Сьогодні День народження Левка Лук’яненка – автора Акту незалежності, якого 72 дні тримали в камері смертників

24 серпня 2025 року могло б виповнитися 97 років Левкові Лук’яненку – політику, дисиденту, автору Акту проголошення незалежності України. Він народився 1928 року в селі Хрипівка на Чернігівщині. Його дитинство минуло на тлі розкуркулення, Голодомору, сталінських репресій та Другої світової війни. Сам Лук’яненко згадував: “Хліба уперше наїлися при німцях”.

У 1944-му неповнолітнього хлопця мобілізували до Червоної армії, для чого йому навіть “приписали” рік народження – 1927-й. На фронт він не потрапив: служив у Австрії та на Кавказі. Саме в Австрії, побачивши різницю між тамтешнім життям і радянською бідністю, Лук’яненко зробив перші висновки про антигуманність системи.

1951 року він вступив у комсомол, згодом – до КПРС, а щоб мати “не тільки шаблю, а й розум”, став студентом юрфаку Московського університету. Після випуску працював пропагандистом та адвокатом у Галичині. Проте що глибше занурювався у радянську систему, то більше відчував відразу. Зрештою, поклявся боротися за незалежну Україну – і, як сам згодом казав, клятву витримав.

У 1959 році разом з однодумцями він створив підпільну Українську робітничо-селянську спілку, яка виступала за права українців і проголошення незалежності шляхом референдуму. У січні 1961 року членів організації заарештували. Лук’яненка засудили до страти через розстріл за “зраду Батьківщини”. Він провів 72 доби у камері смертників. Згадував, що коли його вели коридором, думав лише одне: чи встигне відчути кулю, перш ніж вона пройде крізь голову. Але розстріл не відбувся – вирок замінили на 15 років ув’язнення.

Левко Лук’яненко у в’язниці, архів

Загалом Лук’яненко відсидів у таборах та засланні 26 років. У Мордовії, Владимирі, Чернігові й Томську тюрми не зламали його, а тільки загартували. У 1976 році він став одним із засновників Української Гельсінської групи. За нову хвилю правозахисної діяльності його знову заарештували – цього разу як “особливо небезпечного рецидивіста” засудили до 10 років таборів і 5 років заслання.

У 1988 році, ще на засланні, його обрали головою відродженої Української Гельсінської спілки. Того ж року його помилували, і на початку 1989-го він повернувся в Україну. Вже на перших демократичних виборах став народним депутатом. Був співавтором Декларації про державний суверенітет УРСР.

24 серпня 1991 року під час позачергової сесії Верховної Ради Лук’яненко на аркуші зі шкільного зошита написав проект документа про незалежність. Спершу хотів назвати його Універсалом, але згодом лишив суху назву – “Акт”. Увечері цього ж дня депутати 346 голосами “за” підтримали Акт проголошення незалежності України. “Мене качали на руках, і я думав: якби життя закінчилось зараз, я знав би, що прожив його не даремно”, – згадував він.

Левка Лук’яненка несуть на руках після проголоження Незалежності України. Фото: УНІАН

Левко Лук’яненко читає Акт проголошення незалежності на Софійській площі

Пізніше він балотувався у президенти, був послом у Канаді, очолював Асоціацію дослідників голодоморів, кілька разів ставав депутатом. Його нагородили званням Героя України, орденами Ярослава Мудрого, Свободи, “За заслуги”, він став лауреатом Шевченківської премії. У 2017 році навіть пролунала ініціатива висунути його на Нобелівську премію миру.

Лук’яненко залишив і літературну спадщину – зокрема відому книжку “Сповідь у камері смертників”, де описав свої тюремні роки та боротьбу за свободу.

Він помер 7 липня 2018 року у Києві після інсульту. Але його ім’я назавжди залишилося поруч із днем, який став ключовим для України, – 24 серпня.

23 серпня в Україні відзначали День Державного прапора – одного із символів Української держави.