«У нього анорексія, а ще він майже не ходить»: мати цивільного, викраденого на Сумщині
На початку широкомасштабного вторгнення Сумщина стала одним із головних напрямків просування російських військ. Окупація у прикордонних селищах розпочалася буквально в перші години. Російські війська швидко рухались вглиб регіону, але, зазнавши опору українських сил, були змушені облаштовувати точки базування в цих же околишніх селах. Так, лише за березень 2022 року мешканці Сумщини сповна відчули на собі реалії “російського світу”: попри відносно короткий термін окупації, що тривав трохи більше ніж місяць, ворог розгорнув терор проти цивільних. Багато мешканців викрали, і досі невідомо, де вони знаходяться та на яких підставах їх утримують.
Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють.
У цьому матеріалі розповідаємо про Сергія Шевчука, мешканця Краснопілля, що на Сумщині – селища, яке все ще щодня потерпає від російських обстрілів, і де залишається його мати Наталія, чекаючи сина. На момент початку вторгнення, Сергій саме завершив військову службу, але ухвалити рішення, куди йти далі – не встиг, адже Краснопілля окупували 24 лютого.
Надалі, разом із мамою вони намагалися пристосуватися до життя в окупації, переховуючись від росіян. Однак, одного дня Сергій вимушений був поїхати в сусіднє селище до рідних, де його й зупинили окупанти. Відтоді він перебуває в російському утриманні, де, ймовірно, росіяни можуть сприймати його саме як військового. Водночас, стан здоров’я Сергія може свідчити про те, що він потребує негайної допомоги.
Більше про те, чи планував Сергій продовжити військову службу, початок окупації, політику росіян у регіоні, затримання сина та чому є підґрунтя вважати, що росіяни сприйняли його саме як військового, а також про анорексію та інші хвороби, на які вказують звільнені, та відсутність офіційної інформації щодо нього – для Букв поділилася Наталія, мати цивільного заручника.
– Наталіє, давайте розпочнемо з довоєнного життя Сергія. Є інформація, що перед повномасштабним вторгненням він проходив строкову службу. Розкажіть про це й загалом – чим він займався?
– Сергій навчався в Українській академії банківської справи, де здобув освіту за спеціальністю економічної кібернетики. Потім півтора року проходив строкову службу в армії і повернувся додому саме перед початком широкомасштабного вторгнення. До речі, повернувшись, він сказав: “Мамо, я місяць побуду вдома, відпочину і подумаю, чи працювати далі за спеціальністю, чи в армію йти.”. Але він так і не встиг сказати, що вирішив.
Мій чоловік, батько сина, помер, і відтоді Сергій став головним чоловіком у родині. Моєю єдиною опорою. Він і гроші заробляв, і вдома допомагав, якось утеплив нам квартиру, та й взагалі йому подобалось щось ремонтувати.
Одного разу приїхав додому на канікули, заходить до квартири, а я плачу, бо каналізаційна труба обвалилася, і вода все заливала. Я розповіла йому, а він, єдине, що сказав: “Мамо, іди вмийся, а я зараз усе зроблю”. Він завжди просив, щоб я сама нічого не робила, обіцяв, що коли повернеться з армії, ми разом усе доведемо до ладу. Але тепер усе так і стоїть. Нічого не хочу робити, бо чекаю сина.
– З повномасштабною війною Ви опинились в окупації, проживаючи за 20 кілометрів від кордону. Через Вас тоді проходили численні російські сили. Якими були ці перші дні окупації, й чи одразу росіяни почали чинити тиск на людей?
– Так, в основному танки проїжджали через наше селище. Дуже страшно було, тому ми постійно сиділи вдома. Нам пощастило, що саме нашою вулицею вони не їхали. Але ми нікуди не виходили, лише зранку по хліб. Знаю, що в інших селах росіяни ходили по хатах, але у нас такого не було.
А щовечора “традиційно” вони починали стріляти з “градів”. Стріляли, куди заманеться. Чи то розважалися так, чи лякали – я не знаю. Потім вони дуже сильно обстріляли селище, де мешкають батьки. Після цього зв’язок з ними зник, бо не було світла. І тоді Сергій каже: “я поїду до них й перевірю, чи все добре”. Я теж хотіла їхати з ним, але він сказав, що я танків злякаюсь, і буде краще, якщо він поїде один. Спершу набрав продуктів, павербанки, щоб зарядити телефони, і поїхав. А тоді зник.
– Щодо моменту затримання Сергія. Я так розумію, що це сталось, дорогою до бабусі й дідуся у сусіднє селище. Тобто, ймовірно, він розумів, що потрібно буде проїжджати через блокпости. Якою була точна хронологія?
– Думаю, він вірив, що зможе проїхати вільно, бо були люди, які проїжджали через російські блокпости. Це вже пізніше почали з’являтися історії про те, що росіяни розстрілювали машини, їздили по них танками, і на виїзді залишилося багато згорілих авто. Можливо, Сергій і боявся, але більше переживав за бабусю, яка хворіла, та дідуся, тому й поїхав до них. Ніхто тоді не знав, як правильно вчинити…
Коли син зник, я сама пішла його шукати. Підійшла до того блокпосту і зі сльозами почала запитувати, де мій син. Спершу вони нічого не говорили, ніби насміхались наді мною. Потім сказали, що так, вони його забрали. Я запитала: “Навіщо ви його забрали? Він же не стріляв, не мав зброї, був у цивільному одязі. Чому?”. А вони відповіли: “Він військовий.” Я намагалася довести, що він цивільний. Але у них був якийсь список, і вони знали, що Сергій служив в армії. Сам син їм цього б не сказав.
Я запитую їх: “Куди ви його повезли?”, а вони лише показують у бік Росії. Сказали, нібито в якийсь штаб. Я благала їх відпустити його або хоча б дозволити пройти до нього. Та на мене наставили автомат, штовхнули та сказали, що якщо зроблю ще один крок – вони мене розстріляють. І так я повернулася додому, нічого не знаючи.
– Коли вперше з моменту його затримання, Вам вдалось вийти на слід, де він може перебувати? Куди Ви зверталися? Наприклад, у Херсоні росіяни відкривали свої “адміністрації”, куди звертались родичі. А як це було у Вашому випадку?
– Я жила в невідомості цілий рік. 30 травня 2023 року мені зателефонували з Міжнародного Червоного Хреста. Вони сказали, що відвідали колонію, де перебуває мій син, і особисто бачили його. Він попросив передати привіт мені, родині, племіннику. Сказали, що якщо хочу, можу теж написати йому листа. Звісно, я написала. Потім знову була тиша.
У січні 2024 року зі мною зв’язався хлопець, що повернувся, й розповів, що був разом із моїм сином у колонії з самого початку. Він розповів, що Сергій дуже схуд, що у нього анорексія, і вони його усією камерою намагались підгодовувати, але він не набирає вагу. Їх там ще змушують виконувати якусь роботу, і ось Сергія одного разу привели до місця роботи, а він втратив свідомість. У нього нібито якісь проблеми з серцем. Але коли він був вдома, у нього не було ніяких проблем. Він був здоровим хлопцем. Йому там ніби дають якісь таблетки, але легше не стає.
Потім зі мною зв’язався ще один звільнений і розповів, що у сина посиніли ноги, опухли, він майже не ходить. Можливо, є проблеми з нирками. Я не розумію, чому таке сталось… Можливо, це через переживання. Я постійно телефоную до Координаційного штабу, щоб хоча б просто почути, що мій син живий, або йому стало легше. Але вони кажуть, що у них немає жодної інформації. Я не хочу побачити свого сина мертвим, я хочу бачити його живим.
– Росіяни затримували українців за будь-якими підозрами. Але у випадку Сергія була підозра у тому, що він дотичний до армії. Надалі його теж утримують, як військовослужбовця? Чи висували йому офіційно якісь звинувачення?
– Я знаю про те, що мого сина утримують разом із нашими військовими. Загалом, в колонії, де він перебуває, цивільних та військових не розділяють. Тому точно сказати про те, чи він у полоні як цивільний, чи як військовий – зараз важко. Хлопці, які повернулися з полону і перебували з Сергієм в одній камері – усі військові. Стосовно звинувачення, мені, на жаль, нічого невідомо. Жоден адвокат зі мною теж не зв’язувався. Але тоді виникає питання: за що його утримують майже три роки?
– Наталіє, чи правильно я розумію, що з моменту зникнення Сергія Ви не мали інформації про нього, поки цього не підтвердив Червоний Хрест? Як це змінило ситуацію? Чи повідомляють Вам місце утримання сина, та чи з’явилася можливість писати йому листи?
– Підтвердження від Червоного Хреста я отримала у 2023 році. Цьогоріч, коли я телефонувала до них, запитуючи, чи можливо надати сину якусь допомогу чи передати ліки, вони відповіли, що наразі не можуть поїхати до місця утримання. І так триває вже рік. Мені відомо лише те, що на момент травня 2024 року мій син перебував у колонії в Бєлгородській області. Але їх часто перевозять, тому я точно не знаю. Лише серце підказує, що він там. Листи я йому пишу, але від Сергія жодного листа мені ще не приходило.
Я запитую у представників Червоного Хреста: “Якщо ви поїдете до колонії і побачите підтвердження тому, що мій син хворий, чи можете ви надати йому допомогу?”. Вони відповідають, що ні. Тоді я питаю: “А чи передаєте ви нашій стороні інформацію про його стан?”. І знову чую відповідь “ні”. Вони пояснюють, що передають інформацію лише працівникам колонії. Я ж їм кажу: “Але ж вони й так бачать його стан. Як це допоможе?”.
Виявляється, що Червоний Хрест нібито не має права передавати інформацію українській стороні. І ось я не розумію сенсу цього. Одяг вони теж не передають, нічого. А якщо, приміром, мій син скаже, що його били чи не годують, то вони передадуть це начальнику колонії. Хіба після цього йому не буде ще гірше? Тобто, все, що зробив Червоний Хрест – це підтвердив мого сина у полоні й на тому все. Я ще навіть мала надію на те, що якщо його підтвердили – то мають скоро повернути. Бо дуже мало цивільних заручників підтверджує Червоний Хрест.
Чекаючи, я два роки мовчала, ніде не розповідала історію сина, боючись, що можу зробити гірше. І зараз нам так само кажуть мовчати. Але я більше не можу. Час триває, а я мовчатиму? Куди вже гірше, якщо моя дитина і так буквально бореться за життя?
– Ваша історія є першою, коли ми говоримо про затримання цивільних на Сумщині. Скажіть, за час, поки російські військові базувалися у Вашому селищі, чи багато викрадень цивільних було підтверджено?
– Так, я знаю, що були люди, яких затримували, але вони переважно через якийсь час самі поверталися додому. Людей забирали прямо з домівок, просто з вулиці. Мого сина ж забрали на блокпосту. Там, де деякі люди проїжджали навіть на велосипедах. Але я досі не знаю, хто саме викрав мого сина. Чи то російське ФСБ, чи хтось інший… Коли я зверталася до поліції, вони запитували, які у тих людей були пов’язки на руках, як вони одягнені, але я тоді нічого не помітила. Мені було важливо лише одне – де мій син і чи живий він.
– Наталіє, як Ви сьогодні? Якої державної політики або конкретних дій у роботі з питанням цивільних заручників Вам наразі не вистачає? Як зараз, так щодо того, як буде діяти держава після їх звільнення, на етапі реабілітації.
– Перш за все, я хочу, щоб держава нарешті почала працювати над механізмом повернення цивільних полонених. Вже три роки минуло… Я не кажу, що мій син має бути звільнений першочергово, але хоча б якось процес має зрушити з місця.
І тоді, вже після повернення мого сина, звісно, я хочу, щоб він мав право на повноцінне відновлення. Не так, щоб його повернули, а родина має самостійно займатися його лікуванням та реабілітацією. Це має бути спеціалізований заклад, де можуть надати психологічну допомогу відповідно до його пережитого досвіду.
Люди повертаються у важкому психологічному стані, бо всі вони переживають знущання. Крім цього, моєму сину потрібно відновити ноги, повернути можливість повноцінно ходити… І хочеться, щоб цивільні полонені, так як і військові, мали соціальні гарантії від держави, щоб у них був вибір – служити в армії, чи ні. Бо всі вони переживали полон разом.
Зараз я так само живу біля кордону з Росією, звісно, тут дуже страшно, постійно бахкає. Але я не хочу звідси їхати, бо саме тут чекаю сина, і все мені нагадує про нього. Мені тут легше. Найбільше я боюсь, що залишусь без нашого дому. Бо тоді, не знаю, куди повернеться мій син, і де я буду його зустрічати… Живу думками. Але серцем вірю, що все буде добре.
Адміністрація чинного президента США Джо Байдена вирішила скасувати кредити Україні в розмірі близько 4,7 мільярда доларів, заявив речник Держдепартаменту Метью Міллер.
Німеччина, Франція, Італія, Іспанія та Польща спільно підтримали пропозицію про випуск спільних військових облігацій, спрямованих на підтримку оборонної промисловості блоку. Рішення ухвалили 19 листопада під час зустрічі у Варшаві.
У Генштабі ЗСУ поінформували про оперативну ситуацію на фронті станом на 22:00 20 листопада. З початку доби відбулося 147 бойових зіткнень.
20 листопада глава МЗС Андрій Сибіга під час переговорів у Відні із міністром закордонних справ Австрії Александером Шалленбергом наголосив на необхідності протидії російській агресії та подякував за підтримку України. Сторони обговорили спільні дії щодо енергетичної безпеки, допомогу постраждалим від війни та розвиток двосторонньої співпраці в торгівлі та культурі.
20 листопада президент Володимир Зеленський підписав закон №11410 про позбавлення державних нагород за популяризацію або пропаганду держави-агресора чи вчинення інших протиправних дій проти України.