«Ворог бив впритул. Я отримав кульове поранення, і ногу не врятували»: Снаряд, боєць 3 ОШБр

Нещодавно Патронатна служба “Янголи” оголосила про перший в Україні збір на протези зі значною метою – 20 мільйонів гривень для вісьмох військових із двох підрозділів: 3-ї штурмової бригади та 12-ї бригади “Азов”. Кошти потрібні для придбання функціональних та біонічних протезів, які можуть максимально наближено відновити захисникам функціональність рук та ніг.

Варто зазначити, що в Україні доступне безоплатне протезування, однак наразі держава компенсує максимум 2 мільйони гривень за протез або інший засіб реабілітації. Ця сума може покрити вартість базового механічного протезу, який допомагає відновити рухливість кінцівки, але не забезпечує її повноцінне функціонування. Натомість електронні протези, які можуть забезпечити таку функцію, зазвичай коштують понад два мільйони гривень і, за державною програмою, можуть бути доступними лише після року використання механічного.

Власне, всі бійці, для яких триває збір, мають різні травми, тож ступінь і суми необхідного протезування для кожного з них теж є різними. Наприклад, для бійця Третьої штурмової бригади на псевдо “Снаряд” ціль складає 3 мільйони гривень. Наразі захисник вже має механічний протез, але для того, щоб відновити повну рухливість і повернутися до військової справи, йому потрібен саме функціональний електронний протез.

Більше про свій вибір залишитися й боронити державу попри роботу за кордоном, перші кроки у війську як артилериста, участь в обороні на чотирьох напрямках, рішення перейти до лав Третьої штурмової, нову посаду штурмовика, оборону Авдіївки та засідку ворога, під час якої було отримано поранення – захисник розповів в інтерв’ю для Букв.

Фото: особистий архів захисника

– Розкажіть, будь ласка, спершу про Ваше життя до вступу у військо. На сторінці “Янголів” прочитала, що до повномасштабної війни Ви саме планували їхати працювати закордон. Поділитесь цим?

– Я певний час перебував за кордоном, але повернувся додому та саме оформляв документи на ще один рік роботи. Я працював оператором на заводі. І ось 24 лютого 2022 року я мав їхати працювати за кордон. Як часто кажу, я ще міг виїхати в той день, адже кордони тоді не були повністю закриті. Однак я вирішив залишитися, щоб свідомо захищати Україну. 

Вже 24-25 лютого я самостійно пішов до військкомату. І, як тільки почалась повномасштабна війна, тоді ж ще не запитували, хто ким працював або чи служив раніше – всіх просто розподіляли по бригадам, які тоді формували. Все постійно змінювалось. Я потрапив в артилерію у 61-шу окрему механізовану бригаду. І ось у складі цієї бригади я служив півтора роки. Спершу на Херсонському напрямку, де ми перебували аж до того, як відбили Херсон, а потім нас відправили на Донецький напрямок, на Соледар.

Фото: особистий архів захисника

Фото: особистий архів захисника

– Тобто, виходить, що до Третьої штурмової у Вас вже був значний бойовий досвід. Розкажете трішки про те, яким для Вас були ці півтора року служби? Бо це ж перший бойовий досвід, перші особисті зміни…

– Коли ми лише приїхали на Херсонщину, там ще йшли активні бої, відбивали атаки ворога, скажімо. Потім, коли почався наступ, ситуація стала дуже напруженою. Ночі були безсонними, адже ми цілодобово працювали, щоб не дати ворогові можливості просунутися. 

Після того, як ми відбили Херсон, ми змістилися ближче до Дніпра, а потім нас “перекинули” на Донеччину. Там ми перебували близько трьох місяців. Далі противник почав активно наступати на Бахмут і Соледар, тому нас вивели на доукомплектацію на місяць-півтора. А після цього “перекинули” на Сумщину та Чернігівщину. Вже як нас вивели туди, я вже перед тим подав заявку в Третю штурмову. Але поки все оформлювалось, встигнув ще повоювати на цих напрямках.

– Поділитесь, яким був перехід до Третьої штурмової? В порівнянні з попереднім місцем служби, які конкретні відмінності Ви для себе виділили? В плані бойової підготовки, зокрема.

– Відмінності кардинальні. Ставлення до людей, до всього особового складу, до того, чим хто займається – зовсім інше. Більше практики та більше навчання. Кожен один за одного. Тому що кожен розуміє, що йому можливо доведеться прикривати спину іншому. Всі рівні. Немає такого, що офіцер і солдат якось особливо відрізняються за правами. Навчання у нас також проходило довго: спершу півтора місяці у нас було КМБ, потім, коли ти вступаєш до роти, в якій надалі будеш проходити службу, ти ще там місяці два навчаєшся, щоб було злагодження з особовим складом. Це важливо в армії. Також у Третій штурмовій я перейшов на посаду штурмовика.

Фото: особистий архів захисника

Фото: особистий архів захисника

– На якому напрямку був Ваш перший бойовий досвід вже у складі Третьої штурмової бригади? Чи правильно я розумію, що Ви перебували там до моменту поранення? 

– Це якраз була Авдіївка. У лютому цього року, коли бригаду відправили “на нуль”, ми стояли в самому центрі міста. Нашим завданням було утримувати вулицю і не давати противнику просунутися далі. Ну і, звісно, відбивали ворожі штурми. Але, знаєте, в той період, коли ми туди зайшли, ситуація ще була стабільною. Однак, коли противник зрозумів, яка бригада увійшла в місто, вони почали діяти інакше, усвідомлюючи, що тут вже не ті бійці, які будуть відходити. І ось ми були в Авдіївці десь 10 діб. 

– Знаю, що група, у якій Ви перебували, потрапила у засідку. Власне, тоді, Ви отримали поранення. Чи готові Ви поділитися, як це сталось?

– Виходить, що це вже був крайній день, перед тим, як нам надійшов наказ виходити з Авдіївки. Ми виходили з позицій старим маршрутом, яким пересувалися завжди, і через який заносили провізію, боєприпаси та таке інше. І ось, виходячи, ми бачимо, що позиції, які ось-ось були нашими, вже не наші. Далі ворог просто починає впритул нас розстрілювати. Це була відстань до десяти метрів. Я одразу отримав кульове поранення і, маючи певні знання з медицини, наклав собі турнікет і чекав, поки перестануть вести вогонь. Це, до речі, моє перше поранення від початку служби. Далі хлопці прикривали мене, і я зміг відповзти в більш безпечне місце, щоб викликати евакуацію.

Фото: особистий архів захисника

– Ви кажете, що росіяни відкрили вогонь й, відповідно, поранили певну частину групи. Як Вам вдалось відбитись, й відійти, що це була дуже невелика відстань від противника? Був ризик полону…

– У полон вони беруть тоді, коли противник не дає їм відсіч. І якби ми впали й нічого не робили, нас могло таке чекати. Але ми не впали, не загубилися, а хлопці, які не були поранені, продовжували давати їм таку ж відповідь. Тому противник нічого не міг зробити і мусив зупинити вогонь.

– Ви сказали, що самостійо наклали собі турнікет. Як далі розгорталися події – аж до першої медичної допомоги?

– Поки хлопці мене прикривали, я зміг доповзти до найближчого будинку, звідки ми тримали оборону і чекали підкріплення. Нас тоді вже було троє: я і два побратими. І ось якби вони самостійно намагалися мене витягти, ми могли б не вийти: противник би помітив, що їх ніхто не прикриває, і  просто “добив” би нас. Тож ми зайняли оборону. Потім прийшли наші побратими на підкріплення: одні прикривали, інші відступали, і так ми вийшли з цієї засідки. 

Далі потрапили на “коксохім” (Коксохімічний завод в Авдіївці). Там ми вже перебували недовго, тому що отримали наказ про те, що всі залишають Авдіївку. Тоді виходили вже всі. І ось мене закріпили на “скидах”, і так ми виходили. Тоді не було можливості, щоб роздивитися рану, спустити турнікет, чи вколоти навіть знеболювальне. Тож, як мені сказали вже в лікарні, через те, що турнікет був на нозі одинадцять годин, у мене розвинувся турнікетний синдром.

Фото: особистий архів захисника

– Розкажете про те, яким був вихід з Авдіївки? Адже з новин це виглядало так, ніби Вас беруть в оточення, і люди боялись, що може повторитися сценарій “Іловайського котла”.

– Це був дуже важкий вихід, бо, грубо кажучи, “трьохсоті” тягнули інших “трьохсотих”. І виходить, що з коксохіму нам довелося пройти пішки до п’яти кілометрів, щоб нас могла забрати техніка. Авдіївку тоді накривали всім, чим могли, намагаючись максимально ускладнити наш вихід і покласти ще більше наших людей. Потім ми погрузились в машини, які нас вивезли до “еваку”, і звідти нас вже доставили до лікарні. Далі я вже майже нічого не пам’ятаю, лише якісь уривки – як мені ставили питання про мене, і як наді мною світила ця лампа в хірургії.

– Чи пригадуєте той момент, коли Ви тільки-но відійшли від наркозу? І, власне, тоді, коли вперше зрозуміли, що, на жаль, врятувати кінцівку не вдалось.

– Насправді, коли мене евакуйовували, я був впевнений, що ногу врятують. І коли я вперше прокинувся, через ці фантомні болі мені навіть здалося, що нога на місці. Але потім відчув, ніби щось перемотано між ніг, підняв простирадло і побачив, що ноги немає. Шок тривав лише кілька секунд. Потім я зловив себе на думці: ну, а що я можу з цим зробити? Ногу не поверну, тож потрібно з цим миритися і жити далі. Розчарування не було. Я переконував себе, що все буде добре.

Фото: особистий архів захисника

– Чи можете розповісти про етапи, які Вам доводиться проходити перед протезуванням? Аби люди розуміли, що процес не є миттєвим, і включає, як мінімум, підготовку м’язів та інші процедури.

– Так, це дуже велика робота. Спочатку думаєш, що все буде просто: трохи позаймаєшся, отримаєш протез і швидко підеш. Але коли нарешті отримуєш протез, розумієш, що все набагато складніше. Спершу потрібно звикнути до куксотримача, який спочатку дуже муляє й заважає. Іноді ти ніби й стоїш, але не можеш зробити крок, бо впадеш. 

Потрібно навчитися користуватися коліном на протезі, а також правильно ставити другу ногу, щоб підтримувати рівновагу. Іноді відчуваєш, як протез тисне в певних місцях, і до цього також треба звикнути. Виходить, що тобі доводиться працювати з ногою, якої в тебе немає, і, звісно, з другою, адже більше навантаження буде йти саме на неї. 

– Наразі Ви маєте механічний протез, але, наскільки я розумію, щоб повноцінно відновити ходу – Вам потрібен функціональний електронний протез. Розкажете, в чому головна відмінність і труднощі майбутнього переходу?

– Механічний протез видає держава, хоч насправді держава має можливості забезпечити всіх поранених повноцінними електронними протезами. Механічний протез доводиться контролювати повністю самостійно: потрібно думати, як поставити ногу, як зробити крок, і якщо трошки неправильно її поставиш – можна впасти. А біонічний протез дає значно більше свободи: з ним можна навіть підбігти або вільно підніматися сходами. Це як порівнювати умовний “жигуль” і сучасну іномарку. 

Фото: особистий архів захисника

Натомість держава пропонує спершу отримати механічний протез, а через рік обіцяє перейти на біонічний. Але ж цей механічний протез, який пропонують, не дає повноцінного життя, оскільки його можливості обмежені. Сам перехід з механічного на біонічний протез непростий, бо до всього треба звикати заново. Скільки б не ходив на механіці, адаптуєшся саме до неї. А біоніка працює зовсім інакше: не потрібно постійно фіксувати ногу, щоб зробити крок. Важливо просто прийти до усвідомлення, що тепер ти ніби знову ходиш на двох своїх ногах. Тому що біонічний протез згинається автоматично під твою ходу.

– Неодноразово чула від бійців, які перенесли ампутації, що вони не можуть всидіти на місці. Тобто, для них важливим є відновлення саме фізичної активності. Як це відчуваєте Ви? Чим займаєтесь наразі у буденному житті?

– У буденному житті, поки тривала процедура “списання” з війська, я взагалі сидів на Харківщині біля хлопців. Адже зараз вийшов новий закон про те, що всі, хто втратили кінцівки, підлягають списанню. Але весь час, поки мені оформлювали таку процедуру, я перебував біля хлопців, їздив з ними на полігони, якось допомагав. Надалі я планую підписати контракт, але про це можна говорити, коли вже повноцінно “запротезуюсь”. Взагалі, я можу залишатися в своїй бригаді, тільки-но тепер саме в навчальному центрі. Але поки перебуваю вдома, то як Ви кажете, на місці всидіти не можу. Мені хочеться постійно бути в русі. Я вже навіть навчився їздити на машині “на механіці”, хоча й немає тієї кінцівки, якою ти звик відчувати педаль газу.

Фото: особистий архів захисника

– Давайте трішки перемістимося в майбутнє: що Ви мрієте зробити найпершим, коли знову зможете “повноцінно” відчувати обидві ноги? І чому зараз головна надія на протезування – це саме донати звичайних людей?

– Я хочу побігати. Бо я завжди дуже любив бігати, ще й зі шкільних років їздив на змагання по бігу. Але зараз розумію, що з механічним протезом цього не вийде. Чого не скажеш про біонічний. 

Моя головна надія – на звичайних людей, адже державна програма не забезпечує можливості отримати протез, який потрібен кожному індивідуально. І, загалом, чому люди мають чекати рік? Чому протягом цього року вони повинні ходити з механічним протезом, якщо можна одразу виділити кошти на постійний? Рік – це великий термін, за який людина могла б навчитися, наприклад, ходити на біонічному коліні. Натомість державна програма протезування – це суцільна бюрократія.

І це стосується не лише протезування. Навіть коли ти подаєш документи на отримання пенсії або одноразової виплати, розгляд справи триває 2-4 місяці. Який може бути розгляд, якщо у людини немає кінцівки? Цей час навпаки є дуже важливим для неї… 

Звісно, дехто з цим всім погоджується й готовий чекати. Але якщо це молоді люди, які хочуть активно жити своє життя і допомагати державі, нам для цього не вистачить того, що пропонує держава. Тому і є надія на людей. Бо насправді ж, не потрібні великі донати. Якщо кожен, хто бачить збір, надішле хоча б маленький донат, ми могли б дуже швидко закрити навіть таку велику суму.

Долучитися до збору на протезування для українських бійців може кожен охочий за посиланням:

https://send.monobank.ua/jar/2HeSaFhFcC?fbclid=PAZXh0bgNhZW0CMTEAAaacAFP3mdB_dDAyB0VHOUn1zRtGPVwt7FbsTsn-DadrdcrnAyNV1_s5zwI_aem_A4ojZiEjoTF_YnZXcdDn1A