Вона не визнавала обмежень у творчості – за це її вбили: 54 роки з дня смерти Алли Горської

Художниця-монументалістка, дисидентка, правозахисниця, Алла Горська народжена у Ялті. Опанувала українську мову, як нову рідну, творила та протестувала. А зі шпигунів вона сміялася, але одного вечора не повернулася додому.

Алла Горська вчилася у Київській художній середній школі, а потім вступила на живописний факультет Київського художнього інституту. Найближчими друзями Алли були Іван та Надія Світличні, Василь Стус, Євген Сверстюк.

У роки навчання познайомилася з майбутнім чоловіком – Віктором Зарецьким. Разом з ним вони творили в одній майстерні, подорожували Україною. Саме у цих спільних мистецьких подорожах народився стиль Алли Горської. Передбачувано, таке мистецтво не вписувалося у систему соцреалізму.

На початку 60-х Алла Горська разом зі своїм чоловіком, а також Стусом, Симоненком, Світличним створили “Клуб творчої молоді”. Там вони проводили дискусії, мистецькі вечори, виставки, займалися самвидавом. Такі спілки допомагали творцям підтримувати одне одного, давали відчуття єдности та спільного протистояння. Також до товариства входили Іван Драч, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Лесь Танюк, Іван Дзюба.

Алла Горська з народження не перебувала у вирі української культури, не знала мови. Однак стала однією з тих, кого покарали за їхню українськість. “Неофіта” — так її називав Євген Сверстюк за те, що вона самостійно свідомісно дійшла до своїх українських витоків.

Дисидентка вивчила мову, спілкуючись з однодумцями та вбираючи культуру через творчість товаришів.

Фото: з відкритих джерел. Вітраж “Шевченко. Мати”, 1964 рік

Алла завжди гостро відгукувалася на арешти української інтеліґенції. Вона матеріально, організовуючи збори коштів, та морально підтримувала родини політв’язнів. Листувалася з ними, їздила на судові процеси, була першою, хто ставив підписи на листах-протестах. За це Горську неодноразово викликали в КДБ для допитів та “профілактичних розмов”.

Навесні 1964 року у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету знищили вітраж “Шевченко. Мати”, над яким працювала Алла Горська разом зі своїми товаришами.

Вітраж, на думку тоталітарної влади, був “ідейно хибним” та фактично став початком репресій у 1965 році. Відтоді зібрання на честь Тараса Шевченка та будь-які форми його вшанування радянська влада заборонила аж до 1980-х. А вітраж вважали уособленням буржуазности.

За Аллою Горською, куди б та не йшла, всюди стежили. Знаючи це, і художниця, і її друзі залишалися вірними своїм переконанням. Були бадьорити та веселими у своїй праці.

28 листопада 1970 року Алла вийшла зі свого будинку, щоб поїхати по швейну машинку до свого свекра – Івана Зарецького. Додому Алла не повернулася. Тоді її чоловік, Віктор Зарецький, вирушив до хати батька, однак та була замкнена. Прохання відкрити двері силою міліція відхилила.

Наступного дня тіло батька знайшли біля залізничної станції Фастів-2 на коліях. А лише 2 грудня міліціянти погодилися відкрити будинок Івана Зарецького. Тоді тіло Алли Горської знайшли у погребі. Її вбили ударом сокири ззаду по голові.

“Слідство дійшло висновку, що свекор Іван Зарецький убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство”. Так справу закрили, не дослухаючись до аргументів знайомих та друзів убитих. Також влада не дозволила поховати Аллу на Байковому кладовищі. А тих, хто прийшов на похорон 7 грудня 1970 року невдовзі заарештували. Зокрема Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Олеся Сергієнка.

Алла Горська стала символом щирости, людської гідности та сміливости. Її визнання в Україні та світі триває: у 2015 році Людмила Огнєва видала її листи періоду 1949-70-х років. А під час Року України в Австрії жар-птиці Алли «літали» на фестивалі візуального мистецтва “Українська ніч”.

Юрій Литвин загалом був засуджений на 41 рік, відсидів 22. Литвина переслідували за літературні твори, сповнені проповідування ненасильництва та гуманізму, за правозахисну діяльність, за критичне мислення.