Донеччині, а також на Харківщині. Проте навіть на лінії фронту “Док” не забував про свою місію як сімейного лікаря. Він вів власну сторінку, де ділився досвідом і розповідав, як подбати про себе у випадку різних симптомів. До речі, діти, лікуванням яких Андрій опікувався ще до повномасштабного вторгнення, досі чекають на свого лікаря. 

А ось важливим джерелом сил саме для Андрія стала родина, яку він віднайшов вже під час повномасштабної війни. Однак 23 серпня 2024 року об’єкт, де перебував захисник, зазнав обстрілу, внаслідок чого Андрій загинув… Більше про історію знайомства з чоловіком під час повномасштабної війни, пропозицію вже через місяць і вінчання у Буковелі, стосунки з “сином”, а також про те, як важко Андрій переносив розлуку з родиною і писав листи – в інтерв’ю для Букв розповіла Олена, дружина захисника.

Фото: особистий архів Олени

– Хочу розпочати з Вашого з Андрієм знайомства. Знаю, що це дуже цікава історія, адже він спершу був Вашим пацієнтом, а на побачення запросив вже трішки пізніше. Розкажете більше про те, яке враження він тоді справив, як розгорталися ваші стосунки, і чим він займався на той момент?

– У цивільному житті Андрій був лікарем сімейної медицини та завідувачем амбулаторії. Він був справді чудовим спеціалістом: мав повний набір декларацій, до нього було важко записатися на візит, але він ніколи нікому не відмовляв, особливо якщо йшлося про дітей. Це був лікар високого рівня. До слова, як згодом з’ясувалося, Андрій стежив за моєю робочою сторінкою ще до того, як записався на прийом. Я працюю лікарем-стоматологом. І ось вже під час прийому він постійно дивився мені в очі, що мені було аж трохи незручно. Потім ми спланували його подальше лікування, і він сказав: “Обов’язково запишуся до вас у наступну відпустку”. Як я зрозуміла, після цього він одразу поїхав на фронт, у Бахмут.

До речі, ми познайомилися, коли Андрій вже був військовим лікарем, тоді ще сержантом. Після цього ми періодично переписувалися з робочих питань. Якось я навіть запросила його на свій концерт, але він не зміг приїхати, бо перебував у Бахмуті в найважчий час. Я завжди казала йому, щоб беріг себе… Коли Андрій дізнався, що в нього буде відпустка, то планово записався на прийом. Тоді він ще запитав, чи не буду я проти, якщо ми після цього підемо разом на вечерю. Я собі подумала: “Колега, є про що поговорити”, і погодилася.

Фото: особистий архів Олени

Андрій прийшов на прийом із букетом квітів, ми запланували його лікування на час відпустки, і вже наступного дня пішли на побачення. Після цього було ще одне побачення, а згодом він запросив мене на спільну фотосесію та познайомився з моїм сином. Можна сказати, що Андрій одразу зізнався, що закохався у мене з першого погляду і хоче зробити все, щоб стати частиною нашої родини. Він дуже хотів знайти підхід до мого сина і казав, що, якщо я дозволю, він зробить усе, щоб ми були разом. Через місяць він зробив мені пропозицію.

Фото: особистий архів Олени

– Повернімось ще до Вашої особистої історії. У Вас є син, якому зараз дванадцять років, і з Ваших соціальних мереж видно, що у вас дуже близькі стосунки. Тож не можу не запитати, як Андрію вдалося знайти спільну мову з ним, і як ви разом проводили час?

– Знаєте, мені здається, Нікіту “підкупило” те, що ми з Андрієм проводили час не вдвох, а саме всі разом – навіть із собачкою. Тобто, вдвох ми були буквально перші декілька зустрічей. Пам’ятаю, як одного вечора ми замовили додому суші, дивилися якусь кінокомедію, і це дуже сподобалося Нікіті. Наступного дня теж разом ходили в кіно. Мені здається, для нього було дуже важливо, що Андрій ставився до нього з такою ж повагою, як і до мене. Був лише один момент ревнощів, через який Андрій сильно переживав. Він готовий був приїхати, щоб поговорити з Нікітою. У нас тоді з сином виникла суперечка, і він запитав: “Якщо у вас з Андрієм будуть спільні діти, ви мене віддасте в дитячий будинок?”. Андрій з ним тоді поговорив, не знаю, про що саме, але більше таких запитань не виникало. 

Фото: особистий архів Олени

Потім, звісно, виникали інші моменти у вихованні, але Нікіта дуже поважав Андрія. Він бачив, що я іноді сумнівалася в наших стосунках через те, що все розвивається дуже швидко, і дуже переживав, щоб я сказала йому “так”. Коли Андрій робив мені пропозицію, ми теж були всі разом. Він приділяв увагу і мені, і Нікіті однаково – для нього було важливо, щоб це були родинні моменти. Андрій насправді сприймав Нікіту як рідного сина. Побратимам він розповідав, що несе за нього відповідальність, і навіть говорив, що хоче його усиновити. Але, на жаль, ми не встигли це зробити.

Якось до Дня батька на сайті батальйону хотіли опублікувати допис про Андрія. Він тоді попросив у мене дозволу дати наше спільне фото, де ми разом із Нікітою. У своїх публікаціях Андрій завжди називав Нікіту своїм сином. І це не лише на словах. Коли Андрій був удома, він ходив до школи, був у всіх батьківських чатах, повністю переймався всім, що стосувалося виховання. Він дійсно сприйняв Нікіту як рідного.

Фото: особистий архів Олени

– Перш ніж ми розпочнемо розмову про Андрія та службу у війську, я хочу запитати про ще одні дуже теплі спогади – вінчання у Буковелі. Наскільки я розумію, Ви зробили це таємно. Можливо, зараз можемо розповісти про це більше? Це була пропозиція саме Андрія, так?

– Так, Андрій зробив мені пропозицію, але ми вирішили разом усе добре зважити, бо для нас–  це дуже вагомий і відповідальний крок. Ми обоє – віряни й віримо, що шлюб укладається на небесах, щоб потім разом продовжити життя там, на небі. Тому я підходила до цього рішення свідомо, а Андрій дуже цього хотів. До того він не був одружений і не мав дітей, тож наші стосунки стали для нього першими по-справжньому серйозними.

Ми вирішили не робити велике весілля у його рідному місті, а поїхали саме до Буковеля, бо це його улюблене місце. Він навчався в Івано-Франківську, і Буковель був для нього місцем, куди вони часто їздили відпочивати з друзями. Саме тому ми вирішили повінчатися там. Домовилися зі священником, і все пройшло дуже особливо. Ми до цього підходили серйозно: постили разом, сповідалися, дійсно готувалися за всіма правилами.

Фото: особистий архів Олени

Фото: особистий архів Олени

– З повномасштабною війною Андрій добровільно вступив до війська теж за спеціальністю лікаря, тільки тепер військового. Тобто, Ви почали  стосунки з Андрієм, вже як з військовим. Розкажете про період, коли Ви були з ним на відстані як подружжя? Чи розповідав він про свою роботу?

– Саме на момент початку наших стосунків та одруження – Андрій перебував на відновленні. Пізніше ми взяли спеціальну відпустку, щоб влаштувати весілля, поїхати у весільну подорож і просто побути разом. До цього він вже був на бойових у Бахмуті. І ось він зробив мені пропозицію повінчатися, коли дізнався про те, що їх скоро відправлять на передову. Хоча спочатку не сказав мені про це. Після вінчання минув приблизно місяць, і вони вирушили на Харківщину.

Ми постійно були на зв’язку, спілкувалися по відео, я часто відправляла йому посилки. Для мене було обов’язковим після роботи зідзвонитися з ним. Андрію дуже важко давалось те, що він з нами на відстані… Мабуть, для нього це було навіть важче, ніж для мене. Якось він сказав: “Я зробив найбільшу помилку, що пішов у ЗСУ”. Але я відповіла, що ніколи не дозволю йому так говорити, бо це – його найвідважніший вчинок, і я ним дуже пишаюся. Казала, що війна – це не смерть. І я справді вірила, що це не торкнеться нашої родини…

Я завжди пишалася Андрієм. Він постійно проходив різні курси і за час служби його підвищили спершу від сержанта – до молодшого лейтенанта, а потім – до лейтенанта. Будуи простим лікарем, тоді ще фельдшером, він дослужився до начальника медичного пункту із званням лейтенанта медичної служби. І при цьому він завжди себе недооцінював, хоча я дуже вірила в нього. Казала, що після війни я допоможу йому побудувати свою клініку, а зараз просто завжди буду поряд.

Фото: особистий архів Олени

Фото: особистий архів Олени

– За час своєї служби Андрій перебував на найважчих напрямках фронту, як, наприклад, Бахмут та Куп’янськ. До того ж, все-таки він відповідав за дуже непросту місію – порятунок інших бійців. Скажіть, чи ділився він з Вами історіями хлопців, яких врятував, і як він все це переживав?

– Вони, як медики, базувалися у своєму осередку, але часто виїжджали на евакуації. І ось в останні місяці все залежало від Андрія як керівника. Він дуже старався зробити так, щоб його побратими не перебували безпосередньо на нулі. Він надзвичайно цінував медичний склад і робив усе, щоб їх не ставили на чергування в бліндажах. Але, звісно, були моменти, коли вони знаходилися в лісах на самому передньому краю. У будь-якому випадку, вони завжди перебували на самій лінії фронту. 

Для Андрія було важко, коли не вдавалося вчасно забрати поранених з поля бою. В останні місяці евакуації проходили човнами, бо всі переправи були розбиті. Дуже часто евакуація затягувалася, і у поранених бійців занадто довго залишалися турнікети, через що багато хто втрачав кінцівки. Але Андрій завжди радів, коли вдавалося врятувати таких бійців, уникнути ампутації, і хлопці могли ходити. Для нього це було дуже важливо.

Коли ми з ним щовечора розмовляли, я завжди здригалася від вибухів на тлі, а ще від його слів: “Добраніч, кохана. Буду лягати, поки є можливість поспати”. Адже сон для них – це також певна розкіш. Але коли Андрій приїжджав до нас, він завжди ділив два світи: світ там і світ тут, із нами. Коли він був з нами, то наче забував про все і просто хотів провести час із родиною. Він намагався оберігати мене від деяких деталей і завжди старався бути на зв’язку.

Я, до речі, дізналася, що щось трапилося, коли він не вийшов на зв’язок. А такого раніше не бувало. Він завжди знаходив спосіб попередити, якщо зв’язку не буде…

Фото: особистий архів Олени

Фото: особистий архів Олени

– Ви опублікували лист Андрія, в якому він зворушливо звертається до Вас і до Нікіти зі словами: “Якщо зі мною щось станеться, бережи маму, мою Олену”. Дозвольте уточнити, за яких обставин Андрій написав цього листа? Він переживав, що з ним може щось статися?

– Насправді, листи він писав періодично, просто інші такі більш особисті. А взагалі в кожному-кожному з листів обов’язково був абзац зі словами: “якщо мене не стане…”. І щоразу це були різні настанови. Якось казав за якісь виплати, ми ще сварилися з цього приводу… Я все це заперечувала. Ще він постійно просив мене, щоб я співала пісню “Котику”. Це пісня, яку я спільно з гуртом “FRANKO band” написала на наше весілля і потім виконувала її в РАГСі. Але що б він не писав, завжди проговорював “якщо мене не стане…”.

Фото: особистий архів Олени

– Олено, розумію, що минуло дуже мало часу, тож наступне запитання – лише якщо Ви готові відповісти. Скажіть, чи вдалось встановити точну хронологію загибелі Андрія? Бо в деяких джерелах пишуть, що це сталось на передовій лінії зіткнення, коли він надавав допомогу. Це правда?

– Відомо, що був приліт у штаб, де вони базувалися. Це була керована авіабомба, і всі побратими впевнені, що вона була спрямована саме в той пункт, де перебували медики… Ми поговорили з Андрієм увечері і закінчили розмову о першій годині ночі. Сьогодні, коли я подивилася на його годинник, побачила, що він зупинився о 3:29. Але годинник, хоч і пошкоджений, але скло вціліло, тому він міг ще йти певний час. Тож точного часу загибелі не знає ніхто. 

Але командир повідомив мені, що смерть була миттєвою, адже отримані ушкодження були несумісними з життям. Це був виїзд на евакуацію, але в той момент вони знаходилися в будинку. Фельдшер і ще один бойовий медик були у відпустці, а його побратими залишилися живими. Якось так співпало, що головний удар прийняв на себе Андрій. Він зазнав поранень правої руки та голови з цілковитими переломами черепа. Мені, до речі, повернули його обручку. Для Андрія ця каблучка була всім: оберегом, символом вірності та любові. Тому ми поховали його з каблучкою, а свою я носитиму завжди.

Фото: Карпенко Катерина для проєкту “Важлива”

– Олено, як Ви сьогодні? Я помітила, що Ви продовжуєте активно вести соціальні мережі, нести пам’ять про Андрія, брати участь у різних тематичних проєктах, співати. Тобто, Ви не зачиняєтесь у собі, й це теж важливо. І як, до речі, це переживає Нікіта?

– Я взагалі дуже соціально активна. Це, до речі, я одразу проговорила з Андрієм: адже я публікуюсь у журналах, співаю, виступаю, активно веду соціальні мережі, постійно працювала на керівних посадах, а зараз відкрила свою клініку. Я сказала, що йому потрібно це прийняти. Але він завжди мене підтримував, розділяв мої захоплення і дуже пишався мною.

Зараз мені дуже важко. Коли я працюю, я вся в роботі – це медицина, це серйозно, я лікар, що оперує, тут немає місця для слабкості. Але коли приходжу додому, підтримки немає, і так само немає, кому подзвонити… Маючи багато друзів, я переважно проводила час на роботі, “на телефоні” або  особисто з Андрієм та сином. Нікіта, до речі, цього року вступив до ліцею, тож тепер він вдома лише на вихідні. Тепер тут тільки собака та я.

Фото: особистий архів Олени

Важко, наприклад, вести і соціальні мережі. Бо, по-перше, це думка людей. Часто гірке слово людини тебе ранить. Але, звісно, багато жінок, дружин і матерів, які також втратили своїх близьких, пишуть мені слова вдячності за мою активну соціальну позицію. Є й ті, хто це осуджує. Але я рухаюсь так, як підказує моє серце. І Андрій точно хотів би, щоб я так робила. Він завжди наголошував: “Якщо зі мною щось станеться, ти не маєш скасовувати концерти. І обов’язково повинна заспівати пісню “Котику’”. Співати дуже важко, виступаю лише на адреналіні. Але я знаходжу в собі сили, бо знаю, що Андрій не пробачив би мені, якби я опустила руки.

У Нікіти перші декілька днів після загибелі Андрія був немов агресивний стан. Він не міг це прийняти. Бо він дуже радів нашим сімейним дням, йому все життя хотілось “тата”. Але зараз він більше носить це все в собі. І дуже агресивно ставиться до слів “війна” та “передова”. Тому що він побачив, як люди йдуть на фронт і гинуть, і в цьому немає ніякої віддачі. Зараз, коли приїжджає додому на вихідні, ми разом їздимо на кладовище.

Фото: особистий архів Олени

Фото: особистий архів Олени

– Олено, зараз Ви збираєте підписи на присвоєння Андрієві звання Героя України. Давайте акцентуємо на цьому і, на прикладі історії Андрія, нагадаємо, що військові медики є однією з найважливіших ланок на фронті. І в більшості випадків – це добровольці, які часто жертвують собою і так само часто гинуть.

– Знаєте, ми розуміємо, що це просто підписи, але не зібрати я їх не можу. Бо як я можу опустити руки? Але збираються ці підписи вкрай важко. Хоча я розумію, що двома кварталами Білої Церкви ми вже могли б закрити цю петицію.

Одна з моїх цілей, чому я прагну говорити про Андрія, – це бажання, щоб його ім’я залишилось в історії України та історії цієї війни. Він завжди був відданий своїй професії лікаря – як військового, так і сімейного. На фронті для нього пріоритетом було зробити все можливе, щоб захистити побратимів і дати людям шанс бути врятованими. У цивільному житті він також ніколи не сприймав медицину як “бізнес”: він бачив у ній професію гуманності.

Є дуже багато історій про те, як батьки дотепер не можуть сказати дітям, що їхній лікар Котик – загинув на фронті, що його більше немає. Уявіть, люди навіть не змінювали декларації, а чекали саме його… Тому я дуже хочу, щоб Андрія знали та пишались ним так, як пишаюсь я. Аби всі розуміли, що у нас є люди, які не “за гроші”, а за гуманність і добрі вчинки.

Фото: Карпенко Катерина для проєкту “Важлива”

Зараз родина захисника, лейтенанта медичної служби Андрія “Дока” Котика, збирає підписи на присвоєння йому звання Героя України (посмертно). Для родини це важливо, тож долучитися може кожен.

Посилання на петицію: https://petition.president.gov.ua/petition/233314