Російське називали «вітчизняним», а мої фільми «американщиною» – режисер Любомир Левицький

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Дискусії щодо доцільності українського кінематографа, який швидко розвивається в напрямку виробництва фільмів про російсько-українську війну, залишаються на порядку денному. Зокрема йдеться про жанри та інструменти, які дозволили б відтворити сучасні реалії без надмірної маніпуляції. Цю місію переважно несуть документальні стрічки, які вже отримують визнання світової громадськості, і навіть принесли Україні перший “Оскар”. Ці фільми частково засновані на свідченнях очевидців та часто відтворюють оригінальний документальний матеріал. Проте актуальними також є інші етичні питання: чи доречно фільмувати війну у художній формі, чи допустимо знімати складні емоційні сцени за участю тих, хто пережив подібні обставини, чи слід залучати до знімання військових тощо. Відповіді на ці питання допоможуть визначити контекст не лише сучасного, а й майбутнього українського кіно.

У  документальному жанрі під час повномасштабної війни адаптував свою діяльність й український режисер Любомир Левицький. Ще задовго до початку російсько-української війни Любомир створив перший український трилер “Штольня”, який чітко визначив його орієнтири на розвиток саме національного кінематографа. Першим документальним фільмом режисера став військовий трилер під назвою “Йди за мною”, що розповідає про реальну спецоперацію “холодноярівців”, зафіксовану камерами дронів аеророзвідки. Також, вже 2 травня, у кінотеатрах покажуть нову документальну стрічку Любомира про воїнів 3-ї ОШБр – “Ми були рекрутами”. Усі герої фільму – реальні бійці бригади, серед яких є і штурмовики, і розвідники. Однак лише головний герой є професійним актором. Обидві кінострічки чітко демонструють місію сучасного кіно, яку визначає Любомир: знімати щирі історії про звичайних людей, які одного дня стали на захист держави, але не покинули мрії про сім’ю та мирне життя у своїй країні.

Більше про боротьбу з наративами в кінематографі, формування пропаганди, меседжі й образи, які працюють на іноземну аудиторію, а також  щодо того, яких змін зазнає українське кіно й наскільки воно в контексті нашого сьогодення – в інтерв’ю для Букв ділиться режисер Любомир Левицький.

Фото надане пресслужбою

– Насамперед розпочнімо з Вашого особистого переосмислення українського мистецтва, зокрема кіно. Як змінився Ваш почерк у створенні фільмів і баченні тем, які є першочерговими для зображення саме під час повномасштабної війни?

– Скажу відверто, що я передусім дуже сильно змінив себе. В перший день повномасштабної війни я зрозумів, що того Любомира й режисера, яким я був до цього – вже немає. Це вже інша людина – доросла особистість, для якої кіно не лише є улюбленою справою, а й місією. Те, чим я почав займатися саме на початку повномасштабного вторгнення – приєднався до кіл документалістів і почав шукати історії, які можна було б зафіксувати та подати під таким кутом, як ніхто раніше не робив цього у нас в Україні. Було важливо, аби це працювало на дві мети: перша – безпека країни, друге – мотивація, що, на мою думку, є головною місією усіх, хто публічно щось репрезентує. Також почали змінюватися наративи, всі наново поринули в пошук себе в сучасному сторітелінгу, який змінюється з війною. Почали шукати вже нових героїв – тих, хто сьогодні є архетипом національної мотивації. І, як правило, зараз це реальні невигадані люди.

Фото надане пресслужбою

– Продовжуючи тему переосмислення кіно. Пам’ятаємо, що ще з 2014 року у нас були кінороботи про війну. Яким цей період був особисто для Вас? Як у професійному контексті, так і щодо переосмислення цієї лінії розмежування між українським та російським.

– Для себе я почав розмежовувати ці речі дуже давно, ще років 20 тому, коли взявся знімати в Україні саме українськомовне кіно. Сьогодні я можу впевнено сказати, що ми дуже сильно програємо в цій війні саме пропаганду. Росія розпочала займатися пропагандою дуже давно, вони дійсно вміють в ній орієнтуватися й дуже щільно намагалися просочити її в українському суспільстві через свої продукти. Мене завжди дивувало, як, наприклад, ще 15 років тому, українці називали російське кіно “вітчизняним”, а мої фільми – “американщиною”. Я не міг зрозуміти, чому так відбувається: через те, що в мене картинка яскравіша, чи герої схожі на європейців, чи, можливо, немає цих типово обідраних під’їздів? 

І через те, що вони тривалий час нав’язували нам свої продукти, які були доступними, ми почали ототожнювати себе з ними. Я ж навпаки намагався у своїх проєктах доводити протилежне. Сьогодні, великою ціною, але ми почали отримувати це розмежування. Перше відмежування – це завжди була мова, адже вона дуже важлива в аудіовізуальній продукції – це є ідентифікація. Польське звучить польською, французьке – французькою, тож українське має лунати українською відповідно. Зараз ми проходимо дуже важкий період історії, й нам потрібно дбати про те, щоб не втратити можливість спіймати цей момент і зафіксувати ці нові архетипи та сторітелінги. 

Фото надане пресслужбою

– З початком повномасштабної війни Ви утвердилися переважно в документальному жанрі. Власне, дебютним став фільм “Йди за мною”, що буквально охоплює реалії нашої боротьби. На прикладі цього фільму, якою для Вас є межа між тим, аби показати ці реалії, не спекулюючи на них?

– Якщо ми маємо справу з документалістикою, спекуляція полягає в неправдивості відтворення. Тобто, ми спотворено подаємо конкретні факти, маніпулюючи й, у такий спосіб, використовуємо це для чиїхось інтересів. Завжди має бути дуже серйозне ставлення до самого себе, довіра до себе, до продукту та до джерел, якщо це документалістика. Я ж більше працюю в художньо-документальному кіно й ніколи впевнено не іменував себе документалістом, тому що в Україні вже є дуже потужні документальні режисери. 

До того ж, я використовую художню форму для справжньої розповіді, а документалістика – це бути людиною-дзеркалом, тобто розповідати, нічого не приховуючи та не прикрашаючи. Я все-таки прикрашаю, і ця “упаковка” є інструментом, який допомагає мені краще донести задум до глядача. Фільм “Йди за мною” – це документальна історія, в якій ми створили оригінальну музику та правильно зробили відновлення матеріалу, який вже був відзнятий під час бойових дій.  Це було покращення певних моментів, відповідний дизайн та, певною мірою, підсилення емоцій. Це допоміжні художні інструменти для розповіді, але водночас історія витримана максимально правдиво. 

Фото надане пресслужбою

Я вважаю, що уникнути того, аби кіно стало інструментом маніпуляції – це передусім мати яскраво виражену основну місію. Наприклад, незабаром виходить у прокат фільм “Ми були рекрутами”. Чи виконає він рекрутингову місію? Я думаю, що так, дійсно буде певний сплеск серед охочих приєднатись. Але чи була це справжня місія? Ні. Основна місія – це мотивація. У нас є дуже великий запит від військових в елементарному “дякую”. В донесенні того, що вони проживають щодня. Тож, моє бажання – надати елітарності статусу наших військових. Тим, хто сьогодні стоїть на захисті нашої країни, й тим, хто ще приєднається.

– Ви почали говорити про фільм “Ми були рекрутами” в контексті, що залучення людей до війська не є першочерговою метою. Однак, так чи інакше, це може вплинути на свідомість людей. Тож чи можемо ми говорити про наявний соціальний меседж до громадськості?

– Цей фільм – це велика “послуга” для українського кінематографа, тому що ми показали не просто персонажів, а реальних людей, які можуть стати архетипами для майбутнього українського Марвелу. Нам нічого не потрібно вигадувати: просто обираємо героя, змінюємо ім’я і вже маємо персонажа. Тож єдина місія цього фільму – познайомити українців з людьми, що стоять зі зброєю в руках поза екраном. Надати їм обличчя, так би мовити. Бо це –дійсно круті люди з унікальною філософією, але водночас – дуже сентиментальні. Вдень вони нищать ворога, а потім повертаються на позиції доглядати щеня, яке поранило лапку, і плачуть. Це різні люди. Можливо, хтось звинуватить мене в тому, що я романтизую війну, але в ній і є певна романтика… Водночас це й викликає мотивацію. Так, якщо хтось хоче приєднатися до війська, але вагається, я впевнений, що цей фільм допоможе визначитися. Однак це не буде пропаганда. 

Фото надане пресслужбою

– Ми звикли, що до образу українців, зокрема в кіно, побутує безліч наративів. Наприклад, те, що ми є багатостраждальним народом, або, знову-таки, образ типової української туги. Оцінюючи кіно, яке розвивається зараз, коли ми передусім – не про страждання, а боротьбу, чи вдається нам відійти від цього образу?

Це моя друга болюча тема, і сьогодні я максимально мотивую всіх робити фокус виключно на позитивних історіях та персонажах. Бо скільки років ми вже говоримо лише про страждання… Навіть наш перший “Оскар” – через біль. Це вже якась кармічна історія, де ми маємо все найкраще отримувати через страждання. Ці образи, які сьогодні я хочу показати у фільмі – це про живих легенд. Не тих, кого ми втратили. Не тих, через кого ми зараз страждаємо. Це реально круті пацани, наші тигри й представники військової еліти. Історія про них. Вони можуть прийти на прем’єру, з усіма фотографуватися й підписувати постери… 

Уявляєте, наскільки велика різниця меседжів? Ми маємо показувати наших героїв, коли вони живі. Так, це правильно – називати вулиці іменами героїв, які вже не з нами. Але важливо показувати й тих, хто сьогодні тут. Це справді допомагає людям вірити в реальність перемоги. Уявіть собі, коли Ви подивилися фільм про місію, де всі загинули, й місію, де всі вижили. Порівняйте ці настрої після перегляду. Тоді, коли хочеться жити, боротися й підтримувати. Тому сьогодні я нікому не раджу знімати історії про страждання, бо ми знову будемо підживлювати старі наративи. Маємо їх змінювати.  

Фото надане пресслужбою

– Не можу не запитати: яке кіно працює на західну аудиторію? Чи варто нам також використовувати кінематограф у власній пропаганді – на прикладі того, як це робить Росія у своїх інтересах?

– Це складне питання, тому що зараз я саме займаюсь його дослідженням. Знаєте, чому ще жоден голлівудський фільм не відзняли про українську війну? Можливо через те, що немає грошей чи сценаристів? Ні, насправді все є. Річ у тому, що вони не розуміють, ким є українець. Це той, хто відвоював Крим, чи той, хто переміг росіян на Донбасі? Хто ці переможці? Вони не мають відповідей на ці питання, бо війна триває. Тож поки що вони не будуть інвестувати кошти в історії, які конкретно прив’язані до війни й певних політичних подій. Адже все може змінюватися, і комерційні структури не готові ризикувати великими грошима.

Яке кіно працюватиме на західну аудиторію? Це будуть історії, які надихатимуть. Світові завжди потрібні нові супергерої. І, якщо ми створимо супергероїв, які взаємодіятимуть із Заходом, будуть вдячними за підтримку, то це буде цікаво як американському, так і європейському ринку. Ми не маємо бути зухвалими. Нам потрібно залишатися автентичними, але водночас вдячними нашим партнерам. Однак, чи буде це цікаво нашій аудиторії? Є питання. Бо, насправді ж, у світі успішні ті історії, які є визнані тут, вдома.

Фото надане пресслужбою

– Колись Ви говорили про те, що перший “Оскар” Україні привезуть документалісти. Власне, так і сталося.  На противагу цьому, якою Ви оцінюєте актуальність саме художнього кіно? Якщо говорити про зображення воєнного досвіду.

– Якщо це кіно має чітку місію та може вплинути на безпеку країни й мотивацію людей – воно має бути створене. Бо, як я вже казав, якщо ми зараз втратимо момент зафіксувати історію – в майбутньому знову потрапимо під вплив російських наративів. Так, зараз дуже складно сказати, в якому жанрі та на які теми доречно знімати. Однак, я вважаю, що це можна правильно подати в будь-якому жанрі. Навіть якщо це комедія. Єдине, що комедія – дуже локальний жанр, що складно продається на світовому ринку. Особисто мені здається, що найкраще продаватимуться фільми, пов’язані з війною, але не саме воєнні кіно. Вважаю, що сьогодні доречно знімати кінороботи про Героїв, давати їх в кінопрокат, й усі кошти перераховувати на армію. З іншого боку, є фільми, які розраховані на фестивалі. Тут дуже поширеним є те, коли експлуатують тему заради власних інтересів. Ось такого буде багато, і ми маємо навчитися розпізнавати, чи несуть ці фільми безпосередню користь державі. 

Фото надане пресслужбою

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали таку фразу: “Хочеться, щоб в Україні почала зароджуватись кінокультура. Щоб режисери ставали лідерами думок”. Власне, якою Ви бачите українську кінокультуру, якщо говорити про її зародження в умовах війни?

– В моєму розумінні – це нова мілітарна культура. Зараз я популяризую її як в кіно, так і в Ютубі. Наприклад, в Ютубі є канал “Знімай Стріляй”, де ми разом з військовими дивимося фрагменти з фільмів й розбираємо, що працює в наших умовах, а що навпаки. Тобто, як зображене в кіно можна протиставити нашим реаліям. Я вважаю, що цей період має стати для нас епохою переродження, становлення нових субкультур, включаючи мілітарі культуру. Люди мають бачити це й надихатися, знати, завдяки кому країна може жити по-різному навіть під час війни. Це симбіоз різних відчуттів…

Фото надане пресслужбою

– Підсумовуючи, яким Ви бачите майбутнє українського кіно, як в межах держави, так і для міжнародної аудиторії? Особисто для Вас, що може стати табу в кіномистецтві повоєнного періоду?

Я думаю, що, по-перше, нам потрібно мати табу на критику та знецінення військових. Ми вже проходили це за часів АТО й знаємо, якими чутливими є військові, і як легко посягнути на їхню честь. Також має бути табу на “нещасних військових”, зокрема це стосується  привернення уваги до їх психологічного та фізичного стану в контексті страждань. Ще, наприклад, порушення проблематики, яка відбувається в армії. Про це потрібно говорити, але не на екрані. Щобільше, якщо це стосується нашої репрезентації.  Ніхто ж не прагне публічно виносити про безлад у своєму помешканні? Тож і нам потрібно заборонити знімати про те, що робить нас слабшими.

26 травня президент Володимир Зеленський звернувся до глави США Джо Байдена та китайського лідера Сі Цзіньпіна з закликом взяти участь у Глобальному саміті миру.

Міністерка фінансів США Джанет Єллен заявила, що європейські банки, працюючи у Росії, постають перед зростаючими ризиками. Нині США розглядають можливість посилення вторинних санкцій щодо банків, викритих у сприянні операціям у межах військових зусиль Росії.

У Генеральному штабі ЗСУ повідомили оперативну інформацію станом на 22.30 26 травня щодо російського вторгнення. Від початку доби на фронті відбулося 95 бойових зіткнень.

Президент Володимир Зеленський зустрінеться з прем’єр-міністром Іспанії Педро Санчесом у Мадриді 27 травня. Сторони мають намір підписати угоду щодо гарантій безпеки для України. Текст документа погодили 7 травня.

Представники розвідки США та союзників відслідковують зростання кількості диверсійних операцій у Європі з боку РФ. Дії РФ є частиною російської кампанії з підриву постачання озброєння Україні.