Ви їли дешевий цукор з тих проклятих буряків. За них заплатила моя бабка Наталка своїм життям – про тяжке життя українських жінок в СРСР

Історією тяжкого життя жінки в Радянському Союзі на прикладі своєї бабусі поділилася Ольга Бродецька.

Згадувала сьогодні покійну бабусю. Ні, не тому що роковини. І день народження – не сьогодні. Тому що спека. Тому що потрібно було висапати бур’янець під крапельною стрічкою до дощів. Край треба було бути на полі, незважаючи на спеку.

Мати Василева, я мало не здохла. Я повзла по рядку, як рідкий термінатор. Я намочувала майку і шорти, поливала голову. І це, на хвилинку, не в самий пік.

Боже, воно лізе рядком і ниє.

А як же бабуся колись отак щодня в тій ланці на такому пеклі?! Та їй тих кілька рядків квіточок були б на один мах! Скільки ж вона висапала тих проклятих колгоспних буряків і соняшників!

А це нещастя кволе впало після трьох рядочків лаванди на диван і дивиться в телефонну камеру, наскільки почервоніла пика, і яке жахливе волосся на мокрій голові, о Божечки, які брудні нігті, капець педикюру і вопше, нахолєру мені сьогодні ця лаванда була здалась.

Вона, бабка Наталка, як і тисячі українських селянок, ґарувала в ланці від сходу сонця до заходу. Не знаю, як вони витримували. З юного віку до того віку, який Бог назначив…

Щодня, без права вибору і права звільнення, взагалі без жодного права. Без паспорта і зарплатні, за палички – трудодні. Щоб не вмерти з голоду.

А голод? Вона знала голод підлітком у 47-му.

Її батька розстріляли німці у Другу Світову. За співпрацю з партизанами.

Я – єдина внучка, яку вона взяла на ручки, із всіх чисельних онуків від чотирьох її дітей. Я – єдина з онуків, в чиїй пам’яті залишились хоч якісь нечіткі обриси бабки Наталки.

Один – коли ми з батьком стоїмо посеред двору на густому спориші, а бабка сунеться під гору з городу, з отого вічного святого городу. З букетом кропових парасольок в одній руці і сапою в іншій. Зігнута навпіл, чорна, спалена сонцем , із запалими очима і тонкими сухими губами. У білій хустині.  Спирається на сапу, аж держак гнеться, наче це остання опора, на якій тримається світ. Бабка широко посміхається, бо бачить мене, першу свою внучку.

– Бабусю, а чого в тебе немає зубів?

– Бо я вже стара, донечко.

Ну, так, стара, як сам світ. Тоді мені здавалось, що бабуся прожила багато-багато років, що вона старша за всіх на світі.

Бабуся кладе кріп на призьбу і йде в холодну хату, там розстелені грушки і яблука-паперівки. Не розгинаючись, вибирає з полу найкращі, натискає на кожну грушечку чорними грубими пальцями, чи м’якенька, бо то – найсолодша. Ті пальц, схожі на мої, але в них кожен суглоб, кожна кісточка – велика, а шкіра – потріскана і чорна від сонця і землі.

Другий, коли мене привезли до лежачої бабки Наталки. Це було того ж року, тільки вже взимку. Я співала бабусі якісь дитячі пісеньки з телевізора і нічого не розуміла. А бабка лежала під ковдрою рівно з ліжком,  наче її там і не було. Наче всохлась на тріску, і темні кола під очима стали ще темнішими. Мені вона посміхнулась. А ще дуже хотіла кавуна перед смертю. Вона його так і не наїлась за життя. А за кілька тижнів бабки не стало.

Тепер я вже знаю, що в неї була пневмонія, яку чи то залікували, чи то довели до плевриту, чи то був рак, бо так написали… Хто мав перевіряти?  Господи, хто тоді що бачив на тих рентгенах?  Чим її лікувала та безкоштовна медицина, я вас прошу! Навіть паліативної допомоги не було.

Ми вже ніколи не знатимемо точно, від якої хвороби померла людина.

Мені батьки розповідали, що бабка проїхала під льодяним дощем в листопаді на кузові вантажівки. На ній до нитки змокла та огидна плюшева дошка і весь одяг. А потім почався страшний кашель. І в лютому її не стало.

Ви тільки подумайте! Жінку посадити на кузов тої колгоспної чортопхайки в дощ!

Господи, де в них було стільки терпіння??? Як ці жінки прожили життя?

Вона не встигла мене побавити. Я росла з іншою бабусею – маминою мамою. А ЯК би вона встигла?

Четверо дітей, мій батько – найстарший, ланка, і ще й ферма. Чоловік помер. Мій дід помер, я його ніколи не бачила. Промучився пів життя від ран і контузій, і помер. Молодим.

А їй лишилось все: діти, рабська праця, вдовина доля. Не з’їла, не випила, не зносила… Нічого не бачила, крім колгоспного пекла. А в мене немає жодної її світлини. Їх всього три. І вони зберігаються у батька. 

Бабки Наталки не стало в 49 років.

Тепер я майже її ровесниця.

Мене ніхто не примусить вилізти на поле в обід. Я можу зробити перерву, коли захочу. А можу взагалі покинути все до бісової матері, сісти в машинку і поїхати додому. Примусити мене здохнути на полі можу тільки Я. І таке буває винятково рідко, ну, хіба якийсь збіг незручних обставин. Та на власному полі. На полі з квітами. А не смердючими колгоспними буряками.

Я вже півтора року не діставала внутрішній паспорт. В мене з собою закордонний. Моя бабуся уявити не могла і вже ніколи не дізнається, що я можу виїхати, коли захочу, і не тільки зі свого міста, а й з країни.

У мене кілька мімічних зморшок, жодної варикозної вени на ногах. Я не користуюсь косметикою – не тому, що в мене її нема, а тому що вже більше не хочу, набридло, тільки догляд. Я не ношу туфлі на підборах – не тому, що не можу їх купити, а тому що більше не хочу їх купувати, наносилась, набридли.

Я ніколи не носила хустку. Але зав’язую її гарно для фотосесії, бо мені не треба ховати сивину або голову від палючого сонця. Для мене – це розвага, новий образ, а не обов’язковий атрибут.

Я не їм якийсь продукт тільки тому, що я його не люблю. А не тому, що його немає де взяти і треба, щоб спочатку діти наїлись. 

Я – бабка Олька, ровесниця бабки Наталки.

А вона – Наталка, струнка, чорнява, зеленоока красуня. Моя бабка Наталка, Наталя Ісаківна Працьовита. Так, за іронією долі, таке дівоче прізвище вона мала і з ним померла.

І нехай мені хоч хтось скаже, що йому “тоді” жилося добре, бо було фсьо бєсплатноє, ані єзділі в санаторій в Сочі по профсоюзу, я виберу очі, от чесно.

Ваші Сочі – не безкоштовні. За них заплатила моя бабка Наталка своїм життям. І сотні тисяч таких Наталок, Марічок, Ганьок, Галь, Онись. Ви їли дешевий цукор з тих проклятих буряків. І смажили ковбасу по 2,20 на дешевій олії з тих проклятих соняшників. І самий вкусний в мірє пламбір на палочкє з того молока, яке коштувало здоров’я і життя. Отримували квартири “бєсплатно”, поки вони вирізали дерева в своїх садах, рятуючись від податку.

Тепер, коли велика війна, ви дізнались, скільки коштує хліб України? То уявіть, як ним набивали кишені капеесесовці, кидаючи жирну кістку у великі міста.

Ви мені винні, нащадки совкових прикоритників

Можете розрахуватись вже – просто заткайте писки з тим вашим сесесером.