Видатний поет чи радянський колаборант: як система зламала Павла Тичину

134 роки тому народився український поет, громадський та державний діяч Павло Тичина, чия контроверсійна постать й досі викликає жваві дискусії. Його рання творчість сповнена музичної витонченості та філософської глибини. Подібно до європейських митців, він створив власний модерний стиль – кларнетизм, що стало справжнім проривом в українській поезії 1920-тих років. Однак під тиском радянської тоталітарної машини Тичина “проміняє кларнет на дудку” та стане мовчазним свідком репресій і трагедій своєї доби.

Павло Тичина народився 23 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в бідній багатодітній родині. Обдарованість хлопця помітила його перша вчителька та переконала батька віддати сина до архієрейського хору. Павло мав чудовий слух і мелодійний голос, регент хору навіть доручав йому навчати нот новачків, серед яких був майбутній диригент Григорій Верьовка. 

Окрім того, Тичина мав неабиякий талант до малювання та навчався у художника Михайла Жука. Той познайомив його з чернігівською інтелігенцією та Михайлом Коцюбинським – саме письменник передав зошит із віршами Тичини Михайлові Грушевському для публікації в “Літературно-науковому віснику”. Так у 1912 році світ побачив вірш “Ви знаєте, як липа шелестить”. 

Закінчивши Чернігівське духовне училище і семінарію, у 1913 році Тичина вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту, але не встиг завершити навчання через революційні події. І хоча Тичина участі в них не брав, проте відгукувався поезією (“Пам’яті тридцяти”, “На майдані”, “Як упав же він з коня…”). Тичина також був членом Чернігівського самостійницького братства – молодіжної підпільної організації. Однак згодом писав, що “розчарувався в самостійниках”. 

У 1918 році видав поетичну збірку “Сонячні кларнети”, яка стала визначною подією в українській літературі. За життя Тичини її перевидавали 4 рази, останній – у 1925 році, під час суворої цензури. У цій збірці була поема “Золотий гомін”, де Тичина описав проголошення автономії УНР. Ймовірно, складність поезії вберегла її від уваги радянських чиновників, які не помітили загрози для режиму.

Після переїзду до Харкова у 1923 році Тичина входив до таких організацій, як “Гарт” і ВАПЛІТЕ на чолі з Миколою Хвильовим. Тоді ж Тичина створив поему “Прометей” – твір-антиутопію про суть тоталітарного суспільства. Проте вже страшного 1933 року, під час Голодомору, він видав збірку “Партія веде”, в якій співав оди вождям, червоній армії та всій тоталітарній системі. 

“Краплю роси свого таланту поет розбавив відром води”, і “шлях подальшої еволюції Тичини був штучно припинений” – так про злам “кларнетиста” писав поет Василь Стус, який сам став жертвою радянського режиму. 

Тичина ж, маючи зв’язки з партійними колами, зробив успішну кар’єру, зокрема став членом Академії наук УРСР, очолив Інститут літератури, здобув ступінь доктора філології, був міністром освіти, депутатом і Головою Верховної Ради УРСР, а також отримав численні ордени та медалі. Водночас сам поет у своєму щоденнику порівнював себе з комашкою, яку проти її волі перенесли на іншу поверхню. 

Варто зазначити, що на своїх посадах Тичина намагався протистояти русифікації та відстоювати українську мову в різних сферах, а також відіграв вирішальну роль у відкритті Музею Тараса Шевченка.

Однак саму творчість поета вже не сприймали серйозно, а в туалеті Київського університету навіть з’явився сатиричний напис “Тичина славний наш поет, він також ходить у клозет, та він не сам туди іде – його все партія веде”.

Павло Тичина на початку 1940-х років. Фото: архів

Більшість друзів Тичини з будинку “Слово” у Харкові були репресовані, і лише йому вдалося вижити. Водночас Василь Стус, аналізуючи життя поета, вважав Тичину такою ж жертвою сталінського терору.

“Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші”, – писав Стус. 

Помер Тичина 16 вересня 1967 року в Києві та був похований на Байковому кладовищі. “Фізична смерть тільки наблизила поета до життя”, – зазначав Стус.  

Сьогодні творчість Тичини переживає новий сплеск інтересу та дискусій, а сучасні музичні виконавці, зокрема МУР, Пиріг і Батіг, Мертвий Півень, Артем Пивоваров та інші, переосмислюють творчість поета у своїх піснях.