Я надто часто чула «Ти ж жінка». Ми мусим доводити, що на щось здатні – військовослужбовиця

Згідно з даними Міністерства оборони, понад 60 тисяч жінок зараз проходять службу в складі Сил оборони України. Попри те, що у порівнянні з 2014 роком, спостерігається позитивна динаміка ставлення до ролі й місця жінки у сучасному українському війську, зберігаються й певні ознаки гендерного дисбалансу, характерні для окремих верств українського суспільства. Адже все це – наслідки “радянщини”, де гендерна роль жінки – пасивна. Однак, в умовах сьогодення, наша армія – це українці й українки, які раніше не мали жодного бойового досвіду, не проходили спеціальних навчань, але керувалися внутрішньою потребою захистити нашу свободу. Тож, питання поваги до гідності жінок – це питання рівності на всіх рівнях. 

Тетяна обрала шлях служіння громадянам держави ще до подій “великої війни”, склавши клятву Гіппократа. Вже з розгортанням повномасштабної війни, чітко окресливши власну відповідальність у прагненні боронити свою країну, склала присягу на вірність українському народові. Сьогодні Тетяна працює в бойовій бригаді і, хоча, поки не є залученою до виїздів безпосередньо на лінію фронту, активно до цього готується. Однак, як зазначає Тетяна, у війську їй довелось зіткнутися з типовим радянським устроєм і відповідним сексизмом. Так, важливим аспектом є – закликати жінок військовослужбовиць говорити про свої потреби і в контексті побуту, і в контексті взаємостосунків у колективі, аби викорінювати дискримінацію не лише в армії, а й на соціальному рівні.

Тетяна розповіла Буквам більше про порівняння досвіду навчання в Естонії та Україні, ділиться власною трансформацією опанування військової справи з нуля, викликами, що супроводжуються низкою упереджень щодо бойової спроможності жінок, а також про дискусію навколо питання “ненародженості для війни” на противагу тому, яким сьогодні є право “бути українцем”.

Фото: особистий архів Тетяни

– Насамперед, перед тим, як розпочати розмову про військовий шлях, цікаво почути про те, якою ви зустріли повномасштабне вторгнення? Як розгортались події, що вплинули на усвідомлення себе саме в ролі “військовослужбовиці”?

– Повномасштабне вторгнення я зустріла у Львові, в той час працювала 3D-візуалізаторкою, це була нова для мене сфера, адже за фахом я медсестра. Було б добре знати тоді, що це далеко не останній раз я все кидаю, щоб почати з чистого аркуша. Але у мене були великі амбіції і сподівання, тож мені здавалося, що я віднайшла роботу мрії. Так я вважала до 24-го лютого. Я ніколи не уявляла себе всерйоз у ролі військовослужбовиці, проте не вагалася у рішенні вступити до лав ЗСУ. Після того як я вивезла бабусю, яка була після двох інсультів, до Польщі – то вдома залишилися двоє моїх молодших сестер, які також були у небезпеці. Я не знайшла жодного виправдання для того, щоб залишитися закордоном. Я не мала досвіду тактичної медицини чи стрільби, ніколи не відрізнялась міцним здоровʼям чи спортивною підготовкою. Проте я дала собі 9 місяців для того, щоб підготуватися до вступу у військо, щоб здобути навички яких не вистачало і паралельно шукати підрозділ, в якому захочу служити. 

– Тетяно, розповісте, будь ласка, як розпочався ваш свідомий шлях у війську? Знаю, що ви проходили навчання для солдат в Естонії, тож можете, будь ласка, детальніше розповісти про цей досвід? 

– Так, все почалося в Естонії. Я пройшла попередній відбір до штурмової бригади, тож за термін, менший ніж два місяці, нас – юнаків і дівчат без жодного досвіду, віком від 18 до 35 років, мали навчити як вижити, як захищатися, як вести наступ, володіти всією доступною стрілецькою зброєю, та як керувати власними думками, боротися з втомою і співпрацювати командою. Нам пощастило з компетентними інструкторами, які розуміли чому ми тут і намагалися віддати всі знання та досвід, який мали. 

– Окрім навчання в Естонії, ви також проходите службу в армії України, навчаючись за нашою системою. Чи можемо ми наочно порівняти досвід навчання в Естонії та Україні? Чи є те, що ви хотіли б перейняти?

– За час перебування у Збройних Силах України я встигла пройти декілька навчальних курсів. І, відверто кажучи, різниця і якість навчання колосальна. Варто зазначити, що від самого початку я призивалася як медична сестра, сподіваючись стати бойовим медиком. Проте за документами встигла побути ким завгодно, крім професії за фахом. Тож я змирилася і наразі обіймаю посаду “оператор БПЛА”. Мені знову пощастило і мене вчили кращі з кращих у своїй справі українці. Завдяки ним я опанувала багато нового за короткий термін, прагну дізнатися ще більше, щоб бути у своїй справі кращою. Це обовʼязково, коли ти просто солдат і страшно необхідно, коли до того всього ти ще й жінка. Лише за умови постійних доказів своїх можливостей можна отримати повагу і визнання. Говорячи про навчання в Україні, варто зазначити, що за останні роки багато змінилося на краще. Фахівців не вистачає і навчальні центри справді тепер схожі на навчальні заклади, а не виправні радянські колонії. Тепер, коли у нас є співпраця та обмін досвідом з країнами НАТО – є взірець прагнень і основа, до якої нам варто рухатися, адаптуючи їх систему під наші вимоги та особливості. На жаль, це буде не так швидко, як хотілося б. 

Фото: особистий архів Тетяни

– Розкажіть про службу під час війни. Якими є ваші обов’язки, що формують будні? Можливо є деталі служби, якими можна поділитися, і які є показовими для звичайного, не надто дотичного до війни, громадянина?

– На жаль, багато розказати не зможу, проте роботи вистачає. За час своєї служби я встигла побути стрільцем, інструктором з тактики та стрільби, трошки повчитися інженерно-саперній справі, побути планшетисткою. Тепер я оператор і сподіваюсь, що це надовго. Часом є невеличкі відрядження, під час яких я наповнююся ентузіазмом, а часом я сиджу і зшиваю робочі журнали, відчуваючи себе максимально не корисною.

– Чи відчуваєте себе, або, можливо, акцентують інші на вашій “відмінності” серед маскулінного армійського оточення? Чи впливає це на розподіл обов’язків або відмову допущення до певних процесів?

– Це така болюча тема, навіть важко вкласти всі емоції в коротку відповідь. На жаль, так, я надто часто чула «Ти ж жінка», часто в грубішій формі. Коли мені кажуть, що в армії немає статі, я питаю: “Чому я це слухаю в чоловічих штанях?”, “Чому я мушу отримувати чоловічі труси XXXL, бо там хороша резинка і ними буде зручно мити підлогу?” В роботі майже все як ті труси. Прийнято, що чоловіки і жінки мають різну роботу, обовʼязки, відрядження… Більше того, жінки постійно мусять доводити, що вони на щось здатні. Мені відмовляли не один раз з тим самим аргументом: “Це не жіноча справа, там немає умов, ми не будемо шукати тобі окреме житло, нам не потрібен тягар”. 

Фото: особистий архів Тетяни

– Згідно з даними Міністерства оборони, сьогодні кількість жінок, що стали на захист Батьківщини, зросла до 62-х тисяч. Попри це, в мережі все ще можна почути упередження, які висміюють жінок-військовослужбовиць та мають некоректний підтекст щодо їх перебування у війську. На вашому досвіді чи є місце подібному?

– Армія – це таке невеличке замкнуте суспільство… Суспільство, в якому чоловіків більшість і багато хто з них вважає, що так і має залишатися, що у жінок є тільки декілька причин бути в армії – це може бути бажання знайти тут чоловіка, чи це бажання бути біля вже визначеного чоловіка, чи це гроші, які вона отримує просто так за гарні очі і жарти про Машку, яку за ляшку. Але є і ті чоловіки, які поважають жінок, їх вибір і внесок. І я рада пишатися тим, що у мене є чудовий досвід роботи з такими людьми. 

Фото: особистий архів Тетяни

– Аналізуючи власний досвід, чи можливо навчитися військовій справі з нуля? Адже питання про “ненародженість для війни” залишається дискусійним

– Я не бачу жодної причини для дискусії з цього приводу. Щоб бути народженим не для війни – треба народитися не в Україні. Хоча я не думаю що двадцятирічні чоловіки з інтернаціонального легіону, які гинуть боронячи нас з вами – народилися вже в берцях і стоячи. Чи всі мої загиблі товариші… Не впевнена, що їх перші слова були про війну. Якщо ти називаєш себе українцем, то май волю, щоб захистити власну країну, свободу та незалежність. Ніхто з нас не хотів бути готовим, ніхто з нас не хотів ховати друзів, ніхто з нас не  народився, щоб померти саме на війні. «Ти або у війську, або для війська» – це вже крилатий вислів для того населення України, яке не хоче вчити кацапський гімн. 

“Зустрінемося у вічності, друже. Дякую за твою жертву”
Фото: особистий архів Тетяни

– Тетяно, як сьогодні ваш ментальний стан? Протягом періоду проходження служби, чи є звички, які ви перейняли, що пов’язані з професійною трансформацією? 

– Я змінилася. Це я можу сказати точно. Іноді мені прикро, що я втратила ту себе, яка робила на роботі дизайн інтерʼєру чи брала у немовлят кров, щоб перевірити чи малеча здорова. Мені було важко відпускати звички та людей. Та я б не сказала, що змінилася в якусь сторону, бо я стала просто іншою. Я менше сплю, я засинаю швидше, я ношу турнікет в правій кишені штанів, навіть коли їду до сестри в Київ. Я менше говорю, я можу взагалі не говорити днями, я багато думаю, проте більше не фантазую. Я часто чогось чекаю, я іноді плачу. Я п’ю більше води, я маю в телефоні контакти тих, хто більше не візьме слухавку. Я не знаю, чи я щаслива, я не знаю, що таке щастя. Я хочу пережити цю війну, я хочу зробити хоч щось, що допоможе прискорити перемогу. Я часто відчуваю себе винною, що зробила недостатньо. Але правда в тому, що завжди буде недостатньо та всім нам варто збільшувати свій максимум. 

Фото: особистий архів Тетяни

– Насамкінець, не можу не запитати про усвідомлення себе в ролі цивільного громадянина. Протягом досвіду проходження служби, ви більше відчуваєте себе зараз серед цивільних чи серед армійського оточення? 

– Навіть не думала, що буде так важко надати однозначну відповідь. Я десь посередині, таке собі чистилище. Проте мені зараз важче зрозуміти цивільного, ніж військового. Мабуть, справа у цінностях, у військових з цим простіше, менше різноманітних «але». Наразі моє коло спілкування переважно складається з військових, і я розумію, чому мало людей повертається до цивільного життя після закінчення служби. Це дуже не комфортна зона комфорту, до якої звикаєш і потім важко відмовитись. Військові все спрощують та забагато наперед не думають. Проте після перемоги я не маю наміру залишатися в цій структурі, хоча мені видається, що це буде непросте рішення.