Сто картин жінок справжніх Героїв – соціальні меседжі картин жінок, що пережили втрату

Тисячі українських жінок щодня проживають втрату найближчого – чоловіка, сина, брата, коханого тощо. Ці жінки мають тепер особливе, надане трагічним досвідом, право – гордо носити ім’я матерів, дружин, сестер, адже їхні захисники  – янголи, котрі віддали свої життя за Батьківщину. У кожної – власна історія втрати, але спільна потреба поділитися цим жертовним прикладом і дати іншим зрозуміти, що нам є ким пишатися.

“Сто картин жінок справжніх Героїв” – благодійний проєкт арттерапії для дівчат, які зазнали втрати близької людини через військову інтервенцію країни-агресора Росії в Україну. Не лише творчий захід, а й можливість виразити свої емоції, побудувати підтримуючу спільноту та знайти терапевтичний вихід для переживань дівчат, що грунтуються на прожитті особистої втрати. Протягом декількох місяців оспіль, щовихідних у майстерні автора Олега Юрова збираються зболені жінки, які несуть в собі кохання і бажання нести пам’ять про коханого. Митець допомагає надати форму та колір, але енергію і посил в картину кожна дівчина вкладає самостійно.

Про безпечне прожиття минулого через барви майбутнього, важливість малювати те, що вселяє надію, елементи соціалізації жінок під час терапії, а також якими є соціальні меседжі їх картин – в матеріалі для “Букв” розповідає митець та автор проєкту “Сто картин жінок справжніх Героїв” Олег Юров.

– Олеже, сьогодні документальні фотографи вважають своєю місією знімати війну та її наслідки, щоб мати спадок для наступних поколінь. Інша справа – виливати цей досвід на полотна. Яким є головний меседж Вашого проєкту про жінок, які втратили чоловіків на війні?

– Як на мене, фотографії війни – так, це пам’ять, але це минуле і це проговорене. І, безсумнівно, важливе. Натомість, у живописі зовсім інший вектор, бо ми намагаємось перетворити це чорно-біле і сіре на фарби, докладаємо зусиль, щоб згадувати минуле через призму майбутнього, такого, яким ми прагнемо його бачити і створювати. Ми відтворюємо якісь мрії, якусь світлу пам’ять, через картини формуємо якісь інші світи. І це потрібно створити, бо через це і є терапія. 

– Яким було зародження цієї ідеї і усвідомлення її важливості саме зараз? Адже це про досвід та емоції, які все ще певною мірою до кінця не прожиті жінками і до яких неминуче звертаєшся в процесі створення картини

– До мене надійшла пропозиція від моєї знайомої, щоб попрацювати і помалювати з жінками, які втратили чоловіків на війні. Я зробив перший майстер-клас і запитав себе, якщо ми розійдемось, то якою буде доля цих історій, цих картин? Тому запропонував формат, який передбачає, що кожна жінка працює два дні над картиною, а далі її можна дійсно зберегти як пам’ять, чи продати на якомусь аукціоні, чи щоб вона була повноцінним спадком. Звісно, вони малюють вперше і не все виходить, але я трошки допомагаю і сенс в тому, щоб не просто піти з цією картиною додому. Бо, як я вирішив, якщо буде виставка, це теж якесь майбутнє. Зараз ми зберемо ці 100 картин, намалюємо, мабуть, 200, а зберемо 100. Далі ці жінки одягнуть красиві плаття, візьмуть своїх дітей, своїх подруг, своїх знайомих і ми покажемо приклад того, що ми теж боремося. Боремось з горем не через антидепресанти і плач, а через те, що ми можемо створювати те саме майбутнє, можемо висловлювати це чорно-біле в кольорах. Ми можемо показати приклад іншим, що життя продовжується, хоча це дуже складно. Я сам проживаю все це із жінками, проводжу два дні з ними, плачу разом з ними, але ми спільно йдемо до майбутньої перемоги.

Згадую історію кохання родини Гуртових. Дар’я написала картину за мотивами відомого австрійського художника Густава Клімта “Мати й дитя”. Вона побачила в цій картині любов матері до своєї дитини, захист, ніжність, підтримку, силу й незламність. Вона продовжує виховувати справжніх незламних україночок, про яких так мріяв їх тато. 

Фото: особистий архів учасниці проєкту

– Навколо яких ключових слів-маркерів, асоціацій побудовано проєкт “Сто картин жінок справжніх Героїв”? Тобто, якими емоціями він говорить, які стани передає? До кого звертається і які почуття прагне викликати у глядача?

– Коли я думав про виставку, то чітко усвідомлював, що має бути сто картин. Тому, це певною мірою, цифра “100”. Бо, знаєте, є Небесна Сотня – люди, які загинули на Майдані, виборюючи свободу, а є ці жінки, які також уособлюють важливу боротьбу. Жінки, які не всі хочуть, не всі готові малювати, бо це потрібно наважитися, знайти в собі сили, але вони здійснюють цей подвиг. І я собі поставив таку мету, що якщо в нас буде 100 жінок, які дійсно готові до виставки – вони перемогли це, вони трансформувались у щось інше, якесь світло, якийсь колір. І ось це і є той основний меседж і головна емоція.

– Врешті, це проєкт про арттерапію, внутрішню трансформацію жінок, яка проходить через втрату чи радше про своєрідний меморіал їх історій кохання, що несе суспільно значущий характер?

– Це такий більше соціальний проєкт, аніж арт. І це навіть не повноцінно арттерапія, адже багато функцій лягає на мене, я більше тут як виховник, навіть не як психолог. Радше як людина, яка допомагає, бо холст та живопис – то лише привід зустрітися. Все інше проходить через спілкування, а картина є бонусом. Це те, через що ми можемо продовжувати наше спілкування далі, робити виставку, думати над спільними ідеями для неї, писати історії кохання. Це не просто пройти арттерапію, але й розповісти про свого чоловіка.

Фото: особистий архів учасниць проєкту

– Власне, кожна картина передає достатньо особисті емоції жінок, якими в суспільстві не прийнято ділитися і які не всі зрозуміють. Звідси можуть виникати бар’єри їх відтворення. Яким є процес безпосередньо зображення цього досвіду?

– Звісно, я допомагаю їм пройти через це горе, а саме через мову живопису. Бо це жива майстерня, ми тут “тусим”, знайомимось, усміхаємось, трохи дуркуємо. Я зробив все, аби вони тут не плакали, щоб це було на емоційній висоті. Я навіть запропонував писати їхні історії кохання, вішати їх поруч з картинами, щоб через це і прославити їх чоловіків. Бо це невимовна кількість хлопців, які гинуть щодня. Цифра, за якою ми не встигаємо. Через цю виставку я надав їм можливість розповісти про своє кохання, прославити подвиг цих чоловіків. І навіть зараз, говорячи це, мене переповнюють емоції.

Думаю, більшість пам’ятає фото Алли Карпенко, де вона тримає за руку свого загиблого на війні з путінським режимом хлопця, яке облетіло весь світ. Як відгук серця – картина, яку намалювала Алла в рамках благодійного проєкту “Сто картин жінок справжніх героїв”. Малювання дозволило дівчині зосередитися на теплих спогадах про свого коханого та передати їх на полотні.

Фото: особистий архів учасниці проєкту

– Я правильно розумію, що основним правилом є намагатися зображувати ті емоції, які дарують віру та допомагають відійти від воєнних реалій? Наскільки вираженим у жінок є бажання зображувати війну як те, що вплинуло на бачення її власного майбутнього?

– Розумієте, подвиг цих жінок в тому, що вони зламали і перемогли страх говорити про це. Говорити про кохання через живопис. Як вони це створюють? Ми беремо якісь сюжети, якісь готові картини, щось трошки змінюємо і кожна малює власну асоціацію зі своїм коханим, якого вона втратила. Хтось малює квіти, які він їй дарував, хтось мрію, яка ще не здійснилась. І я запрошую їх малювати щось таке, що вселяє надію, бо війна мине, горе, так чи інакше, затягнеться, але це світло пам’яті – те, що залишиться навіки. Ми створюємо картину, поглянувши на яку, ми відчуватимемо підтримку. Так, спочатку ми малювали війну, але я зрозумів, що не треба зображувати біль. Варто малювати те, що дарує життя. Це своєрідна магічна палиця, яка нас буде підтримувати у майбутньому.

– Якщо говорити про іноземного глядача, то цей проєкт може відгукнутися не лише як унікальний зразок мистецтва, але й як спадок нашого національного досвіду. Чи є у Вас плани щодо популяризації проєкту за кордоном? 

– Зараз ми подали грант на книгу, щоб зробити її з картинами та історіями жінок. Ми хочемо через посольства ці виставки потім провести в інших країнах. Для чого? Знову-таки, щоб жінки туди поїхали, вони візьмуть дітей, разом подорожуватимуть, це також своєрідна соціалізація. Як художник, головне, що я міг зробити – придумати ідею, де для повної кількості жінок я можу створити якийсь плацдарм для того, щоб вони вийшли на новий соціальний рівень, стали значущими в суспільстві, більше спілкувались, відкривали, подорожували, показували себе. Може хтось із них стане художницею, може хтось просто знайде нові орієнтири в житті. Не буде ховатися від свого горя і це вже позитивний ефект. Звісно, є думки, що хтось із жінок піде далі за цим напрямком, і тоді можна говорити про зображення певної національної ідеї. Але це вже більш глобально.

Фото: особистий архів учасниць проєкту

– Зараз дуже важливо створювати з усвідомленням того, яку цінність це матиме для нас, наших громадян після перемоги. Тож яким Ви бачите продовження цього проєкту і зображення його сенсів в Україні післявоєнній?

– Всі ці картини варті перемоги. І важливо, що це не професійні художники, а жінки, які вперше взялися за фарби, за холст, ще й у стані, в якому може творити не кожен професіонал. Я не дуже можу говорити про саму цінність картин, бо це вже справа митців. Але є дуже гарний почерк та потенціал у багатьох, і всі вони варті, щоб, як мінімум, в центрі міста організувати галерею під відкритим небом. Вони всі гідні дня перемоги не як картини митців, а як подвиг самої жінки піти на це і створювати майбутнє на холсті, незважаючи на всі емоції, які їх “душать” всередині.

В коментарі для “Букв” учасниці проєкту, з огляду на особистий досвід, розповіли про його важливість та значення, подолання власних бар’єрів під час проходження терапії, внутрішню трансформацію, яка проходить через втрату, а також про роль проєкту як своєрідного меморіалу їх історій кохання з чоловіками.

“Проєкт “100 картин жінок справжніх Героїв” – це арттерапія для жінок, які перенесли важку втрату. арттерапія не має на меті навчити зображати предмети, а навпаки, при такій терапії не важлива ані правильність поєднання кольорів, ані постанова руки чи розташування малюнку. Єдина мета такої практики – допомогти перебороти стрес та  психологічне навантаження.  Майстер Олег Юров навчає і допомагає створити картину, яка передасть неймовірні почуття та особисту історію, яку жінка назавжди зберегла у своєму серці”, – Юлія Коваленко. 

Фото: особистий архів Юлії

“Арттерапія – це можливість не лише відволіктись від свого болю, провести цікаво свій час… Для мене, це була можливість втілити в реальність нашу з Мішкою мрію. На полотні намалювала те, що не встигли, те, що не зможу виконати без нього. Ця картина – це історія багатьох жінок в наш час. Ця картина – це та мрія, яку я змогла побачити не лише в своїх думках, а й торкнутись рукою”, – Сніжана Литвак. 

Фото: особистий архів Сніжани

“Для мене, це ще одна можливість розказати про нього світу, показати як горить всередині мене втрачене майбутнє наших спільних мрій.. Свою картину, завдяки Олегу, я дійсно – творила. Малювала малими, великими мазками, потім розтирала долонями так, як хотіло того серце. Моя картина “сонце перемоги”. Він моє сонце і він світитиме мені завжди”, – Оксана Боркун. 

Фото: особистий архів Оксани

“Дуже вдячна за можливість приймати участь в проєкті “100 картин жінок справжніх чоловіків”. Навіть вибираючи сюжет своєї майбутньої картини, можна зрозуміти, на якому ти зараз етапі – смутку або відродження і надії. Я зрозуміла, що я не одна. І не одній мені так болить. А ще з нами був поруч не просто професіонал та митець, а людина з великої літери, яка разом з нами переживала наші емоції. Дякую художникові. Дякую проєкту”, –  Тетяна Туліна. 

Фото: особистий архів Тетяни

“Для мене, арттерапія – це одна з небагатьох можливостей відчувати позитивні емоції. Біль, сум, роздратованість, дуже часто злість – емоції, які супроводжують мене зазвичай. Після занять з малювання я почуваюся спокійно на якийсь час. Крім того для мене важливо розповідати про мого Героя, про своє кохання. Дуже вдячна Олегу Юрову за таку можливість, за увагу до нас”, – Світлана Шевченко. 

Фото: особистий архів Світлани

“Коли почалась війна мене захопило написання картин і з’явилась мрія написати картину на холсті самостійно. Доля подарувала мені таку можливість, але, на жаль, такою ціною. Дякуючи Олегу моя мрія здійснилася, а отримані емоції на деякий час витіснили сумні думки з моєї голови та переповнювали душу радістю. Взяти участь у проекті “100 картин жінок справжніх чоловіків” дійсно того варте. Я в повному захваті від отриманого життєвого досвіду”, – Катерина Саченко. 

“Переживаючи безмежно болючу втрату свого Коханого Захисника всі дружини загиблих героїв зіштовхуються не лише з безмежною кількістю болю, жаху, неприйняття, страху, а ще й з реакцією суспільства в якому й далі доводиться якось “існувати”, і з їх невмінням і небажанням правильно підтримати і поспівчувати. Тому ми повністю відгороджуємось і залишаємось один на один зі своєю шалено-болючою втратою і вбиваючим болем. Я декілька разів відмовлялась від участі в проєкті “100 картин жінок справжніх Чоловіків”, але чула дуже багато позитивних відгуків дівчат. Тому вирішила поринути в світ мистецтва, довірилась дуже талановитому митцю Олегу Юрову і наважилась зобразити на полотні нашу історію кохання. І в атмосфері повної довіри, розуміння і творчості, яку створив нам Олег Юров, мені вдалося розповісти про свого Коханого Козака через малювання фарбами на холсті, про нас із ним, і про мою безмежну втрату. І я захотіла розповідати далі про свого Коханого. І тепер я це можу! Дякую проєкту за цю можливість поринути у світ мистецтва і на декілька днів знову відчути смак життя (бо всередині я мертва). Дякую за те, що повертаєте мені віру в людей, за яких мій Коханий віддав життя, і які своєю небайдужістю, правильною підтримкою і самовідданою працею – повертають мене до життя”, – Катерина Яцкович.

Фото: особистий архів Катерини