Ви – супергерої: ода батькам українських дітей

“Я щойно народила, моя дитина лежала на грудях – і тут зазвучала повітряна тривога. Мій світ перевернувся. Ніколи так не було страшно. Моє єство кричало, що я маю захистити своє дитя від усіх небезпек цього світу, і навіть від цих звуків”, – написала молода мати у соцмережах. 

Народження дітей змінює свідомість. Ти уже розпоряджаєшся не лише собою, ти пізнаєш новий рівень всеосяжної відповідальності. У твоїх руках – найбільша тривожність і найпалкіша любов, твоє серце і твоя турбота, твоя радість і найбільше випробування нервів. У твоїх руках – твоя дитина, яку ти привела/привів у цей бентежний світ. Ти живеш своє життя вперше і сама/сам розгублена/ий, але тепер твій обов’язок це не показувати. Тому що для дитини ти – весь світ.

Ти хочеш захистити дитину від простуди, розбитих колін, розчарувань і складнощів життя. Ти знаєш, що колись треба буде відпустити, але зараз дитя сопить поруч – і хочеться цю мить розтягнути назавжди. Батьківство – це складно. Але батьківство під час війни – це немислимо. І це та дійсність, яку довелося прийняти: у своє життя, побут, у страхи та почуття провини.  

Сьогодні по всій країні звучав перший дзвоник. Черговий перший дзвоник, коли батьки стоять на лінійці і думають: “А чи буде моя дитина тут у безпеці?” 

Київських батьків і дітей ранок зустрів не дзвоном будильників, а черговими російськими ударами по місту, коли гриміло небо, а стіни ходили ходуном. У більшості міст такий звуковий супровід уже став рутиною. Сьорбнувши кави на ходу, мами зав’язували своїм донькам бантики на голові, татусі – робили комплімент новій шкільній формі насупленого та сонного сина, і кожен із них думав: “А чи не ударять росіяни по школі моєї дитини під час уроків?” А потім робили те, чому навчилися вже протягом останніх двох з половиною років – припиняли думати про майбутнє; діставали з вази квіти і йшли з дітьми прохолодним вересневим ранком назустріч шкільним знанням. Як колись з ними йшли їхні батьки. Колись, задовго до цієї війни. Головне, не показати малечі, що тобі страшно і ти не знаєш, що робити. Бо для них ти – Дорослий. 

На лінійці, як горобчики, метушаться розгублені першачки. Їхні батьки не розуміють, коли малята так швидко виросли – нещодавно ж тільки виносили їх закутаними з пологового будинку. Ці діти не пам’ятають значною мірою життя поза війною, і батькам чомусь за це соромно. 

“А чи завершиться війна тоді, коли вони перейдуть у четвертий клас?”, – стривожено думають їхні матусі й татусі. 

“Що робити? Їхати за кордон? Лишатися тут?”, – батьки випускників намагаються увібрати в пам’ять кадри кінця дитинства своїх раптово дорослих дітей. 

Ось 16-річний син хоче наступного року йти у військову академію і стати героєм, як і його батько, чий посмертний орден “За мужність” зараз у рамці висить біля ліжка малого. Мати пишається сином, та й утомилася сперечатись, адже він упертий – весь у свого тата. Але тепер, коли бачить фоторепортажі, де ховають молодих хлопців, її тиск підскакує до 180. Вона весь час думає, що могла зупинити чоловіка, і він був би живим: “А якщо тепер щось із сином трапиться? Як і навіщо жити після цього?”

Усі батьки знають: що б вони не робили, цього буде не досить. Для них самих і для суспільства. Під час “прильотів” неподалік обов’язково сусідка скаже наляканій матері, яка о 4-й ранку схопила під руку свого сонного малюка та поспішає до укриття: “Ну, а що ти хотіла? Треба було їхати в іншу країну. Впаде ракета – сама будеш винна, якщо щось станеться з дитиною”. 

Якщо мати виїде, обов’язково хтось скаже їй, що в Україні живе купа дітей, і все з ними добре, а виїхати було її капризом і надмірною панікою. Що вона забирає в України майбутнє – дитину; що вона, саме вона руйнує свою сім’ю. І, взагалі, “100% поїхала шукати іноземця”. “Оксанка”, – зневажливо напише про неї якийсь ноунейм у соцмережах. 

Якщо ти українська мати – ти завжди в усьому винна. 

Батько пішов воювати і бачить, як його дитина росте без нього. Коли він приїжджає у рідкісні відпустки, маля його соромиться, бо відвикло. Дружина виглядає втомленою, а свіжі зморшки під її очима – німий знак багатомісячного стресу. Батькова душа – не за сімейним столом, а в окопі з побратимами. Він через це почувається винним перед рідними. Відпустка завершилася, і на порозі дитина схопилася своїми рученятами за форму і плаче так, що, здається, душа зараз розірветься на шмаття. Ніколи не було так боляче, як від цього дитячого голосіння. “Ну, і кому ти зробив краще? Хочеш, щоб дитина оплакувала твою смерть? Щоб її виховував інший?”, – запитає хтось у військового. Але найчастіше про це він запитує себе сам. 

Батько удома, з рідними, бо переконаний, що повинен захищати свою сім’ю насамперед. Він постійно це собі повторює, відкидаючи те, чого від нього вимагає держава. Він дивиться на свою донечку і згадує пост одного з військових: “Прийдуть росіяни – і зґвалтують твою дружину та твою дитину у тебе на очах. І ти, сцикун, сам будеш винен”. Йому соромно перед усіма і страшно приймати будь-які рішення. Але найстрашніше – розбити серце своєї маленької принцеси.

Якщо ти український батько – ти завжди будеш неправий. 

Мати з 16-річним сином виїхала за кордон. Білоручка з кількома вищими освітами, зараз вона змушена мити чужі хати, аби протриматися у цій країні. Її чоловік сам удома, в Україні. Її переповнюють страхи: “Чи не знайде він когось? Чи не прилетіло в його квартиру? Він відвик? Він сумує?” Потім дивиться на сина, і, стиснувши зуби, повертається до роботи. “Він же у тебе ще молодий чоловік, ти сама не боїшся, що там удома вже інша хазяйнує?”, – запитують лукаво її подруги.

Батько лишився в Україні. Він прощався з підлітком, в якого доламувався голос і смішно росли вуса, якими той щиро пишався. За два роки в іншій країні батько перестав впізнавати цього юнака – той став кремезним дорослим чоловіком з повноцінною темною щетиною та своїм життям, яке побудоване вже без рідної країни та рідного тата. Не спроможний подолати тугу, батько думає: “Коли у нього будуть діти, я не знатиму мови власних онуків”. Але потім радіє, що син живе не під російськими ракетами і має у житті свободу вибору. 

“Треба бути безвідповідальним дурнем, щоб народжувати під час війни”, – написав коментатор блогерці – без кількох тижнів мамі, яка продемонструвала свій животик з підписом “життя триває!”. Як ніби вона і сама не думає про це: чоловік – на війні, у неї через це весь час стрес, від чого вона відчуває провину перед ще не народженою дитиною, бо боїться, що це може негативно вплинути на вагітність і здоров’я малечі, через що тривожиться ще більше. “Але це ж продовження коханого! А раптом з ним щось трапиться? Він – єдина дитина у сім’ї! Невже коментатори не розуміють, що багато українських родів так і зникли на цій війні?”, – обурюється вголос сама до себе майбутня матуся, а малюк від чергової порції адреналіну почав товкти їй ребра. 

“В українських сім’ях має бути по троє дітей, інакше через вашу лінь нація загине!”, – стукають кулаками по столах перед журналістами українські міністри. Мати б з радістю народила ще діток, вона їх дуже любить. Але з чоловіком і так набрали кредитів, аби зібрати своїх двох до школи: після того, як вони виїхали з Харкова, вона ніяк не може знайти роботу, а чоловікової зарплати не вистачає на оренду дорогущого житла для них, харчування та реабілітацію старшого сина з аутизмом (на тлі постійних прильотів і переїзду у нього трапився тяжкий регрес). Взагалі, знайти доступне житло з двома дітьми та собакою – завдання майже неможливе. Навіть якщо у цьому місті й раді переселенцям, то хіба самотнім. Батьки не можуть дати дітям усього, чого хотілось би – щасливого, безтурботного дитинства. І щодня вони зжирають цими докорами самі себе й одне одного. 

А є мати з трьома дітьми, як і заповідали можновладці. Її чоловік – на війні. Вона спілкується з такими ж жінками, і в їхніх соцмережах видно прибрані квартири, квіти та доглянутих дітей. “Я – слабачка і недомати”, – думає жінка щоразу, коли їй тяжко. Вона переконана, що не справляється, а дідусі-бабусі – далеко і занадто старі для допомоги. Кожного “дня бабака” їй все нестерпніше прокидатися вранці. Вона ненавидить себе та почувається винною перед дітьми. І ні з ким не ділиться, бо найбільше боїться почути лицемірне “Так, а про що ти думала, коли народжувала так багато?”.

У нас багато говорять про найрізноманітніших героїв сьогодення. Але у цих переліках чомусь немає українських батьків – тих, хто береже продовження українського майбутнього, хто несе у собі найбільші страхи і замовчувані виклики. Тих, чия робота – без нормованого робочого дня, вихідних і відпусток.  

Матусі й татусі! Ви – найкращі! Можливо, вам цього ніхто й не говорив за останні 2,5 року. Ваша місія – тяжка й неоціненна, і у цьому світі є занадто багато тих, хто скаже, що ви щось робите не так. Але я кажу вам чесно: ви робите більш ніж достатньо, кожен у свій ролі і на своєму місці. Це знають ваші діти – прийміть це також і ви. Вас не можна засуджувати, вами потрібно захоплюватися. Щоразу, коли ви вискакуєте з дітьми і чимдуж біжите у сховище, ви – супергерої. Щоразу, коли сирену намагаєтеся замаскувати колисковою – ви дивовижні. В окопах, далеко від синів і доньок, за кордоном, лишивши все життя позаду, ви – приклад самопожертви. Ви надзвичайно різні, але у вас є дещо спільне – вогник життя в очах ваших дітей, який ви щодня підтримуєте своїм існуванням. 

Тож дякую вам за те, що ви є. 

Ну і ще: вітаю більшість батьків з початком навчального року. Бажаю вам міцних нервів, якомога менше домашніх завдань, нехай ваша малеча вчасно згадує про те, що треба зібрати жолуді або листочки на урок праці (а не о 12-й ночі), і, найголовніше, нехай ваші діти будуть у безпеці!