Радянська міфологія про Другу світову війну

Джерело: Букви

1.“Велика вітчизняна війна”

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року з нападу гітлерівської Німеччини на Польщу. Радянський Союз вступив у війну вже 17 вересня 1939 року як союзник нацистів, атакувавши Польщу зі сходу. СРСР діяв згідно з секретним протоколом пакту Молотова–Ріббентропа, укладеним напередодні вторгнення – 23 серпня 1939 року. СРСР також окупував Балтійські країни, атакував Фінляндію (Зимова війна 1939–1940) та анексував частину Румунії (Північну Буковину та Бессарабію) у 1940 році. 

Відокремлення радянсько-німецької війни 1941–1945 років від загального контексту Другої світової мало на меті декілька цілей:

• приховування ролі СРСР як агресора на першому етапі війни;
• легітимізацію СРСР у ролі “жертви агресії”;
• посилення режиму в роки війни та повоєнні десятиліття.

Сьогодні Росія продовжує активно використовувати цю концепцію з метою політичної мобілізації населення, виправдання агресивних дій проти інших держав та дискредитації міжнародної спільноти, применшуючи роль не лише союзників у перемозі над нацизмом, а й роль тих народів, які входили до складу СРСР у роки війни.

2. СРСР не причетний до розв’язання Другої світової війни – Сталін був змушений укласти пакт про ненапад з нацистами, щоб відтягнути війну.

Москва активно постачала Берліну стратегічну сировину, пальне, продовольство і матеріали для військової промисловості, ще з 1920-х. Співпраця СРСР та Німеччини почалась ще в період Веймарської республіки, і прихід до влади нацистів не лише не зупинив, але й посилив її. Наприклад, у 1931 році Радянський Союз забезпечував до 30% німецького імпорту зерна, близько 50% потреб у нафті й нафтопродуктах, значну частку імпорту кольорових металів. 

На території СРСР діяли центри підготовки військових для німецької армії – на авіабазі в Липецьку встигли підготувати близько 200 пілотів у період з 1925 до 1933 року. В ці ж роки діяла танкова школа в Казані, дозволяючи німецькій армії мати доступ до сучасної зброї в обхід повоєнних обмежень, встановлених Версальським договором. Всі ці фахівці згодом склали основу армії Третього Рейху.

Сталін прагнув домовитись про спільні дії з нацистами ще з 1935 року, а до того перешкоджав німецьким комуністам спільно з соціалістами боротися з приходом нацистів до влади. Публічна взаємна критика ідеологій жодним чином не перешкоджала фактичному зближенню двох диктаторів, яке почалося одразу після встановлення нацистського правління.

Коли бажані домовленості були досягнуті, укладено пакт Молотова–Ріббентропа у 1939 році, відбулося вторгнення Червоної армії в Польщу, яке радянська та російська пропаганда називає «визвольним походом» для захисту українців і білорусів, ігноруючи той факт, що воно було здійснене на виконання домовленостей з нацистами. Змова Гітлера зі Сталіним у 1939 році (пакт про ненапад із секретними протоколами) фактично відкрила шлях до початку Другої світової війни.

3. Перемогу над нацизмом здобув саме СРСР, який “ніс основний тягар війни”, тоді як внесок союзників був незначним – вони “зволікали з відкриттям другого фронту” і долучилися лише на фінальному етапі.

Це спрощення радянської пропаганди, породжене іншим міфом, який ігнорував загальний контекст Другої світової (в якій СРСР був співагресором), обмежуючись лише німецько-радянським фронтом та періодом 1939-1945 років. 

Велика Британія з 1939 року самотужки протистояла нацистам в Європі та Африці, з 1941-го до боротьби приєдналися США, розпочавши бойові дії у відповідь на атаку Японії (союзниці Третього Рейху) в Тихому океані. У 1943 році союзники висадились в Італії, а у 1944 – у Франції. Все це розтягувало сили нацистів, не дозволяючи зосередитись на тому, щоб остаточно покінчити з СРСР.

З 1942 року західні союзники постачали СРСР зброю, техніку, пальне, провізію за програмою ленд-лізу, що переломило перебіг бойових дій на східному фронті і дало можливість радянській армії розпочати контрнаступ. Близько 1/3 вантажівок радянської армії надали США. Без американських “Віллісів” та “Студебекерів”, які стали легендарними в СРСР навіть після війни, більшість наступальних дій радянської армії були б неможливими, як і масове використання такої оспіваної радянськими пропагандистами зброї, як РСЗВ “Катюша” (пускові монтувались на Studebaker US6, яких було поставлено 20 000, проти 600 радянських ЗіС-6). Загалом СРСР отримав від союзників понад 400 000 автомобілів, 14 000 літаків, 7 000 танків, понад 4 000 000 тонн продовольства та величезну кількість товарів для військової промисловості, з яких вироблялись вже нібито “радянські” танки і снаряди.

Власне, безальтернативність американської допомоги визнавали Сталін (за спогадами Микити Хрущова) та маршал Жуков. Останній в 1960-х роках згадував: “У нас не було вибухівки, пороху. Не було як споряджати гвинтівкові патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі! Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю? А зараз представляють справу так, ніби у нас все це було своє у надлишку”.

4. Радянська армія принесла народам Європи визволення і свободу, звільнивши їх від нацизму.

Після розгрому нацистів у 1945 році радянські війська залишились у Східній Європі і на десятиліття встановили там гегемонію Москви. Країни Центрально-Східної Європи, які потрапили у радянську окупаційну зону, не мали права на вибір політичного курсу – там було встановлено комуністичні диктатури, замасковані під «народні демократії», які діяли в інтересах СРСР. 

Будь-які спроби змінити подібні режими жорстоко придушувались, як в Угорщині в 1956 році та Чехословаччині у 1968 році. Країни Балтії взагалі були включені до складу СРСР і втратили незалежність на півстоліття.

Насаджені СРСР після Другої світової війни режими фактично були повалені лише після його розпаду у 1991 році, після чого більшість народів Центральної та Східної Європи приєднались або взяли курс на ЄС та НАТО. Відтак радянський міф про “визволення Європи” спростовується самою історією та пострадянським вибором країн, які потрапили під контроль або окупацію СРСР після 1945.

5. Перемогу у війні здобули виключно росіяни, тоді як внесок українців та інших народів СРСР був мінімальним.

У лавах Червоної армії воювало близько 7 мільйонів вихідців з України – приблизно 23% від загальної чисельності збройних сил СРСР. 2 500 000 українців були нагороджені медалями за мужність та відвагу. 2072 стали Героями Радянського Союзу, 32 отримали це звання двічі (всього було 115 таких людей), а уродженець Сумщини Іван Кожедуб був нагороджений званням Героя Радянського Союзу тричі. Окрім Червоної армії, українці воювали з нацистами у інших арміях країн-союзниць: близько 120 тисяч – у Війську Польському, 80 тисяч – у збройних силах США, 45 тисяч – у канадській армії, тисячі – у Франції та інших країнах.

У січні 1945 року репортер газети Saturday Evening Post Едґар Сноу писав – війна, яку дехто схильний називати “російською славою”, по справедливості мала б бути визнана насамперед українською війною. “Міста, промисловість, землеробство та населення жодної іншої європейської країни не зазнали таких тяжких нищень”.

Сукупні втрати України у війні (військові та цивільні) оцінюються приблизно у 8–10 мільйонів – тобто від 1/5 до 1/4 українців загинули внаслідок війни. Цікаво, що цей факт визнавали й радянські та російські історики, тоді як керманиці СРСР та Росії його заперечували. Фактично, першим це зробив Сталін це у 1945 році, коли заявив про “визначальну роль російського народу” у перемозі над нацизмом. Його ідеологічний послідовник Путін ще у 2010 році (період правління проросійського Віктора Януковича) заявляв, що СРСР “зміг би перемогти і без українців”.

6. Українці були особливо схильними до колабораціонізму – нібито на відміну від росіян та решти народів СРСР.

Значну частину добровольців Вермахту і СС становили росіяни – найбільш відомим прикладом є Російська визвольна армія генерала Власова (налічувала близько 130 000 бійців). Були створені дві російські дивізії СС, окремий козачий корпус СС та інші підрозділи з колишніх радянських громадян російського походження. Для порівняння, демонізована російською пропагандою дивізія СС «Галичина» налічувала приблизно 13–15 000 бійців – у рази менше, ніж сформовані з росіян підрозділи СС. Крім того, значна частина солдатів «Галичини» автоматично отримали радянське громадянство у 1939 році внаслідок радянської окупації – крім цього факту, більше нічого з СРСР їх не поєднувало. Багато в чому це твердження стосується й мешканців решти українських земель, які були окуповані радянською владою за два десятиліття до того. Фактично, для українців один окупаційний режим змінився іншим, кожен з яких був не менш жорстоким за інший та націленим на викорінення українців як нації. Твердження про «особливу зрадливість» не витримує критики й з огляду на попередній пункт та масштаб внеску українців у перемогу над нацизмом.

7. ОУН та УПА воювали на боці нацистів проти СРСР.

Організація українських націоналістів (ОУН) намагалася використати німецько-радянський фронт Другої світової війни для відновлення незалежності України, втраченої після поразки Визвольних змагань 1920 років. У червні 1941 року ОУН проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави, сподіваючись на підтримку Німеччини. Проте, нацисти одразу розпочали репресії проти учасників та лідерів ОУН. В липні 1941 року гестапо заарештувало лідера ОУН(б) Степана Бандеру та прем’єра Українського державного правління Ярослава Стецька – за відмову відкликати Акт незалежності. Обох відправили до концтабору Заксенгаузен, де вони  перебували до кінця 1944 року. Лише в Бабиному Яру було розстріляно більше сотні оунівців. 

За таких умов у жовтні 1942 року на Волині постала Українська повстанська армія (УПА), яка розпочала бойові дії проти нацистської окупаційної адміністрації. Навесні 1943 року повстанці вибили нацистів з кількох містечок на Волині, влітку здійснили ряд нападів на німецькі гарнізони, конвої, табори утримання військовополонених та в’язниці. Згідно зі звітами нацистського командування, датованими квітнем 1943 року, території по лінії Кременець – Ковель – Костопіль – Рівне контролювалися силами українських повстанців.

На придушення УПА нацисти відправили 10 моторизованих армійських батальйонів та близько 10 000 поліційних сил. Спроба провалилася зі значними втратами – близько 3000 убитих і поранених з боку нацистів, тоді як втрати УПА склали 1237 убитих і поранених. Повторна спроба восени 1943 року також закінчилась без особливого успіху – нацисти понесли втричі більше втрат, але домоглись деякого зниження активності повстанців. 

У 1944 році один з курінних УПА-Північ Порфирій Антонюк, який вів переговори з німецьким командуванням, був розстріляний за рішенням військового трибуналу УПА. Тоді ж командування УПА видало розпорядження, яке під загрозою смерті забороняло співпрацю з нацистами. Натомість керівництво ОУН-УПА шукало способів налагодити взаємини з іншими народами, які перебували під німецькою чи радянською окупацією. 

Бої УПА проти радянських сил розпочались лише у 1944 році, проте внаслідок втрат, понесених у протистоянні з нацистами, успіху досягти не вдалось і командуванням було ухвалене рішення перейти до партизанської тактики та накопичувати ресурси для подальшої боротьби за звільнення України вже від радянської окупації. Вважається, що свій останній бій радянським окупантам бійці УПА дали аж у 1960 році, у Тернопільській області, коли після ліквідації лейтенанта КДБ, на придушення боївки з трьох людей радянська влада відправила 500 солдатів. Останній же підпільник УПА, Ілля Оберишин, зумів уникати арешту аж до 1 грудня 1991 року, коли самостійно вийшов з підпілля.

• Друга світова війна, яка тривала з 1 вересня 1939 року по 2 вересня 1945 зачепила низку країн. Загалом у бойових діях були задіяні понад 100 000 000 військових з більш як 60 країн світу.