«Стали безхатьками, з хворими тваринами на руках, у Росії»: засновники гуртожитку тварин

Щоденне життя українців вже невіддільне від війни. Водночас поряд із війною існують й інші проблеми, які не менш важливі, але часто залишаються у тіні. Однією з таких проблем є безпритульні тварини, які страждають не лише через бойові дії, зазнаючи як фізичних, так і психологічних травм, а й через людську недбалість та байдужість. Йдеться й про тих тварин, які стали безпритульними, бо їх покинули. Лише торік Всесвітня асоціація з тварин України повідомила, що допомоги волонтерів потребують близько 140 тисяч безпритульних тварин. Більшість із них – це ті, кого залишили господарі, або ті, що загубилися. І це лише загальна статистика, без урахування тварин із серйозними проблемами зі здоров’ям.

В Україні існує декілька притулків, готових прийняти тварин з інвалідністю або іншими вродженими вадами, але навіть це не може усунути проблему повністю. На жаль, точну кількість таких тварин важко встановити, оскільки вони часто залишаються непоміченими, практично не пересуваються і мешкають у важкодоступних місцях. Для їхнього порятунку необхідні цілеспрямовані зусилля – активний пошук і своєчасна реакція на запити про допомогу. 

“Незламний гуртожиток” розпочав власну діяльність ще задовго до повномасштабного вторгнення, вже тоді уважно вивчаючи проблематику тварин з інвалідністю. Важливо, що це саме гуртожиток, а не притулок, адже його засновники живуть разом зі своїми улюбленцями, називаючи себе “великою родиною”. На жаль, повномасштабна війна застала їх на околиці Харківщини, де вони мешкали за десять кілометрів від кордону з Росією. Не виїжджаючи, вони продовжували дбати про тварин і в окупації, зосереджуючи зусилля на забезпеченні тепла саме для них й, звісно, харчування. Однак ситуація ускладнювалася: шляхи поступово перекривалися, а згодом окупанти прийшли в їхній дім.

Зараз “пунькануті однодумці”, як себе називають засновники гуртожитку Михайло та Сергій, перебувають у безпеці. Проте їхній шлях, на якому, на жаль, перестрілися російські окупанти, не обійшовся без особистих втрат для гуртожитку. Попри це, “Незламний гуртожиток” продовжує свою діяльність, поповнюється новими улюбленцями, а інші – демонструють позитивну динаміку свого розвитку. Більше про перші кроки створення гуртожитку, те, як довелось виїжджати з тваринами до ворожої країни, адаптацію до нових умов й засоби фінансування, а також про історії їхніх улюбленців, кожен з яких опинився у скрутному становищі через дії людини – далі в матеріалі.

Фото: особистий архів “Незламного гуртожитку”

“Незламний гуртожиток” розпочав свою діяльність ще з орендованої квартири у Харкові. Далі, разом з командою “добра” (так Сергій та Михайло називають своїх підписників) придбали будинок на околиці селища Липці, що на Харківщині, й продовжили рятувати тварин. Більшість хвостатих вони врятували особисто і власними силами прилаштовували їх в родини. Щоправда, крім спинальників – тварин, у яких паралізувало задню частину тіла. Їх рятували “за покликом серця з усієї України”.

До повномасштабної війни у притулку проживали тридцять один кіт, тринадцять песиків й одна шиншила. Станом на 24 лютого 2022 року Михайло та Сергій саме були на етапі будівництва “карантину” для безхатніх тварин у себе вдома, в Липцях. До речі, карантин – це окреме приміщення, в якому мали б жити тварини, які потрапили до гуртожитку на певний час. Аби виявити проблеми із їхнім здоровʼям і щоб не заразити інших тварин. Однак, реалізувати цей план – не вдалось… Окупація селища, де вони мешкали, почалась вже з першого дня повномасштабного вторгнення. З вікон їхнього будинку було видно не лише пересування техніки, але й пуски ворожих ракет.

“Дуже важко забезпечувати потреби тварин без світла, тепла й під обстрілами. На 21-й день окупації у наш дім заїхали озброєні окупанти та, погрожуючи, депортували нас на територію “країни боліт”. Дозволили взяти з собою тварин, які були у нас на руках (12 хвостів). У кімнаті з кішками ми встигли розсипати запаси корму, а собак з вольєра випустити в ліс. 

Так ми стали безхатьками, із хворими тваринами на руках, у країні агресора. На 50-й день війни “руські асвабадітелі” “евакуювали” з нашого притулку 12 котів на територію Росії. А вже у вересні 2022, коли Липці деокупували, українські зоозахисники вивезли наших чотирьох собак й двох кішок. Зараз вони мешкають на перетримці в Харківській області. На жаль, багато наших дітей загубились. Вони всі хотіли жити та дарувати свою любов. Невинні чисті душі”, – діляться Михайло та Сергій.

Фото: особистий архів “Незламного гуртожитку”

Власне, більшість мешканців селища Липці дійсно вивезли на територію Росії. Однак, ймовірно, що люди не мали іншого вибору, фактично це була політика примусового вивезення. Більшість із них згодом покинули Росію і наразі перебувають у країнах Європейського Союзу й не лише. Сергій та Михайло залишатися на території країни-агресора теж не планували, тож виїхали у безпечне місце й продовжили діяльність гуртожитку вже новим складом “хвостів”.

Більшість котів та песиків гуртожитку практично не можуть самостійно пересуватися на своїх чотирьох лапах. Всі ці випадки – переважно наслідки людської недбалості. Натомість до гуртожитку тварини потрапили через небайдужих людей, які їх врятували. Наприклад, Сніжану зовсім щеням знайшли понівечену й зав’язану в мішку, у сміттєвому баці. Вона вже тоді була паралізованою, тазові кінцівки були стертими ледь не до костей… Небайдужі надали їй ветеринарну допомогу, стабілізували стан, а далі шукали родину й врешті знайшли гуртожиток Михайла та Сергія.

“А ось нашу Жужу ми випадково знайшли, об’їжджаючи затори іншою дорогою. Просто побачили, як вона (хоч спершу були впевнені, що це хлопчик), лежить біля якогось подвір’я, уся в ковтунах (заплутані клубки шерсті), видно, що про догляд взагалі не йдеться. Потім розгледіли, що у неї немає багатьох зубів, а найсумніше – відсутнє одне око. І це при тому, що у собаки були господарі. Жужі на той момент вже було 6 років, і дивує, що навіть у сусідів не здригнулося серце, коли вони бачили собаку у такому стані”, – діляться однодумці.

Фото: особистий архів “Незламного гуртожитку” (Жужа попереду)

Також зазначають, що, на жаль, не завжди люди, які прихистили чотирилапих, розуміють рівень відповідальності. Або ж доволі часто стається так, що в родині є малі діти, і вони можуть, не розраховуючи власні сили, зробити тварині боляче. Так сталося і в історії з песиком Бубликом. Йому поставили діагноз травми спинного мозку, грудно-поперекового відділу. Фактично, спинний мозок був розірваний. Тоді лише один із багатьох лікарів, замість того, аби запропонувати “приспати” його, сказав про те, що у подібних тварин є шанс. Він розповів, що існує таке явище, як “спинна хода”, ніби м’язова пам’ять, коли вони рефлекторно можуть спиратися лапами та пересуватися. І це був єдиний лікар, який сказав про цей шанс.

“У випадку нашого Пряника – його покусали інші собаки, а якісь люди знайшли його й теж вирішили, що єдиним варіантом для нього буде приспання. Принесли до клініки, але вже там його прийняли й розмістили оголошення про нього в чаті допомоги тваринам. Коли він потрапив до нас, ми почали шукати йому родину. 

І, власне, довго вели перемовини з людиною, яка мешкала в Німеччині. Але термін, коли ми повинні були його транспортувати, переносився. Потім в нашому гуртожитку стався вірус і, зрозуміло, що перевозити тварин із вірусом не можна. Ця випадковість стала для нас аж ніяк не випадковою. Пряник залишився з нами, став першопроходцем, завдяки якому згодом наш гуртожиток поповнився іншими особливими тваринами”, – розповідають Михайло та Сергій.

Випадки травмування тварин насправді різні. Наприклад, на котика Лучика, через необережність, сів достатньо міцний чоловік, внаслідок чого травмував йому хребет. Пошкоджено важливий нерв, через що він втратив чутливість задніх лап. Лучик тоді був ще зовсім малим кошеням, і прооперувати його було неможливо через певні особливості хребта в такому віці. Пізніше у гуртожитку також дізнались, що в нього – вроджений стафілокок. Він якось поранив собі лапку, і через хворобу рана не загоювалась. Пізніше йому ампутували частину лапи.  

Фото: особистий архів “Незламного гуртожитку”

Ще одного мешканця гуртожитку, Шпротика теж лікарі радили приспати. Його знайшли на теплотрасі: точно невідомо, що з ним сталось, але у нього, як у більшості, дуже травмовано хребет. Також у чотирилапого була звичка гризти свої задні лапи, через що, як зазначають Михайло та Сергій, у нього врешті міг статися некроз (передчасна загибель клітин у тканинах, що виникає, коли тканинам не вистачає кровопостачання через інфекцію, фізичні травми чи інші пошкодження). Тож було прийнято рішення ампутувати кінцівки.

“Так вони йому вже сильно заважали. А тепер йому нічого не заважає, він такий швидкий на своїх двох лапах, що складно уявити, що було б, якби він бігав на всі чотирьох. Загалом, в нашій “пуньканутій” родині зараз 4 собаки і 5 котів. Сім тварин – з інвалідністю, які самостійно пересуваються тільки на передніх кінцівках. У них травми хребта”, – уточнюють однодумці.

Кот Зефір потрапив до гуртожитку з цілковитим переломом хребта. Його знайшли в Куп’янську, збитого на дорозі й, власне, без рухливості задніх лап. Золотце і Кася – доєднались до родини лише в цьому році. На Золотце напали собаки, пошкодили їй спинний мозок та хребет. Ще до того, як кішка потрапила до гуртожитку, її до себе брали дві родини, але згодом, на жаль, повернули. 

“І наша крайня, Кася – місяць мешкала у нас під обшивкою дому. Так би мовити, сама нас знайшла. Зараз ми всі разом винаймаємо будинок, оскільки наш таки зруйнували російські окупанти… У користуванні тварин – весь будинок. Вони у нас настільки домашні, залюблені та прив’язані, що часто навіть не засинають без когось з нас”, – діляться Михайло та Сергій.

Фото: особистий архів “Незламного гуртожитку”

Зараз гуртожиток отримує підтримку від власної “пунькозалежної” спільноти, яка активно допомагає через донати, репости та коментарі. Власне, забезпечення потреб для тварин з інвалідністю є доволі витратним: потрібен не лише корм преміум класу, але й лікувальний, оскільки у тварин є проблеми як із шлунково-кишковим трактом, так і з сечостатевою системою. Михайло та Сергій також проводять планові ветеринарні огляди кожні півроку, включаючи аналізи крові, УЗД, чистку зубів раз на рік тощо. Крім того, тварини потребують спеціальних засобів для пересування.

“У нас для кожної собаки є по інвалідному кріслу. Цю покупку ми зробили навесні, а до прогулянок насправді звикали недовго. Але навантаження ми давали їм поступово. З десятихвилинної прогулянки напочатку – і до години, як ми гуляємо зараз. Знаєте, собаки були щасливими й до появи інвалідних крісел, тому що ми гуляли з ними на галявинці в спеціальних костюмах-чохлах від нашої кравчині”, – розповідають однодумці.

В Україні існує декілька притулків для тварин з інвалідністю, але не всі з них можуть забезпечити регулярні прогулянки на відкритій території. Натомість Сергій і Михайло щоденно вигулюють своїх улюбленців, включаючи тих, хто пересувається за допомогою спеціальних засобів. Власне, це є основою для розвитку їхньої рухливості й, звісно, забезпечення базових потреб.

“У нас є щоденна рутина й, так сказати, певна стабільність. Тварини з інвалідністю самостійно можуть випорожнитись під себе, тому у нас є графік, за яким ми живемо. Таким тваринам потрібно мінімум чотири рази на день допомогти сходити в туалети (маніпуляційне зціджування на пелюшку). Один підхід на всіх тварин триває півгодини. Працівників у нас немає. Нас двоє, і на нас цілком покладено усю відповідальність”, – пояснюють в гуртожитку.

Фото: особистий архів “Незламного гуртожитку”

Однак, для Михайла та Сергія ці обсяги відповідальності стали передусім справою душі. Тож, на прохання уявити ситуацію, якщо якомусь читачеві припав до душі, наприклад, якийсь песик настільки сильно, що він хоче його прихистити, вони впевнено відповідають:

“У нас є здорові тварини в Україні, які шукають свою родину. Однак, наші тварини з інвалідністю не шукають родини, вони вже перебувають у ній. Ми вдячні кожному доброму серцю і ведемо завжди свій блог для себе, щиро від душі. А вже самі люди бачать нашу позицію і хочуть доєднатися до нашої шаленої команди добра. Допомогти може кожен. 

Наші тварини – наша мотивація далі жити це життя. А ще своїм прикладом, своїм ставленням до тварин, ми пропагуємо те, що тварини з інвалідністю – це не вирок. Такі тварини можуть бути щасливими і жити своє повноцінне життя. Наприклад, наші тварини зовсім не знають, що вони мають якісь порушення”, – наголошують однодумці.