«Соромно їсти, бо не знаю, чи поїв він»: сестра полоненого, який спершу мав статус зниклого

В умовах широкомасштабної війни багато українців навчилися розуміти й розрізняти терміни “трьохсоті”, “двохсоті” та менш відомий “п’ятисоті” – категорія, якою нині позначають безвісти зниклих. При цьому важливо, що, попри поширене упередження, що безвісти зниклі – це переважно загиблі, чимало з них насправді перебувають у полоні ворога.

Щобільше, є випадки, коли з російського ув’язнення повертають тих, кого за тривалий час так і не підтвердили офіційно у полоні. Адже риторика противника спрямована саме на те, щоб заплутати українське суспільство й пошукові структури, тим самим ускладнюючи процедуру повернення наших людей.

У цьому матеріалі розповідаємо історію Олександра – оборонця 32-ї ОМБр, який певний час вважався зниклим безвісти, а нині рідні борються за його внесення до списків на обмін як полоненого.

32-га окрема механізована бригада була сформована на початку 2023 року як сили, що збільшать контроль над позиціями, на які Збройним силам вдалось вийти наприкінці 2022 року. Відтоді підрозділ брав участь у бойових операціях на Луганщині, Харківщині, Сумщині, а нині – на Донеччині.

Щоправда, як зазначають рідні, які нині об’єднані боротьбою за повернення своїх близьких, сповіщення про зникнення військових цієї бригади почали надходити ще з її перших бойових виходів. І ця цифра може стабільно зростати й дотепер.

Більше про те, як Олександр з посади водія опинився на “нулі”, як родина дізналася про його полон з російських каналів, страту побратима, що відомо про оборонця станом на зараз, а також про вже цьогорічні обміни бійців бригади, ймовірне збільшення кількості зниклих і як це переживають їхні родини – Оксана, сестра оборонця, розповіла в матеріалі для Букв.

Фото: особистий архів Оксани

– Давайте почнемо з основного: тобто, коли саме Олександра призвали на військову службу, як він потрапив вже до 32-ї бригади, скільки часу їх готували перед тим, як вони рушили на фронт, і на якій посаді він перебував?

– Це був доволі звичайний день: брат їхав на роботу, його зупинили на блокпості й виписали повістку. Це було у грудні 2022 року. Далі він звернувся до військкомату, отримав кілька діб на збори, а вже на початку січня 2023 року вирушив на службу. Спершу проходив загальну підготовку на Київщині, потім – на Чернігівщині. А на початку літа їх відправили на передову. 

До 32-ї бригади, думаю, він потрапив за розподілом – бо самостійно вони не обирали. Щодо посади, він спершу взагалі був водієм швидкої допомоги. Таку роботу виконував у період навчання. Якщо щось траплялось з бійцями – він відвозив їх до лікарні. Та ось як саме вказано у військовому квитку – я, на жаль, точно не скажу.

– Хотілося б уточнити, в яких умовах стояла бригада. Який це був напрямок? І на якій лінії оборони перебував саме Олександр? Чи це була перша лінія, чи “нуль”, чи “сіра” зона, коли противний дуже близько?

– Це був Куп’янський напрямок. Як бригаду “кинули” на передову, там вже й не запитували, хто ти за посадою. Чи бойовий медик, чи водій евакуаційного авто, чи ще хтось. Потрібно було виконувати наказ. Я так розумію, що на позиції виходили всі. Бо людей не вистачало. 

З братом ми постійно підтримували зв’язок. Він завжди попереджав, коли виходив на позицію і коли мав повернутися. Я чекала від нього хоча б коротке “привіт” або просто той “+” – і тоді розуміла, що він повернувся. Перед зникненням він якраз вийшов із позиції. Це була п’ятниця, після чого він мав відпочивати. І ось в понеділок він ще був на зв’язку, а потім раптово зник. Тоді вже стало тривожно…

А того дня, коли брат потрапив у полон – мені наснився сон, після якого я зрозуміла, що маю його шукати.

Фото: особистий архів Оксани (на фото: Олександр з племінником)

– Наскільки мені відомо, зникнення бійців бригади почалися майже з її перших бойових виїздів. Олександр щось розповідав про це? Про зникнення бійців, ризикованість завдань, або їхню недостатню готовність?

– Про те, що там відбувалось – брат взагалі нам не розповідав. Казав лише, що поїв, що поспав, та і все. Мабуть, через те, що реальність була надто важкою для сприйняття. Він не хотів, щоб ми хвилювалися. Бо знав, що ми і так дуже-дуже переживаємо.

Вже на тих відео, які пізніше публікували ворожі канали, він розповідав, що там було дуже багато втрат наших людей. Всі ми розуміємо, що на лінії зіткнення важка ситуація з евакуацією тіл загиблих. І тим, хто йде на позиції – доводиться все це бачити. І в той момент усвідомлювати, що це може статися з кожним.

Це були найвіддаленіші позиції передової. Їхнім завданням було утримувати територію й зупиняти прорив ворога. Взагалі, виходить так, що була їхня позиція, а попереду – заміноване ворогом поле.

– А чи вдалось встановити деталі того бойового завдання, коли Олександр потрапив у полон? Тобто, чи вони опинилися у засідці, чи, можливо, був обстріл, внаслідок якого вони були поранені, і просто фізично не могли вийти? 

– Швидше за все, був обстріл. Пізніше на російських каналах з’явилося відео, де їх всіх беруть у полон. На тих кадрах видно, що мій брат не має помітних поранень – його одяг відносно чистий, без слідів крові. Але руки – у темній крові.

Фото: особистий архів Оксани (на фото: мати Олександра)

Згодом від командування ми дізналися, що тоді справді був обстріл, і після нього, як це часто буває, зв’язок із бійцями зник. Один із побратимів отримав важкі поранення. Думаю, мій брат намагався йому допомогти або мав якийсь контакт із ним – інакше звідки кров на руках? Перед наступом ворог завжди обстрілює позиції. Ймовірно, так було й цього разу. Зараз ця територія – глибокий тил противника.

– Тобто, спочатку Олександр був безвісти зниклим? Що взагалі мовило командування? Чи були припущення, що він міг потрапити в полон? І чи є інформація про інших військових, які тоді зникли разом з Вашим братом?

– Від військової частини надходила інформація лише про те, що “його доля невідома, серед неживих не виявлено”. Спочатку командування, на жаль, не відповідало й на дзвінки. Потім сказали, що “зник зв’язок, наразі тривають пошукові дії”. І лише через тиждень після зникнення офіційно підтвердили, що серед загиблих він не числиться.  

Це було в середу, а вже наступного дня на ворожих каналах з’явилося те відео, де показано, як наших хлопців беруть у полон. Росіяни знімали, як вони ходять по наших позиціях, показували наші окопи… Тоді на позиції було четверо наших військових (разом з Олександром). Та на відео росіяни самі сказали, що одного з них вбили. Того бійця, який був поранений. Було чути, як хтось говорить, що зробив йому “два контрольні” постріли в голову.  

Інших трьох взяли в полон, але в мережу виклали лише відео з моїм братом. Один із хлопців досі перебуває у статусі “безвісти зниклого”, ще один – офіційно підтверджений як полонений.

Фото: особистий архів Оксани (на фото: мати Олександра)

– Знаю, що навіть якщо фото\відео полонених відкрито публікуються на російських каналах, офіційно підтвердити їхній статус дуже складно. Як це було у Вашому випадку?

– Брат офіційно підтверджений у російському полоні Червоним Хрестом. Виходить, що його взяли в полон 5-го липня, а 7-го вересня Міжнародний Червоний Хрест офіційно це підтвердив.

Перше відео, яке ми побачили з братом – момент взяття в полон. Він лежить на животі, руки зв’язані, на ньому ще й вся амуніція. Тому тоді розгледіти якісь поранення було складно. Вже на другому відео, де він називає себе та бригаду, видно сліди побиття по всьому тілу. Ще, коли він говорить, помітно, що передні зуби є, але збоку на нижній щелепі їх немає – тобто, удари були дуже сильними.

Скриншот з відео, опублікованого на російському каналі

Приблизно через місяць опублікували ще одне відео. Там ворог запитує його про те, хто старший, і він відповідає: “трьохсотий”. Тобто, він ще не знав, що пораненого побратима росіяни стратили. Це відео було зняте ще під час взяття у полон, але його виклали пізніше. Якби ми побачили його раніше, ніж те, де він вже сидить у приміщенні, думали б про найгірше…

– На цих відео Ви бачили брата крайній раз? Чи були ще якісь відомості? Про те, яким є стан його здоров’я, де саме він може перебувати, і в яких умовах. Можливо, були обміняні, які перебували разом із ним?

– Після тих перших відео більше жодної інформації про брата не було. Проте в Координаційному штабі є опція, де пишуть про ймовірне місцеперебування полонених за даними від звільнених оборонців. І у нас є інформація про місце утримання брата ще станом на 2023 рік. Тобто, хтось із тих, хто повернувся з полону, напевно впізнав брата на фото або пам’ятає, що перетинався з ним.

На особистий зв’язок ніхто з обміняних, на жаль, з нами не виходив. Я  також  зверталася з листом до Дмитра Лубінця, щоб дізнатися, чи можна офіційно подати запит на ворожу сторону, аби хоча б отримати інформацію про стан здоров’я брата. Але мені пояснили, що такі запити не надсилаються.

Знаєте, у нас з братом завжди були близькі стосунки. Ми завжди допомагаємо одне одному. І я розуміла, що навіть якщо у полоні йому скажуть про те, що України нібито немає, а його ніхто не хоче повертати – він однаково знає, що в нього є я. І я буду робити все, аби його повернути. 

Фото: особистий архів Оксани

Коли у 2023 році обміняні з полону почали розповідати про те, що їм вже дають читати листи від рідних, я зрозуміла, що ми теж маємо спробувати написати лист братові. Бо раніше листи були лише зайвим приверненням уваги до людини, і їх майже не віддавали полоненим. 

І ось днями мені зателефонували з НІБ (Національно-інформаційне бюро) і сказали, що від брата є лист. Коли він був написаний – ми не знаємо. Це перший лист за рік і 8 місяців полону. Чи отримав брат наші листи – теж не знаємо. Але нам відомо, що є й інші хлопці з бригади, які змогли надіслати листи своїм рідним.

У 2025 році у нас також є дві гарні новини – одного оборонця бригади повернули в січні, коли обміняли важкохворих, і 5-го лютого ще одного, який провів у полоні майже півтора року. Він зізнався дружині, що у нього зовсім немає сил, що йому важко ходити, ноги сильно набрякли… Важкий стан.

Насправді, коли ми бачимо в списках на обмін знайомі прізвища, це вже така радість ніби “о, майже мій!”. Бо ти знаєш, скільки, наприклад, його дружина ходила на ті акції, ті зустрічі. Вона зробила все, щоб вибороти його свободу. І, наскільки я знаю, під час крайнього обміну взагалі повернули хлопця, який перебував у статусі “безвісти зниклого”. Віра творить чудеса. І, як кажуть хлопці, які повертаються: “Віра повертає з того світу”.

Загалом за два роки у нас четверо обміняних. Але є й ті, кого повернули по репатріації. Тіло побратима брата, якого росіяни тоді стратили, досі не повернули. Тож він офіційно має статус “безвісти зниклого”, бо без збігу ДНК його не можуть визнати загиблим. З усім тим, його рідні розуміють правду, але чекають… Чекають, щоб поховати сина.

Фото: особистий архів Оксани

– Щодо рідних. Бачила чимало фото з акцій у підтримку полонених та безвісти зниклих, де з плакатами стоїть саме Ваша мама. Дозвольте запитаю, як вона зараз? Я так розумію, Ви в цій боротьбі усюди разом, так?

– Мати на ліках, на заспокійливих… Я теж, коли побачила те страшне відео з братом, не могла себе контролювати й, не розуміючи, що відбувається, звернулася до лікаря. Мені призначили заспокійливі й, як пояснили, це були панічні атаки. Ті самі ліки тепер приймає і мама.  

Це відчуття, коли соромно їсти, бо не знаєш, чи поїв він. Соромно лягати в ліжко, бо не знаєш, чи є в нього взагалі ліжко. І ти просто нічого не можеш зробити. У мене немає відповіді й на питання, скільки разів мого брата подавали на обміни. І чи подавали взагалі. Це стан, коли доводиться просто чекати.

Мої емоції зараз більш-менш стабілізувались, бо немає коли плакати – треба діяти, організовувати зустрічі, пришвидшувати повернення наших людей. Ми відповідаємо за нашу бригаду. Добре, що зараз на зв’язок вийшла й військова частина, і ми всі намагаємося розв’язати питання з документами, статусами учасників бойових дій, виплатами… Тобто, мені просто немає коли опускати руки.

Мама теж чекає, молиться, ходить до церкви, приходить на всі зустрічі, які ми організовуємо. Вона бореться за сина.

Фото: особистий архів Оксани

Так само росте й наше об’єднання, бо ворог наступає, є втрати, є зниклі. Рідні звертаються до нас, і ми допомагаємо – пояснюємо, куди писати, до кого звертатися, шукаємо відео чи фото, які можуть підтвердити полон людини. У багатьох оборонців літні батьки, не всі одружені, не у всіх є діти, які можуть просто через соцмережі шукати інформацію про них.  

Ось нещодавно до нас прийшла літня жінка. Вона не розбирається у всіх цих каналах, групах, але дізналася про мирну акцію. Вона приїхала туди – і знайшла нас. І ось так, через нас, рідні знаходять своїх близьких у полоні. І ця звістка для них – наче ковток свіжого повітря.

У нас ще є літня жінка, яка вже давно шукає тіло свого сина. Вона знає, що тіло загиблого сина було евакуйоване з поля бою, і тепер їздить по моргах у різних містах, шукаючи його. Звісно, кожна така поїздка закінчується лікарнею. Але вона також відвідує наші мирні акції, і від неї вже неодноразово звучали слова: “Якщо я помру, ви ж мене поховаєте? Бо в мене крім вас нікого немає”. Жінка неймовірно сильна, адже живе з болем, шукаючи саме тіло сина.

– На завершення, хочеться, аби ми повернулися саме до Олександра і того, який же він. Адже кожен безвісти зниклий, кожен полонений – це, перш за все, людина, яку нам важливо знати. Який спогад про брата Ви пригадуєте найпершим?

– Він чуйний, добрий, веселий, але найбільше таким є саме з близькими. Він також хрещений батько мого сина. І ось мій син зараз теж постійно їздить на акції, чекає дядька і дуже переживає. 

Фото: особистий архів Оксани (на фото: мати та племінник Олександра)

Коли Олександр зник, синові було 10 років. І ось я забираю його з плавання, у мене на руках вже є сповіщення про зникнення, і я кажу йому: “Як же нам бабусі розповісти?”. Бо вона ж хвилюється, ходить і все контролює, чекаючи, коли з’являться ті дві галочки, що він був у мережі. І тоді мій син так сильно почав плакати… Десятирічна дитина, яка б не мала взагалі розуміти, що значить “безвісти зниклий”. Він питає: “А як би ти відреагувала, якби тобі сказали, що я у полоні?”. Вони з Олександром дуже близькі. 

Брат також завжди захоплювався машинами, лагодив їх, розповідав, що і як працює. До війська він працював водієм. І, щодня проводячи час за кермом, він однаково любив цю справу найбільше. Думаю, що після повернення він також буде займатися автомобілями. Хоч як би важко мені не було уявити те, якою така щира й чутлива людина може повернутися з полону…

Навіть друзі Саші, яких я знала лише на словах, після його зникнення, знайшли мене, щоб дізнатися про нього бодай щось. Всі дуже хвилюються, цікавляться, чи є якісь новини про нього після кожного обміну.

Фото: особистий архів Оксани

Кицька ще його дуже чекає. Коли з Сашею зник зв’язок, її навіть на руки не можна було взяти. Вона немов здичавіла, ховалась від нас. А коли ми побачили відео, що Саша в полоні, то я приїхала туди, де він жив, аби забрати кішку до нас. І ось вона як підбігла до мене, як замурчала… Вже не ховалась. А я кажу їй: “ну ти ж знала, що живий!”.  Бо вона відчуває його найдужче. Якщо сидить на порозі – то мама вже знала, що треба гріти їсти, бо зараз прийде Саша. Навіть зараз візьме його капці, і сидить з ними. Чекає.

Кожен полонений чи безвісти зниклий заслуговує на те, щоб їх шукали, і в їхнє повернення вірили. Кожен сподівається в те, що він фартовий. Але, на жаль, одного фарту замало, і всі ми маємо насамперед боротися за них. Бо дуже їм там всім важко.