«Всі його речі були неторкнуті. З чим же хлопці пішли на завдання?»: дружина зниклого бійця

Від початку широкого вторгнення Росії в Україну, Букви записали серію інтерв’ю з родичами українських військових, які зникли безвісти. Однією з бригад, стосовно якої надходить чи не найбільше запитів від рідних, є 32-га окрема механізована бригада. Вона була сформована на початку 2023 року, й вже брала участь в боях на найважчих напрямках Луганщини, Харківщини, Сумщини та Донеччини. За словами рідних військових, на кожному з них – бригада зазнала значних втрат особового складу.

У матеріалі розповідаємо історію бійця Олександра Петренка, зв’язок з яким втратився на початку грудня 2024 року. В цей час бригада дислокувалася на Покровському напрямку – нині одній з найбільш “гарячих” та змінних ділянок лінії фронту. 

Сам Олександр став на захист держави ще у 2022 році, виконуючи різні обов’язки – від тилових до безпосередньої участі в бойових завданнях. Свідчення щодо того, що сталося з військовим під час виконання завдання на Покровському напрямку, різняться. Натомість акт службового розслідування, у якому мають бути описані ці ймовірні причини – рідні досі не отримали.

Більше про те, якою була крайня розмова з чоловіком про ситуацію в їхній бригаді, версії, які звучали щодо долі Олександра, його речі, які повернули з фронту неторкнутими, а також про “полювання” шахраїв, як змінюються показання командування, і те, чому досі немає акту службового розслідування – розповіла в інтерв’ю для Букв Олеся, дружина захисника.

Фото: особистий архів Олесі

– Олесю, знаю, що на момент зникнення (у грудні 2024 року), Олександр перебував на Покровському напрямку. Яким взагалі був його шлях у війську до цього? Чи Покровськ – це і є його перший бойовий вихід?

– У військо він пішов за повісткою ще у 2022 році, адже раніше проходив службу на морському флоті. Сприйняв це абсолютно спокійно, бо на той час багато людей йшли у військо, і добровільно. Всі ми пам’ятаємо, як близько ворог підійшов до Києва, тож тоді ніхто навіть не думав ховатися.

Покровський напрямок – не перший бойовий вихід. Спочатку мій чоловік служив у тиловій частині, в повітряних силах, у складі 40-ї бригади тактичної авіації “Привид Києва”. Потім, десь у жовтні 2023 року, їх прикомандирували до 36-ї бригади, а згодом – до 35-ї. Ще згодом – їх повернули в 40-ву. І вже звідти його звільнили після наказу про переведення особового складу з тилових частин. 

Фото: особистий архів Олесі

Так, 6-го листопада Олександра перевели до 32-ї бригади. Приблизно місяць він перебував на Запорізькому напрямку, а 5-го грудня прибув до селища Удачне (Покровський район). Наступного дня, 6 грудня, відбувся їхній перший бойовий вихід, після якого вони повернулися. Але вже 7 грудня вони знову вийшли на завдання, з якого не повернувся ніхто.

– Від рідних інших військових чула, що зникнення бійців бригади почались з початку її перебування на лінії фронту. Ваш чоловік приєднався до її складу пізніше. Чи розумів він на той час, якою є ситуація в бригаді?

– В подробицях він мені нічого не розповідав. Скажу чесно: можливо, і розповів би, що там відбувається, але просто не було на це часу. Бо вийшло так, що 5-го числа він приїхав, подзвонив і сказав, що на місці. 6-го зранку вони вийшли на завдання, а ввечері він ненадовго з’явився в мережі, написав: “Ми повернулися, завтра підемо в інше місце”. Ще додав: “ми дуже сильно промокли, промерзли”. У мене все ще є це голосове.

Я дуже добре запам’ятала цей день, бо всі тоді вітали його з Днем захисника. І все, з того моменту зв’язку більше не було.

З того, що він також встиг сказати – це те, що один із підрозділів потрапив “оркам” прямо в руки. Загалом, там було три підрозділи. Зі слів чоловіка, їх запевняли, що на тих позиціях все добре, відносно “чисто”. Та виявилося зовсім інакше.

Фото: особистий архів Олесі

– Тобто, наскільки розумію, між поверненням з першого завдання і тим, як вони відправились на інше, минуло менше доби, так? За що вони взагалі відповідали? Чи відомо, яким було бойове розпорядження?

– Бойового розпорядження ніхто в очі не бачив – ані мій чоловік, ані його побратими. Я навіть просила його зробити копію цього розпорядження, щоб принаймні у мене щось залишилося. Але цього так і не сталося.  

Здається, навіть командування не знає всіх деталей. Коли я почала власне розслідування, щоб з’ясувати, де мій чоловік – на контакт зі мною ніхто не виходив. Я намагалася дізнатися хоч щось через знайомих з інших бригад. Перше, що вони сказали: того дня був сильний артобстріл. Було пекло. Проте, що ж сталося з хлопцями, які були на позиціях – ніхто точно не знає.  

Зараз інформації трохи більше. Лише нещодавно я дізналася, з ким саме мій чоловік був на позиції. Але, на жаль, на родичів цього військового я так і не вийшла. Здається, його ніхто не шукає. Можливо, його рідні не мають доступу до соціальних мереж чи ще щось.

Коли я зверталася до командування, вони сказали лише: “Ви все прочитаєте в акті”. Нібито там будуть вказані свідки, деталі бойового завдання і тому подібне. Але за трохи більше ніж два місяці актів так і немає. Якщо комусь дзвонити, то відповідають: “Акти вже на перевірці в юристів”. Інші ж кажуть: “Розслідування ще триває”. Правду з’ясувати важко.

Фото: особистий архів Олесі

– Щодо командування зрозуміло. А чи були інші військові, які могли щось чути\бачити? Із суміжних позицій, можливо?

– Так, від деяких військових, які нібито були на суміжних позиціях, я чула про те, що мого чоловіка розстріляли. З того, що мені розповіли, був сильний артобстріл. Бійці ж в цей момент перебували у своїх окопах. Але якось побачили, що мого чоловіка розстріляли. 

Але тут виникає питання: невже, коли треба ховатися й рятувати своє життя, людина стояла й дивилась, що відбувається на сусідній позиції? Це просто неможливо. В такі моменти кожен думає лише про те, як зберегти своє життя. Тому я не можу сліпо вірити в це.

– Чи відомо, що сталось з цими позиціями згодом? Чи вони були одразу окупованими, чи туди продовжили відправляти бійців? Загалом, чи є інформація про те, як там просунувся ворог за ці два місяці?

– Знаю, що наразі бригада перебуває десь в Дніпропетровській області. Але вони і раніше там базувались. До того, як мій чоловік був направлений в селище Удачне, він теж перебував в Дніпропетровській області. Щодо тих позицій – вони були втрачені буквально того дня, коли зник Олександр. Цю бригаду “розбивали” чотири рази з моменту її формування. Це багато про що говорить.

Фото: особистий архів Олесі

– Чим, на Вашу думку, може бути спричинена така ситуація у бригаді? Запитую Вас саме як цивільну людину, яка самостійно зараз намагається зібрати цю інформацію докупи.

– Можу навести звичайний приклад. Коли я забрала речі свого чоловіка, я, чесно, була шокована. Відкрила рюкзак та побачила дві аптечки, які ми йому купували, і вони навіть не були розкриті. Турнікети теж на місці, навіть одноразова їжа, яку я йому надсилала, залишилась в рюкзаку. У мене виникло питання: з чим же хлопці пішли на завдання? 

Мені казали й те, що, можливо, у нього був ще один рюкзак. Але я добре знаю свого чоловіка – його банально ніколи не вмовиш купити щось для себе. І так само він ніколи нічого не просив. Єдине, що, коли я сама сказала, що збираю йому посилку, він мене попросив покласти йому тушонку. Тож у мене і є припущення, що забезпечення, харчування та все інше – було недостатнє.

Знаєте, вже під час цієї війни, ми мали робити чоловіку операцію на хребті. На жаль, не встигли. Він пролежав у госпіталі майже місяць, йому стало краще, і він вирішив, що поки не хоче робити операцію. Я намагалася його переконати, але він і тут не схотів це зробити для себе.

І ось з такою спиною він продовжував службу. Коли перебував у тиловій частині, навіть бронежилет не одягав, щоб не перевантажувати спину…

Фото: особистий архів Олесі

– З моменту зникнення минуло два місяці. Це і багато, коли йдеться про постійну невідомість, і водночас недостатньо, якщо говорити про час, за який росіяни можуть підтвердити людину в полоні. Але чи були все ж якісь зачіпки його полону?

– На сьогодні жодних зачіпок, що він у полоні, не було. Також, за списками, які передавали на російську сторону, отримали відповідь, що його в полоні немає. Загалом, з Покровського напрямку є 18 людей, підтверджених у полоні, але всі вони виходили в інші дні. З наших позицій, на жаль, немає жодного підтвердженого.

Якщо говорити про загиблих, то під час останніх репатріацій, наскільки мені відомо, нікого з військових нашої бригади не повернули. Але ж тіла дуже рідко повертають опізнаними, тож потрібно чекати збігів ДНК, а це доволі тривалий процес.

Ще, ось буквально два дні тому ми отримали інформацію, що в Донецькому шпиталі перебувають важкопоранені бійці з нашої бригади. Ми ж передали цю інформацію до Координаційного штабу, і нам пообіцяли її перевірити. Зараз чекаємо на відповідь. 

– Скажіть, а чи за весь час пошуку чоловіка, були якісь хибні зачіпки щодо нього? Адже не секрет, що на рідних безвісти зниклих часто буквально “полюють” шахраї.

– Так, зі мною зв’язувались шахраї. Це було ще в грудні, коли ми публікували оголошення в соцмережах про зникнення мого чоловіка. Мене знайшли якісь люди й написали, що Олександр у важкому стані, що він до нового року не доживе. Я ж запитала, чи є у нього шрам на шиї, і вони відповіли, що ні. У мого чоловіка дійсно немає шраму на шиї, але перед тим вони казали, що не бачили його особисто, що нібито їх до нього не пустили. А тут раптом вони сказали, що шраму немає. Тут вони й “прокололися”.

Фото: особистий архів Олесі

Потім з’явився ще один чоловік, який стверджував, що за номером телефону може знайти місцезнаходження телефону і, відповідно, людини. Цей чоловік почав показувати мені нібито “маршрут” цього телефону, лікарні, де він знаходився, і тому подібне. А тоді я вирішила його “розкрити”.

У нас в групі рідних є дівчина, у якої зник безвісти брат, і коли вона забирала його речі, серед них був і телефон. У мене ж не було телефона мого чоловіка. Тож я попросила її написати цьому чоловікові, вказати номер свого брата і перевірити, що він скаже. І він надіслав їй точно таку ж інформацію, що й мені. На жаль, рідні часто вірять такому, бо їм хочеться знайти своїх близьких за будь-яку ціну. Або хоча б якусь звісточку мати.

– Скажіть, а чи є хоча б приблизна статистика щодо зниклих військових 32-ї бригади на Покровському напрямку? І чи за цей час проводились якісь евакуації тіл загиблих з поля бою, наприклад?

– Важко сказати. Людей зникло дуже багато. Якщо я володію правильною інформацією, то лише за грудень 2024 року з цієї бригади та суміжних підрозділів зникло понад 3000 осіб. Але це не всі зниклі. Це рахуються як “втрати особового складу”, тобто не лише ті, хто зник безвісти, а й ті, хто отримав поранення, потрапив у полон, загинув, чи навіть пішов у СЗЧ.

Стосовно евакуацій нам теж нічого не відомо. У нашому випадку територія, де зник мій чоловік, була одразу окупована, тож навряд чи це було можливим. Але був випадок, коли наша група рідних дізналася, що в селі Шевченко (Покровський район) залишилися бійці бригади, яких не евакуюють.  

Фото: особистий архів Олесі

Тоді ми почали телефонувати на всі можливі гарячі лінії. Наскільки нам відомо, після цього була проведена евакуація. Ми розуміли, що наших рідних там немає, бо це були інші позиції. Але зробили все можливе й неможливе, аби врятувати хоча б когось.

– Наостанок хочу запитати щодо Вашого чоловіка. Не як військового, і не як людину, яка сьогодні, на жаль, перебуває у статусі зниклого… А як про цивільну людину, у якої є своя родина і своє життя. Який він?

– До повномасштабного вторгнення він тривалий час працював в “Епіцентрі”, а потім перейшов на роботу ближче до дому. Це був період ковіду, коли транспорт працював рідко, тож так йому було простіше. І ось часто було так, що він повертався додому раніше за мене, але ж ніколи просто не сидів, чекаючи, поки я прийду. Він завжди знаходив, чим зайнятися: щось робив удома, готував, гуляв із собаками. Він чудовий чоловік, батько та господар.

У нас з Олександром спільних дітей немає. У нього є син від першого шлюбу, а у мене – дві доньки. І ось мої доньки роблять усе можливе й неможливе, аби його знайти. Ми майже все робимо разом. Вони його дуже люблять.

Фото: особистий архів Олесі (на фото: молодша донька Олесі)

У перші дні, коли я тільки дізналася, що він зник, і мені потрібно було якось це пережити, доньки одразу приїхали до мене. Одна з них живе за кордоном, але одразу ж прилетіла, аби підтримати мене. Насправді, наша родина з самого початку не залишалася осторонь всього цього. Ніхто з нас.

Так сталось, що моя старша донька, яка також резиденткою Австрії, 24-го лютого опинилася в Україні, бо якраз була на святкуванні дня народження сестри. Але того ранку, коли ми прокинулися від вибухів, вона підійшла до мене зі словами: “Мама, я назад не поїду”. Відтоді вона почала координувати допомогу, залучати своїх товаришів з-за кордону.

Фото: особистий архів Олесі (на фото: Олександр зі старшою донькою Олесі)

Поблизу нашого дому ще й є лікарня, де тоді перебувало багато поранених. Тож ми буквально опікувалися цією лікарнею, направляли туди медикаменти й допомагали чим могли. А тоді й Олександр опинився на своєму важливому місці…

Мій чоловік ніколи не любив, щоб були якісь борги чи незакриті питання. І зараз, коли у нас немає жодних виплат, і невідомо, коли вони будуть, я просто не можу зупинятися. Мені потрібно піклуватися про його маму, яка переживає це все найважче, про нашу родину, закривати всі фінансові питання і робити все можливе й неможливе, аби знайти його. Я хочу, щоб, коли він повернувся, він побачив, що ніхто його не підвів.  

Тому в цій боротьбі я стоятиму до останнього.