Служив у Французькому легіоні, але дезертував, аби боронити країну — історія Іллі Хоменкова

На третій рік повномасштабної російсько-української війни для певних категорій українських військових стало можливим удосконалення бойових навичок завдяки міжнародним тренуванням, організованих партнерами України. Йдеться не лише про опанування нової іноземної техніки та озброєння, але й про колективну підготовку підрозділів різних рівнів та штабів для ефективного управління ними, насамперед для ведення наступу та штурмів. Сьогодні ці знання є для нас доступними й першочерговими, якщо мовити в контексті формування української армії. Однак ще з 2014 року були громадяни, які  свідомо прагнули перейняти іноземний досвід військової справи. Хтось вбачав у цьому можливість, аби бути корисним рідній державі, ще хтось – проходив цей шлях заради особистісного формування. Однак, з розгортанням повномасштабної війни, деякі з них об’єднались у спільному рішенні – повернутися до України та адаптувати отриманий закордоном досвід у реальній війні.

Український захисник Ілля “Француз” Хоменков, на момент 24-го лютого 2022 року, також проходив службу закордоном, а саме у Французькому легіоні. Однак, вже наприкінці місяця, попри застереження керівництва, чоловік самовільно покинув територію Франції, ставши дезертиром. У Франції йому загрожувало за це до 5 років ув’язнення, однак рішення боронити кордони рідної держави чітко визначило подальші орієнтири Іллі. Опинившись в Україні, чоловік одразу добровільно поповнив лави Збройних Сил України, зокрема у складі 108-ї окремої бригади територіальної оборони. З того періоду захисник став стрільцем-регулювальником й перебував на Донецькому напрямку, де розгортались ключові бої. Однак 4 вересня 2022 року зв’язок з Іллею обірвався… До лютого 2024 року захисник вважався зниклим безвісти: сім’я, друзі та небайдужі українці шукали його через різні структури. Проте, як стало відомо пізніше, Ілля загинув під час бою між селами Времівка та Нескучне Донецької області 6 вересня 2022 року. Лише через рік і п‘ять місяців родина змогла гідно поховати героя.

Більше про мрію Іллі набувати військовий досвід саме у Французькому легіоні, те, як змінилось це прагнення з рішенням приєднатися до українського війська та перебувати безпосередньо на лінії фронту, а також особистою хронологією періоду під маркуванням “безвісти зниклий” – у матеріалі для Букв ділиться дружина захисника – Аліна.

Фото: особистий архів Аліни

– Аліно, насамперед хочу розпочати з довоєнного життя. Знаю, що до повномасштабної війни Ілля проходив службу у Французькому легіоні. Можете розповісти про цей період детальніше? Чому для опанування військового досвіду він обрав саме Францію?

– Коли ми почали зустрічатись з Іллею, це був 2017 рік, він сказав, що в нього є одна мрія, яка ніколи не здійсниться – це Французький легіон. Ілля дивився відео про легіон, фільми, читав статті. Насправді я до цього моменту навіть не чула, що це за армія, і як там все відбувається. Ілля розповів  трохи, але це здавалось чимось фантастичним, ніби кіно. Після двох років роботи у поліції він все ж таки вирішує ризикнути та їде до Франції, не знаючи французької мови. Єдине, що ми знали – те, що забирають телефони й віддають через декілька місяців. Тоді Ілля проходить повний медичний огляд, усі випробування – на фізичну підготовку, психологічну, декілька місяців без зв‘язку із рідними. Зараз згадую і ніби знову повернулась у той час, тоді здавалось, що життя таке важке. Якби я знала, що далі буде ще гірше… Було стільки планів, мрій і жаги до життя…

– У своїх соціальних мережах Ви розповідаєте, що в лютому 2022 року Ілля став фактично дезертиром і, покинувши територію Франції, свідомо повернувся на захист країни. Яким було це рішення й на якій посаді, першочергово, закріпився Ілля?

– 24 лютого 2022 року Ілля був на польовому виході свого підрозділу (скелелазіння, переміщення на човнах тощо). Зв‘язку в нас не було, але він зателефонував з якогось французького номера і сказав: «Це правда? Я питаю, це правда? Я їду додому…». Керівництво вишукувало українців і сказало: «У вашій країні почалась війна, але ви повинні зберігати здоровий глузд. Краще не дезертувати, бо ви повинні бути тут». Ілля їде до свого табору, збирає речі, бо знає, що в Україні проблеми із військовою екіпіровкою, й тоді разом із побратимом Ігорем (зараз він служить на Запорізькому напрямку), перелазять через паркан на очах у керівництва і через декілька країн повертаються додому. У Франції хлопці вважаються дезертирами.

Фото: особистий архів Аліни

– Не роздумуючи й попри все повернутися на захист рідної країни – це дійсно рішення свідомого громадянина. Скажіть, будь ласка, яким Ви змалюєте Іллю з огляду на ці життєві орієнтири та цінності, які він відстоював?

– Ілля – це справжній чоловік. Єдина людина, поруч із якою я ніколи нічого не боялася, хоча сама я – дуже бойова дівчина. Мій чоловік – це суперпоєднання мужності, постійних жартів та людяності. Для нього було важливо одразу повернутись додому, захистити рідних, підтримати своїх друзів, які вже стали на захист країни. Я мріяла саме про такого чоловіка, саме про такого батька для наших дітей, саме із ним я повинна була йти по життю…

– Я правильно розумію, що до служби у Франції захисник не був причетний до війська? Зважаючи на це, чи ділився він з Вами викликами, яких зазнав під час участі у бойових діях в Україні? Бо розуміємо, що модель армій двох країн значно відрізняється.

– Мій чоловік був добре підготовлений. Зі знаннями, отриманими у Франції, він міг дати знання багатьом нашим хлопцям без досвіду. І як прожити без їжі, і як себе поводити у стресових ситуаціях, і як фізично не бути виснаженим… Але, на жаль, керівництво бригади, куди пішов мій чоловік – зовсім не оцінили досвід Іллі. Якщо бути відвертою, про те, що чоловік неодноразово був “на нулі”, я дізналась тільки після того, як він зник безвісти. Мені Ілля завжди казав, що він їде з хлопцями на полігон на дві доби повчитися. І я вірила (усміхається). Це він робив, щоб я сильно не хвилювалась за нього і просто  спокійно чекала на його повернення.  4 вересня 2022 року Ілля вперше мені сказав, що їде на позицію і йому трохи «стрьомно». Це взагалі було вперше в житті, щоб Іллі щось було стрьомно. А насправді хлопці просто знали, що з цієї позиції ніхто не повертався раніше…

Фото: особистий архів Аліни

– Аліно, якою Ви згадаєте хронологію перших місяців повномасштабної війни й безпосередню участь Іллі в ній? Чи ділився він з Вами реаліями фронтового побуту, а також чи розповідав про участь у конкретних боях?

– Ілля постійно хотів бути там. Саме там. Поруч із хлопцями, в окопах, без зручних умов життя. Йому не хотілось стояти на блокпостах, сидіти десь у кабінеті, він хотів бути саме там… Йому було соромно їсти смачну їжу, бо його хлопці зараз їдять якісь консерви. Ілля був проти зборів для нього, хоча я волонтерила і навіть мої підписники запитували, чому ми не відкриваємо збір для Іллі. Бо він був проти. Він ніколи не хотів у когось щось просити, позичати. Коли моя знайома волонтерка подарувала Іллі крутий шолом, він не хотів його одягати, бо шолом дуже красивий. І задонатив одразу їй, бо не міг безкоштовно взяти такий дорогий подарунок. Ілля не багато розповідав про деталі його життя на фронті, бо йому було важливо, щоб ми тут не хвилювалися за нього. Але знаю, що складнощі були.

– З Ваших власних спостережень, наскільки бойовий досвід вплинув на захисника? Розуміємо, що Ілля мав військовий вишкіл, тож був загартований як фізично, так і психологічно, але все ж таки це війна…

– Відверто кажучи, я була дуже щасливою. До 06.09.2022 року. Поведінка Іллі не змінювалась взагалі, хіба що в кращий бік. Незважаючи на те, що він переживав на фронті – на рідних він не зривався, не розповідав подробиць, коротко кажучи, взагалі не змушував рідних хвилюватись. В нього завжди все добре та спокійно. У липні 2022 року, коли вони з побратимами не розуміли, чи зможуть вижити, Ілля зателефонував мені й сказав: «якщо все буде добре, і я зможу повернутись, то одразу беру відпустку, і ми йдемо до РАГСу». Так і склалось, 12 серпня ми одружились і планували народження дитинки. Але хтось на небі вирішив, що нам 25 днів вистачить, щоб побути щасливими чоловіком та дружиною…

Фото: особистий архів Аліни

– Аліно, знаю, що з вересня 2022 року Ілля вважався безвісти зниклим. Чи готові Ви поділитися хронологією, що передувало подіям, відколи зв’язок з Іллею зник? До цього наскільки часто Ви підтримували зв’язок з чоловіком під час перебування на фронті?

– Ілля завжди при першій можливості телефонував мені та писав повідомлення. 4 вересня він пішов на позицію та обіцяв, що повернеться через дві доби. Мені завжди було спокійно. Але не в цей раз. 6 вересня я весь день відчувала тривожність, хоча вірила, що все добре, й Ілля скоро вийде на зв‘язок. Йдучи додому з роботи, я вийшла на одну зупинку раніше, бо дуже сильно хотіла плакати. Я йшла вулицею та просто плакала. Тоді ще не розуміла, чому… Навіть у соцмережі записала відео, де я дуже злюсь на росіян і кажу, що ніколи їх не пробачу.

З того часу нічого не змінилось, цієї нації для мене більше не існує, вони – просто глюк і велика помилка природи, яку я ніколи не пробачу – за зруйноване життя моєї сім‘ї та ще сотень тисяч людей. Вже 7 числа я вийшла на зв‘язок із командиром роти, який повідомив мені, що вчора перервався зв’язок із чотирма військовими на позиції, серед яких був Ілля. 

– Протягом цього періоду, у своїх соціальних мережах Ви наголошували щодо відсутності будь-яких дій, насамперед від вищого керівництва, які допомогли б знайти зниклих захисників. Чи можете детальніше розповісти про цю боротьбу?

– Це було справжнє пекло… Моє життя більше ніколи не буде як раніше. Я нікому не бажаю пережити того, що пережила наша сім‘я (окрім росіян, звісно, бо їм я бажаю пережити в 100000 разів більше). Хочу відповісти Вам на це питання одним реченням, Ви зрозумієте. Через тиждень після зникнення хлопців командир роти мого чоловіка сказав: «ми підняли дрони. Тіл на позиції немає». Однак рівно через рік і 1 місяць хлопців забрали з тієї позиції…

Фото: особистий архів Аліни

– Лише через рік і п‘ять місяців Ви змогли гідно поховати героя… Чи готові Ви поділитися тим, як врешті Вам вдалось встановити деталі щодо загибелі Іллі й повернути його до рідного міста?

– Я дуже вдячна кожному, хто брав участь у пошуках мого чоловіка.  Від щирого серця буду завжди вдячна пошуковій групі Генерального штабу, яка все ж таки змогла забрати хлопців і надали нам змогу гідно поховати героїв. З військової частини я дуже вдячна представнику ЦВС – єдиний, хто завжди був на зв‘язку з нами та пошуковою групою із самого початку. Вдячна нашим сім‘ям, усім друзям та близьким за допомогу. Вдячна кожному моєму підписнику за постійні репости, підтримку, висвітлення нашої важкої ситуації.  Куди б я не звернулась, завжди чула: «Так, ми знаємо за Хоменкова, ви вже всіх підняли на вуха».

Це було так приємно чути: я розуміла, що все не дарма, і ми зможемо дізнатися правду.  Я знаю подробиці того бою, але не впевнена, що можна таке висвітлювати саме зараз. Точно можу сказати, що мій чоловік – герой. Справжній герой. Він розумів, що скоріше за все вже не повернеться, але все ж пішов на ту позицію і не відступав без наказу. Хоча усі, хто відступив до наказу – залишились живі. 

– Аліно, як Ви сьогодні? Знаю, що Ви активно займаєтесь громадською діяльністю, берете участь у важливих акціях. Чи є те, що сьогодні прагнете зробити для збереження пам’яті про Іллю? Як кожен із нас може допомогти?

– Я жива, сильна та живу під українським прапором. За це я вдячна своєму коханому. Це єдине, що зараз можу сказати про свій стан. Буду робити все можливе, аби якомога більше людей дізналися про мого чоловіка і його мужній вчинок з поверненням додому, хоча в нього була можливість залишитися закордоном і забрати сім‘ю.  Ми на своїй землі. Ми вдома. Для мене дуже важливо, щоб українці не забували, що в Україні – війна, допомагали тим, завдяки кому ми живемо під українським прапором і, головне: не буває хороших рускіх.

Фото: особистий архів Аліни