«Швидше за все, вона померла б»: головна редакторка Elle.ua прихистила безпритульну собаку

Безпритульні тварини мешкають майже у кожному дворі й нерідко місцеві мешканці можуть їх підгодовувати. Однак часто стигма та упередження щодо безпритульних тварин призводять до того, що люди можуть їх боятися та вважати небезпечними. Існує стереотип, що безпритульні тварини нібито “брудні”, можуть переносити хвороби тощо. Дійсно, тварини, які живуть на вулиці та змушені шукати їжу біля смітників чи будь-де, часто є нездоровими. Тож іноді, якщо хтось не готовий прихистити тварину, допомогою може стати навіть візит з нею до ветеринара.

За період повномасштабної війни культура допомоги та прихистку безпритульних тварин значно поширилася серед українців. Врятувати безпритульну собаку чи кота сьогодні – це не просто допомога тварині на вулиці. Це також може означати порятунок тварини, евакуйованої з прифронтових або фронтових регіонів. Це про кожну тварину, яка додатково страждає через обстріли та важкі умови, живучи на вулиці. Це вияв людської емпатії.

Показовою у цьому контексті є історія Світлани Кравченко, головної редакторки жіночого журналу Еllе.ua, яка раніше не планувала заводити домашніх улюбленців. Однак, сам на сам зустрівшись зі цуценям, яке хоч і жваве, але маленьке й самотнє – Світлана вирішила спершу про нього подбати. Вже дізнавшись про те, що собачка потребує медичної допомоги, вона прийняла її до своєї родини й відтоді вони разом: Світлана, її хлопець Сергій і тепер – маленька Пепсі.

Більше про історію першої зустрічі з Пепсі, яка супроводжувалася бажанням “допомогти” та “врятувати”, її стан здоров’я, що потребував обов’язкової допомоги, етапи лікування й прийняття в родині, а також про культуру “прихистку” безпритульних та кроки, які сьогодні здійснює родина, аби їхня Пепсі була соціалізованою та щасливою, – Світлана ділиться у матеріалі для Букв.

Фото: особистий архів Світлани

Фото: особистий архів Світлани

Світлана про власні погляди щодо домашніх тварин до зустрічі з Пепсі, й спогади про перший контакт з нею

– Я зустрілася з Пепсі два місяці тому, 6 серпня. Того дня я раніше вирвалась з офісу і йшла додому в чудовому настрої, у новій сукні, з планами на вечір: піти до спортзали, а потім приготувати вечерю. Але сталося не так, як планувалося.

Я б зробила важливу ремарку щодо того, що я взагалі не планувала заводити домашніх улюбленців. Ми з моїм хлопцем періодично обговорювали це питання, більше жартуючи про те, що наші графіки та спосіб життя абсолютно не пристосовані для цього. Думали, що, можливо, заведемо котика або собачку тоді, коли житимемо у приватному будинку, або якщо наші майбутні діти дуже проситимуть.

До того ж, я все дитинство прожила в однокімнатній квартирі з мамою і з вихованням на кшталт “помити руки десять разів після того, як просто подивилися на вуличного кота чи собаку”. Я не була в цьому плані контактною людиною і, чесно кажучи, мені видається, що й не була особливо емпатичною. Я завжди помічала, як мої подруги реагують на котиків та собачок: як їм їх шкода, як вони намагаються погладити чи купити їм їжу. Я ж більше реагувала на безпритульних або літніх людей. Тобто, мене могли розчулити винятково люди.

І раптом щось змінилося. Я проходила повз стадіон, що за десять хвилин ходи від мого дому, і побачила цуценя, яке просто бігло переді мною. Воно не виглядало немічним, на вигляд було абсолютно здоровим та жвавим, як мені тоді здавалося. Проте, було дуже брудним, кошлатим і видно, що без господаря. У той момент у мені щось “йокнуло”, я одразу витягла телефон, щоб відзняти його, і почала слідувати за ним. 

Мале лазило під автомобілями, біля смітників… І ось я, в новій сукні, намагалася його якось виманити, взяти на руки. Увесь цей час за мною з авто спостерігав чоловік, який, вочевидь, чекав на когось біля стадіону. І ось він не втерпів, вийшов і запропонував допомогу: “Я вам дам килимки, ми дістанемо з-під авто цуценя, але в мене одна умова: я його не забираю, бо в мене вже вдома є пес”. Я тоді відповіла, що й сама не знаю, що збираюся з ним робити, оскільки не планую заводити тварин вдома. Але коли цуценя пішло до мене на контакт, я відчула щось тепле і дуже дивне, те, чого раніше ніколи не відчувала. Я надіслала фотографію з цуценям хлопцю зі словами: “Що робимо? Бо я тут вже плачу сорок хвилин”. Він, не вагаючись ані секунди, відповів: “Ну, беремо!”.

Перший візит з Пепсі до ветеринара та відчуття необхідності «врятувати її життя»

– Я забрала цуценя і зателефонувала до сестри хлопця, яка живе поруч. У неї є котик, тож вона має досвід поводження з тваринами (на відміну від мене). Я вже розуміла, що мій план на сьогодні точно руйнується, мій план на завтра, швидше за все, також. Але всередині вже оселилося відчуття того, що я повинна врятувати це життя.

Ми одразу поїхали до ветеринарної клініки, де нам діагностували сильну інвазію. Лікар визначив, що це дівчинка, якій приблизно два місяці. Але, як я дізналася пізніше, на той момент їй було всього три тижні. Собака була дуже сильно покусана блохами, внаслідок чого страждала на блошиний дерматит. Також у неї виявили кліщів і глистів, з якими довго боролися.

Фото: особистий архів Світлани

У мене досі в голові картинка, як вона стоїть на столі, невеличка, кілограм вісімсот, а я кажу ветеринару: “Я, можливо, забрала її у годуючої мами або у власників. Можливо, мені варто зробити якесь оголошення?”. На що лікар відповів: “Знаєте, вона в такому стані, що навіть якщо у неї є власники, не варто повертати її до них. Вона дуже ослаблена через цих паразитів, і, швидше за все, за якийсь час просто померла б. Треба її лікувати”.

У голові роїлися думки: “Я мушу її врятувати, я зроблю все, що прописав лікар, і тоді точно знайду їй хорошу родину”. Я ще не зізнавалася собі, що десь там вгорі вже все вирішено. Ось хлопець, до речі, зрадів одразу, він дуже хотів тварину. А для мене на ту мить це було поривом допомогти – врятувати життя слабшому. Думаю, що за останні три роки ці інстинкти “допомогти” і “врятувати” в усіх нас дуже загострилися. 

Про перші дні Пепсі в родині, етапи її лікування та стан здоров’я вже сьогодні

– До речі, ім’я “Пепсі” їй дав хлопець виключно через те, що вона чорненька. Я подумала, що це кумедно, і ні в кого раніше такого не чула, тож нехай буде. Спочатку стан здоров’я Пепсі видавався критичним. Цей блошиний дерматит… Ми підстригли її вручну, бо жоден грумінг не погоджувався її прийняти без вакцини, а перша вакцина мала бути після того, як виведемо всіх паразитів. Перші дні я фізично не могла себе пересилити й торкатися її голими руками, постійно носила рукавиці. Я підходила до неї і плакала: “Ну що ж мені з тобою робити, Пепсі?”. Здавалося, що мені це не до снаги, що я от-от здамся.

Першого дня ми поселили її на балконі у великій коробці з “Нової пошти”. Я змінювала одноразові пелюшки, які рясніли яйцями та екскрементами бліх. Для мене, як для дуже стерильної людини, це було психологічно важко, іноді нестерпно.

Фото: особистий архів Світлани

Я покликала своїх найкращих подруг, які мають домашніх улюбленців, які підстригли Пепсі, побавилися з нею і трішки полегшили мій емоційний стан. Вони переконували: “Ти не уявляєш, яка тобі подруга виросте!” Думаю, той домашній грумінг суттєво полегшив процес лікування, адже шерсть була досить довгою і заплутувалася. Звісно, ми придбали все необхідне за інструкціями лікаря: пудру, шампунь, різні таблетки. І Пепсі досить швидко почала відновлюватися. Сьогодні в неї красива, шовковиста шерсть, чиста шкіра, і вона виглядає абсолютно здоровою. Мені здається, що ми зустрілися дуже вчасно й так само вчасно надали їй потрібне лікування.

Всіх паразитів ми теж позбулися, і нещодавно зробили другу вакцину. У собачки вже випадають молочні зубки. Великий сюрприз для нас – вона досить швидко зростає, тож, швидше за все, буде чималою за розмірами (точно породи ми не знаємо, але всі друзі й знайомі жартують, що вівчарка якась у родоводі пробігала). Пепсі висока на лапках, тож ми жартуємо, що модель росте. І вушка такі дуже класні, гострі й наче весь час насторожені. 

Фото: особистий архів Світлани

Фото: особистий архів Світлани

Історія родини Пепсі, а також дії Світлани для соціалізації своєї улюблениці

– Для мене зараз відкрився цілий світ собачників – світ, який я завжди ігнорувала. Я ніколи не розуміла, для чого купують одяг собакам чи організовують святкування їхніх днів народжень. Думала, що це точно не про мене. Але коли я почала гуляти з Пепсі та контактувати з людьми, які мають собак, зрозуміла, як приємно мені говорити про неї, як щиро цікаво, що інші розповідають про своїх улюбленців, адже це досвід, який і я можу перейняти. Вчора у нас було перше заняття з кінологом, а через два тижні Пепсі почне відвідувати собачу школу. Це необхідно, щоб навчити її командам, дисципліні та зробити наше життя  повноціннішим. І перші сукні й худі, звісно, теж вже ми маємо.

На прогулянках на Пепсі завертають увагу, а деякі навіть запитують: “О, це та собачка зі стадіону?”. Виявилось, що на стадіоні досить давно живе її мама, яка раз на півроку залишає потомство. Якась частина цуценят виживає, а якась, на жаль, помирає, бо вони мешкають практично на смітнику, де є блохи, глисти та щури, що особливо небезпечні. Мати Пепсі, на жаль, не підпускає нікого до себе і не дається стерилізуватися. 

Ще виявилося, що в Інстаграмі є сторінка тваринок, де розміщена інформація про всіх родичів Пепсі та про те, кого й куди прилаштували. Вони на одне обличчя з нашою Пепсі! Мені дуже шкода інших собак, і хочеться врятувати всіх, особливо тих, кого повертають. Здається, я відкрила в собі портал емпатії до тварин: мені прямо “ріже по живому”, коли бачу безпритульних, і тепер хочеться максимально допомогти кожному песику. 

Фото: особистий архів Світлани

Про баланс між любов’ю та відповідальністю у вихованні улюбленця, й важливість звернутися на цьому етапі до фахівця

– Мій хлопець дуже прив’язався до Пепсі, вони активно проводять час разом, мені здається, він дозволяє їй майже все. А я, як турботлива “мама”, більше хвилююсь про те, щоб вона поїла, була чистою, вчасно приймала всі необхідні ліки, добре спала і не випадала з режиму. У перші тижні, коли Пепсі почала яскраво проявляти характер (а разом з тим у нас з’явилися порвані шпалери, зірваний лінолеум, погризані черевики, й іноді покусана я), я часто зривалася в плач і, як мені тоді здавалося, хотіла здатися… І я дуже добре пам’ятаю, як хлопець сказав мені: “а від дитини, якщо вона буде зі складним характером, ти також відмовишся?”. Я тоді дуже образилась на ці слова, які здалися мені повною маячнею. Але кілька днів походила, подумала й прийшла до розуміння: так, у всіх різні характери, але чомусь же з мільйонів людей вона обрала мене, а я її. 

Я розуміла, що можу дати їй найкраще, і від думок, що вона потрапить до когось, хто її не так добре годуватиме чи, не приведи Боже, битиме, у мене обливалося серце кров’ю. Та й направду, я жодного разу не робила якихось дій, щоб кудись прилаштувати Пепсі. Мені здається, що на підсвідомому рівні, забираючи її, я вже розуміла, що це цілком моя відповідальність, новий повноцінний член моєї сім’ї. Зараз у моєму телефоні 90% фотографій і відео – з Пепсі. Ми стали дуже прив’язаними до дому. Ми з хлопцем навіть не змогли поїхати у відпустку разом, бо не уявляли, як і на кого її, ще таку малу й повністю залежну від нас, можна залишити її. 

Фото: особистий архів Світлани

Пепсі – енергійна дівчинка, яка потребує постійної уваги і нагляду, все випробовує буквально “на зуб”. Ми відчули потребу в допомозі спеціаліста, адже, як виявилося, надмірної любові і бажання віддати все, у виховному процесі собаки не достатньо, це може, навпаки, зіграти з вами злий жарт. Тож я б радила усім господарям песиків звертатися до фахівців, які підкажуть, як правильно налагодити ваші ігри, як вибудувати вашу рутину, які смаколики і коли потрібно давати, які команди і в якому віці розучувати. Важливо зрозуміти її психологію, етапи дорослішання та природні ритми, пам’ятаючи, що це тварина, а не людина.

Я, наприклад, помітила: щоб Пепсі була задоволена і менше шкоди завдавала вдома – потрібно більше й частіше гуляти на вулиці. Тому, як тільки я бачу, що вона поспала і починає щось гризти – я намагаюсь швиденько завершити свої справи і йду з нею гуляти. Тоді, по поверненню, собачка вкладається спати, і я теж можу працювати. Щодо іграшок, все, що ми їй купували, навіть м’ячики – їй не дуже подобаються. Для неї найкращим є рушник або ганчірка, величезна пластикова пляшка, рулони від туалетного паперу, шкарпетки і взуття. Може так гратись тим кросівком, що аж починає куняти над ним. Уночі Пепсі, до речі, спить у ліжку разом з нами (ніколи б раніше не повірила!). Тепер же це наша сімейна традиція, невід’ємна частина нашої рутини.

Фото: особистий архів Світлани

Фото: особистий архів Світлани

«Допомогти тварині, або прихистити її – це теж певна культура свідомості»

– Поява Пепсі у моєму житті допомогла мені відчути безумовну любов. Це найкращий і найвірніший друг. Вона змусила переоцінити цінності й розуміння того, що важливе насправді, а чим я можу з легким серцем пожертвувати. 

Коли ми почали гуляти і комунікувати із власниками собак, я спіймала себе на думці, що раніше у фокусі моєї уваги були лише мальтіпу і лабрадори. А зараз я чую все більше історій людей про те, як вони взяли улюбленців з вулиці чи притулку. Одна з моїх подруг забрала двох котів, евакуйованих з Херсону, саме з квартири, де їх залишили мешканці. Зараз я чую дедалі більше історій про те, як люди рятують непородистих котів і собак, і це стає певною тенденцією. 

Якщо раніше модно було купувати чистокровних тварин із паспортами і поважними родоводами, то зараз “модно” – врятувати життя. Моя Пепсі, моє щастя, дісталася мені безкоштовно, але я готова інвестувати всі свої зусилля і кошти, щоб забезпечити їй добробут. І таких тварин, які потребують допомоги та любові – безліч. Це передусім про людську готовність допомагати, яка загострилася під час великої війни. І навіть якщо ви не готові з мільйона причин взяти тварину додому, головне – не пройдіть повз: погодуйте, обійгрійте, скеруйте туди чи тому, хто допоможе. Просто не будьте байдужими. 

Фото: особистий архів Світлани

*Лише торік Світова асоціація з питань тварин України повідомила, що допомоги волонтерів потребують близько 140 тисяч безпритульних тварин. Більшість із них – це ті, кого залишили господарі, або ті, що загубилися. Зауважимо, що це лише загальна статистика, без урахування тварин із серйозними проблемами зі здоров’ям.