Росія не припиняє війну. Кому це вигідно?

Після жахливих ночей під обстрілами ті, кому пощастило вціліти та дожити до ранку, прокинувшись, задаються питанням: коли це все закінчиться?

Здавалося б, відповідь очевидна: це закінчиться, коли РФ буде нездатною вести війну проти української нації та державності. Це війна на виснаження, в якій Україна акумулює всі ресурси, щоб вижити та зберегтися, а Росія – щоб цьому завадити.

Але для декого це не так однозначно.

З 2014 року серед українців лунає теза, що війна РФ проти України відбувається тому, що це вигідно українській владі, яка на ній заробляє. У таких дискурсах провина РФ за агресію або зводиться до другорядної, або взагалі не згадується. Завдяки цьому наративу, зокрема, Володимир Зеленський переміг Петра Порошенка, про якого поширювалися твердження, що той рекордно збагатився на війні (це не так), продаючи цукерки Roshen у Росію (що теж неправда).

24 лютого 2022 року з початком повномасштабного вторгнення, коли російська агресія вийшла за межі окремих районів Донецької та Луганської областей, які деякі українці вважали за доцільне віддати РФ, щоб та зупинилася, і до того ж там, мовляв, живе “проросійське населення” (простою мовою – “сепари”), стало очевидно: Путіну цих територій, які він включив до складу Росії 21 лютого 2022 року, недостатньо.

Путіну потрібна вся Україна. Цю тезу він повторив два дні тому на економічному форумі в Санкт-Петербурзі.

Тож стало зрозуміло: РФ веде війну проти України не тому, що на ній заробляє Порошенко, як мінімум, тому, що він уже не був президентом.

На момент початку повномасштабного вторгнення президентом України вже третій рік був Володимир Зеленський, який прийшов до влади з обіцянкою домовитися з Путіним про мир. Але не зміг, бо це було неможливо. Очима Путіна “мир” – це капітуляція України. Очима Зеленського – це незалежність та суверенітет України. Тож під час єдиної зустрічі президентів у Нормандії 2019 року домовитися “посередині” не вдалося. Путін пішов готуватися до війни, а Зеленський – будувати дороги, очевидно, не до кінця усвідомлюючи наміри РФ.

Якщо хтось каже, що збирається тебе вбити – варто дослухатися. Особливо, якщо цей хтось має не лише бажання, а й можливості: велику армію, багато грошей та ядерну зброю, яка змушує інші держави бути обережними з агресором, намагаючись захистити жертву.

Путін  2021 року у своїй “історичній статті” проголосив улюблену тезу: росіяни та українці – один народ. Тобто українці – це росіяни, і мають відмовитися від української ідентичності (навіть російськомовні українці) та мови.

Йдеться не про об’єднання на рівних, не про поглинання українцями росіян і відмову останніх від мови Пушкіна чи російського патріархату. У реальності “один народ” – це: або визнайте, що ви молодші брати “великого російського народу”, або вас визнають неонацистами “київського режиму”. Турботливий “старший брат” допоможе позбутися ідентичності. У російських катівнях чималий вибір тортур, а якщо й це не допоможе – вас вб’ють. Як це протягом усієї історії Росія робила з українцями.

Здавалося б, дивно, що на 12-му році війни РФ проти України і на 4-му році повномасштабної агресії ще є українці, які звинувачують у ній українську владу та її бажання заробляти. Українська влада справді не є професійною, а державний апарат не є ефективним. Це посилюється додатковими повноваженнями, наданими владі законом під час воєнного стану. Зокрема контролем Офісу президента над правоохоронною системою, яка тисне на опозицію та готується до виборів замість підготовки до тривалої війни. Чи є ті хто, користуючись можливостями війни, заробляє? Звісно. Сотні тисяч доларів під матрацами працівників та працівниць ТЦК і корупція у закупівлях всім відомі. Це все правда. Але є одне “але”: якби РФ не розпочала війну, Володимир Зеленський, можливо, вже не був би президентом, а українці могли б обрати іншу, більш професійну та менш корумповану владу. Цього права нас позбавив не Зеленський, а Путін.

“Я вже багато разів казав, що вважаю російський та український народ одним народом насправді. У цьому сенсі вся Україна – наша. Знаєте, у нас є таке правило: там, де ступає нога російського солдата, – то наше” –  заявив 20 червня 2025 року Путін.

Із цих слів Путіна чітко зрозуміло, що війну він зупиняти не збирається й у припиненні вогню не зацікавлений.

До цих слів мав би дослухатися майстер “красивих і геніальних угод” – президент США Дональд Трамп, який навіть під час свого другого президентства навряд чи усвідомить, що принцип “вигідніше торгувати, ніж воювати”, тобто заробляти й піднімати добробут народу – не працює для диктаторів. Адже ті мають особисто незліченні багатства, а добробут народу їх не цікавить, бо він не впливає на отримання та утримання ними влади. У Росії, поза Москвою, працює правило: “Хорошо не жили – и нечего начинать”. Але особливе ставлення Трампа до диктаторів не дозволяє йому постати проти Путіна.

Тож чи дійсно Путін зупиниться, якщо ми віддамо йому чотири області (Донецьку, Луганську, Запорізьку, Херсонську) та Крим, які РФ вписала до своєї Конституції?

Довіра до людини формується її здатністю відповідати за слова. Тож проаналізуймо деякі дії президента РФ: у 2008 році Путін пригрозив, що у разі вступу України до НАТО вона може припинити існування як держава та погрожував відторгненням Криму та сходу України. Але у 2014 році, коли РФ анексувала Крим, Україна мала позаблоковий статус. Жодних перспектив вступу до НАТО не було. Путін збрехав.

Того ж 2008 року після вторгнення в Грузію Путін запевняв, що Росія визнає кордони України: “Крим не є ніякою спірною територією… Росія давно визнала кордони сучасної України”. Путін збрехав.

4 березня 2014 року, коли в Криму вже перебували російські війська, замасковані під “зелених чоловічків”, Путін заявив, що не має наміру приєднувати Крим.
За два тижні, 18 березня, РФ офіційно включила Крим до свого складу. Путін знову збрехав.

Тож чи можна вірити Путіну, коли він обіцяє закінчити війну, якщо Україна піде на поступки?
Відповідь очевидна: ні. РФ завоює все, що зможе. Не тому, що українська влада цього прагне (хто б нею не був), а тому, що РФ прагне окупувати всю Україну, а все, що не вдасться окупувати, – знищити.