«Сина підозрюють у диверсійних діях, й наразі постійно переміщують»: мати цивільного бранця

Російська окупація Запорізької області почалась ще 24 лютого 2022 року, і протягом майже трьох років повномасштабної війни більша частина області залишається під контролем російської армії. Окупанти захопили усі найбільші міста на півдні та в центрі регіону. В цей же час, ці території опинилися в інформаційній ізоляції, тож про те, що там відбувається, можна лише здогадуватися за досвідом окупації інших українських міст.

Так, крім звичного тиску на населення, росіяни продовжують викрадати людей, і їхня подальша доля зазвичай залишається невідомою. Через це родичі зниклих часто змушені залишатися в окупації, сподіваючись, що так їм вдасться знайти близьку людину. Але чи дійсно це допомагає?

Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють. 

Так, у випадку пологівця й вже третій рік – цивільного заручника Вадима Шевченка ситуація залишається неоднозначною. Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що чоловік перебуває у російському полоні, проте його точне місцеперебування їм невідоме. Щобільше, російська сторона не підтверджує його утримання в жодній з установ. Єдине, що відомо зі слів звільнених заручників – Вадима можуть часто переміщувати.

Більше про те, якою була риторика росіян з моменту окупації Пологів, чому дотепер невідомі точні причини затримання сина, про поїздки до “комендатур”, аби знайти його, хронологію переміщень, труднощі отримання свідчень звільнених, а також про ймовірні підозри й листи із запізненням на півроку – Буквам розповіла мати Вадима.

Фото: особистий архів Олени

– Олено, розкажіть, яким був Ваш син у звичайному житті? Ким він працював, чим любив займатися, можливо, мав якісь конкретні плани на майбутнє, які довелось відкласти через повномасштабну війну…

– Вадим народився у Росії, в Краснодарі. Але коли йому було три місяці, ми з чоловіком повернулись до України. Тож, за своїми поглядами, цінностями – він цілком українець. А взагалі, мій син – звичайна людина, дуже добра та співчутлива. 

На момент повномасштабного вторгнення він не працював, а  за фахом є теплотехніком. Раніше їздив на заробітки до Польщі, а коли почався ковід, повернувся додому. Він захоплювався футболом та гандболом, і не раз ставав призером районних та обласних змагань. Це хобі з дитинства. Ще син дуже любить тварин. У нас вдома, в окупації, залишилась наша улюблениця – лабрадорка, яку він дуже любив. Сам навчав її командам і завжди гуляв з нею.

– На момент вторгнення Вадим перебував у Пологах, Запорізької області, яке окупували напочатку березня. Яким був період, коли росіяни лише зайшли в місто? Наскільки я знаю, там базувалась значна кількість їхніх сил.

– Зайшли вони більш-менш тихо. Тоді вже почали більше “гатити” по місту. Наше селище розташоване в низині, а росіяни зайняли позиції вище й стріляли звідти. 7 березня 2022 року у нас був один з найбільших обстрілів, бо, стріляючи, вони залякували людей. Перші два тижні ми взагалі майже увесь час сиділи в погребах, не могли вийти на двір. Це все було дуже близько до нас. У нас пів кварталу просто не стало, будинки були розбито… 

Коли бувало тихо, ми, звісно, могли відійти недалеко, але люди дуже боялися, виходили з білими пов’язками на руках. Без них не можна було. Або біла пов’язка на руці, або, якщо їхав транспортом, біла стрічка на склі авто, чи на кермі велосипеда. Вадим тоді мешкав із літнім дідусем, окремо від нас, і ось вони майже не виходили з хати. Якщо щось було потрібно, ми самі до них ходили та приносили продукти.

Фото: особистий архів Олени

– Повернімось до моменту затримання Вадима. Наскільки я розумію, це сталось під час самостійної евакуації. Розкажіть більше про це. Чи перевіряли його документи перед затриманням, чи це, ймовірно, було схоже на цілеспрямоване викрадення?

– Так, Вадим виїжджав із сусідами. Але ми до останнього не знали, чи вдалося їм виїхати. Взагалі, протягом 2–19 березня у місті не було ані світла, ані зв’язку. Зв’язок був лише тоді, коли ми виходили на міст і з телефоном шукали місце, де “спіймає”. До того ж, була комендантська година до 16:00, і ось увесь цей час ми намагалися дотелефонуватися до нього та сусідки, але вони були “поза зоною”. 

І лише наступного ранку (Вадима затримали 15 березня) ми змогли подзвонити сусідці, й вона розповіла, що мого сина затримали на блокпосту без будь-яких пояснень. Їй же сказали їхати, почали навіть імітувати стрільбу автоматною чергою, погрожуючи, що якщо вона не поїде – вони зараз їх розстріляють. Вона, звісно, мусила їхати, бо була зі своїм сином, в якого інвалідність і, зрозуміло, що вона передусім рятувала його. 

Коли ми вже почали розміщувати оголошення, запитуючи, чи бачив хтось або чув щось про Вадима, нам зателефонував хлопець, який нібито їхав за ним у машині. Він розповів, що чув, як росіяни цілеспрямовано шукали саме “Шевченка Вадима”. Пізніше зателефонувала ще одна людина і розповіла іншу можливу версію затримання. У Вадима, так сталось, що з дитинства обпечені руки, є шрами, і, за словами цієї людини, росіяни подивилися на його руки й заявили, що він ось точно готував коктейлі Молотова. Тому і затримали. Де правда – ми досі не знаємо. 

– Коли вперше, з моменту викрадення сина, Вам вдалось отримати якусь інформацію про його місцеперебування? Його спершу утримували на території Пологів, чи одразу десь ближче до Донецька? Бо, наскільки я розумію, він не був одразу “офіційно затриманим”.

– Ми навіть залишалися в окупації до вересня, бо думали, що так буде легше знайти сина. Або були варіанти, що його незабаром випустять і ми маємо тут чекати на нього. Бо бували випадки, коли людей відпускали через місяць. І ось ми їздили до Токмака, до Мелітополя, зверталися до всіх нових “комендатур”. 

Через десять днів після затримання Вадима нам зателефонував хлопець, якого теж утримували росіяни. Він сказав, що Вадима певний час тримали на мелітопольському аеродромі. Ми буквально “вхопилися” за цю інформацію, взяли машину, знайшли водія, який погодився їхати, і вирушили на аеродром. 

Вже по приїзду, до нас вийшов військовий і сказав, що розмовлятиме лише з однією людиною. З ним тоді пішов говорити мій чоловік і дізнався, що Вадим дійсно перебував на аеродромі, але буквально напередодні його вивезли в Донецьк. Туди ми вже не змогли знайти спосіб дістатися. 

Пізніше від звільнених із полону я дізналася про його переміщення. З Донецька його перевезли в Оленівку, де він перебував, поки туди не привезли наших хлопців з “Азовсталі”. Потім його перемістили до Таганрога, далі – до Ростова, Ряжська, Мордовії і, зрештою, до міста Пакіно у Володимирській області. 

Але це була інформація станом на листопад минулого року. Наразі я не знаю, де він перебуває. Розумієте, навіть якщо умовно звільнені з полону надають якісь свідчення до Координаційного штабу, нам про це не повідомляють. Кажуть, що це не можна передавати. Але було б достатньо, якби нам просто телефонували і казали, що він хоча б живий, що є якась звістка. Немає жодного зворотного зв’язку.

– Знаю, що через півроку після затримання Вадима, з’явилось відео, де він від свого імені підтверджує, що перебуває у полоні. Тобто, це було першим офіційним підтвердженням, так? Яким Ви побачили свого сина на цьому відео? 

– Вперше я побачила Вадима через півроку на російському Телеграм-каналі. Це було фото і в описі під ним йшлося про те, що мого сина затримано за диверсійні дії. Вже у жовтні 2022 року ми побачили відео, де він сам говорить, що потрапив у полон, що з ним усе добре, він нас любить, і ми скоро зустрінемось.

Фото: з російських ресурсів

На цьому відео я помітила, що лише за півроку він схуд на кілограмів тридцять… Ще було видно, що він ніби щось читає з підготовленого тексту за камерою. Але, знаєте, на цьому відео він був більш менш спокійний. Здавалося, що він вже “звикся” з відчуттям того, що потрібно якось виживати в тих умовах.

Але те перше фото… Як тільки я на нього поглянула, то побачила просто налякані очі людини, яку загнали в кут. Я думаю, що це фото було зроблено десь через місяць після затримання, адже коли він виїжджав, то збрив бороду, а на фото вже видно, що є борідка. Однак, уявіть, що опублікували це фото лише через півроку. 

З того моменту я більше не бачила свого сина навіть на фото. І так само немає ніякої інформації від звільнених полонених. І, загалом, переважно це саме звільнені військові, які офіційно потрапили під обмін. Цивільних наразі звільнили дуже мало – за два з половиною роки їх менше двохсот осіб. 

– Як Ви кажете, Вадима нібито затримали за диверсійну діяльність. Це все, що наразі відомо? І чи є інформація, що це поки лише підозра, чи вже офіційно розпочато справу? Адже якщо так, то з Вами формально мав би зв’язатися призначений адвокат.

– Насправді, невідомо нічого. За листом, який отримала з Міноборони Росії, там зазначено, що він затриманий за протидію СВО, перебуває на території Росії, а третім обличчям інформацію про його місцеперебування – не надають. Зазвичай, ми отримуємо якісь “відписки”. Офіційної інформації саме про те, чи засуджений він – такого немає. На момент квітня 2022 року, зі слів земляка, який теж був в Оленівській колонії, проти Вадима ще не було заведено ніякої справи. 

Фото: з російських ресурсів (за 2022 рік)

– Олено, наскільки мені відомо, міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив, що Вадим перебуває у російському полоні. Чи впливає це якось на його становище? Чи маєте Ви можливість писати йому листи або отримувати інформацію про його місцеперебування?

– Попри те, що Червоний Хрест підтвердив мого сина у полоні, вони його не бачили і не знають, де він перебуває. Перший лист від сина я отримала 14 жовтня цього року. Він пише, що з ним все добре, що до нього ставляться непогано, годують, медичну допомогу надають – тобто, як по методичці. Далі запитує про нас, про родину, каже, що сумує, перелічує всіх своїх друзів… 

Знаєте, в листі їм заборонено писати якісь дати, але ось він додумався наприкінці листа написати: “Привітайте дядька з минулим ювілеєм”. І щоб ви розуміли, ювілей був ще весною. Тож я так думаю, що цей лист був написаний саме тоді. Другий лист я отримала 25 жовтня. Тобто, то зовсім нічого, а тут одразу два. У цьому листі він пише, що отримав мій лист і що він додав йому сили. Розумієте, в усіх листах він більше за нас переживає, де ми, чим займаємось, каже, щоб берегли себе і дочекалися його… Тяжко дуже це все переживати.

– Давайте проговоримо, до яких російських інстанцій Ви зверталися, щоб дізнатися інформацію про сина. Зважаючи, що в різні періоди Ви знали ймовірне місцеперебування Вадима, чи була можливість знайти когось на території Росії, хто міг би навідати його, зробити “передачки”?

– Ні, такого не було. Його перебування в жодній колонії не підтверджують. Я особисто телефонувала до колонії в Мордовії, але мені відповіли, що такого засудженого у них немає. Я кажу їм: “тоді, можливо, є незасуджений”. І на цьому моменті кинули слухавку. Відповідь на всі офіційні запити однакова – у них такої особи немає. Це стосується не лише колонії в Мордовії. 

Розумієте, у Координаційному штабі був лист, де звільнена особа вказувала, що, ймовірно, бачила Вадима в жовтні 2023 року в Пакіно, Володимирській області. Але цю інформацію я отримала лише у вересні цього року. Тобто відстежити його переміщення неможливо – за цей рік його могли перевезти ще кудись.

Мені відомі історії, коли родичі, які проживають на окупованих територіях, можуть вільно їздити до колоній в Росію, точно знаючи, що їхній родич перебуває там. Проте, коли вони приїжджають, їм теж кажуть, що такого полоненого у них немає. І ти нічого не доведеш, і ніякі “передачки” передати не можеш. Саме з тими, кого вже вивезли на території Росії – дуже все важко. Це звучить абсурдно, але простіше, в цьому випадку, коли людина вже засуджена, і є зв’язок з адвокатом, через якого хоча б можна щось передавати. 

– Олено, як Ви зараз? Про те, яких дій у роботі з питанням заручників Вам наразі не вистачає – Ви вже проговорили. Натомість, як матір, яку допомогу Ви хотіли б очікувати від держави, коли Ваш син повернеться?

– У моєму розумінні, реабілітацією мого сина і всіх звільнених має опікуватись держава. Але наразі щодо цивільних заручників нічого конкретного не прописано. Людина вийде на свободу, їй, можливо, виплатять 100 тисяч, але чи це великі гроші сьогодні? Особливо, коли з полону деякі люди повертаються лежачими, хворими…

Має бути належна компенсація і супровід до повного одужання людини, включно з допомогою в оформленні документів. Люди повинні розуміти, куди їм звертатися. Було б добре, якби, за можливості, також надавалась підтримка з працевлаштуванням, адже за тими, хто перебуває у полоні, рідко зберігають робочі місця.

Особисто я знайшла себе у допомозі іншим – зараз працюю волонтером. У рідному місті я працювала на заводі, і ось наш голова правління, вже у Запоріжжі, організував благодійний фонд, де ми тепер продовжуємо працювати всією командою з рідного заводу. І якби не ця допомога людям, я, напевно, не змогла б по-іншому. Ми їздимо в прифронтові села, привозимо гуманітарну допомогу. Коли підірвали Каховську ГЕС, ми протягом року доставляли туди воду, бо її взагалі не було. 

Знаєте, хоча б так я змогла взяти себе в руки, бо розумію, що перш за все буду потрібна своєму синові, коли він повернеться. І потрібна йому здорова, щоб допомогти відновитися та якось повернути до нормального життя. У допомозі іншим тепер сенс і мого життя. Як і в боротьбі за визволення мого сина.