Я не бойовий рекс чи тигр, який буде першим бігти вбивати п*дарів. Моя задача – зробити все можливе, аби побратими вижили – «Рись» – медикиня-штурмовик 2 батальйону 3-ї ОШБр

Українські жінки споконвіку вирізнялися своєю силою, енергією та прагненням до рівноправ’я. Так, вони правили Європою, створювали зразки мистецтва світового рівня та врешті – боролися за незалежність України. Вже сьогодні, роль, яку відіграють українські захисниці у протистоянні справедливості з ницістю, відображає давні традиції фемінізму та уявлення про рівноправність жінок, які вкорінені в українському суспільстві. Проте шлях жінок до ідентичності – це титанічна праця, що триває, адже патріархальні погляди та несприятливі гендерні норми все ще існують у суспільстві. 

Ще з часів українського національно-визвольного руху участь жінок в Організації українських націоналістів та Українській повстанській армії стала феноменом. Найбільша їх частка була задіяна в медичній службі. Жінки лікували поранених, забезпечували їх їжею, знаходили медикаменти та допомагали родинам загиблих. Відділи часто рейдували, тож підпільні шпиталі існували в умовах нестачі базових потреб: медикаментів, чистого одягу, їжі, води. Медикиням нерідко доводилося брати до рук зброю та ставати до бою. Сьогодні історія знайшла продовження в російсько-українській війні.

Про діяльність медика-штурмовика, що сконцентровано на “найгарячих” ділянках фронту, сприйняття дівчат в армії, родинну свідомість, де кожен робить внесок в перемогу, а також історією загиблого друга Мелмана – в інтерв’ю для Букв поділилась “Рись” – медикиня-штурмовик 2 батальйону 3 Окремої Штурмової бригади (3 ОШБр).

– Розповісте, будь ласка, як розпочався Ваш свідомий шлях у війську? І як він трансформувався протягом переломних та доленосних періодів російсько-української війни, вже під час повномасштабного вторгнення?

–  Свій шлях в армії я розпочала на початку повномасштабного вторгнення, 25-го лютого долучилася до ТРО Азов Київ. Після цього, вже ставши частиною ЗСУ, особливої можливості вибору напрямку, на якому працювали, не було. Після закінчення київської кампанії ми потрапили на Маріупольський напрямок, потім деякий час на відновлення і знову в бій.  З січня місяця ми знаходимось на Бахмутському напрямку. Силами бригади та суміжних сил, нам вдалося стабілізувати лінію фронту на цій ділянці фронту, а також почати успішний контрнаступ. 

– У Вас такий цікавий позивний “Рись”. Це щось символічне, пов’язане з Вашою життєвою історією, чи набуте вже в процесі Ваших особистісних змін під час війни?

– І так, і ні. По-перше, це дуже змінена форма мого імені, а по-друге, Рись – мила, з першого погляду, але небезпечна тварина, ще й характерна для нашої фауни. Ідеальний позивний! Насправді, іноді навіть позивні, які були отримані випадково, дуже влучно характеризують людину. Магія неймінгу.

Фото: особистий архів “Рись”

– З перших днів повномасштабної війни і дотепер – Ви проходите одні з найбільш “гарячих” напрямків. За цей час, на власні очі спостерігаючи жахи війни, чи змінилось усвідомлення власної місії, саме зараз, саме тут, в епіцентрі боїв?

– Якоїсь особистої місії для мене в тому немає. Кожен громадянин країни має стати на її захист в умовах війни, тому це зробила і я. На початку повномасштабного вторгнення мій тато долучився до місцевого ТРО, мама волонтерила, а сестра, що на той час навчалася в США, активно допомагала спорядженням, амуніцією. Але з часом сестра повернулася в Україну та долучилася до добровольчого батальйону “Госпітальєри”. Зараз вона разом зі мною знаходиться на Бахмутському напрямку та допомагає рятувати життя бійців поруч зі мною. 

– Розкажіть про Вашу службу під час війни. Я правильно розумію, що зараз Ви перебуваєте безпосередньо за кермом медичної місії? За які процеси Ви відповідаєте і якою є їх рутина? Якщо, звісно, є те, чим можемо поділитися на широкий загал.

– Свій шлях я розпочала як парамедик, член евакуаційного екіпажу, пізніше перевелася у штурмовий взвод, в складі якого вже й потрапила на Бахмутський напрямок. Можу з упевненістю сказати, що будні медика та медика-штурмовика відрізняються достатньо сильно. Будучи в медслужбі, більшість часу ми проводили на чергуванні поруч з рацією, з надією не почути інформацію про поранених на позиціях. Поки було спокійно, ми читали, вчились, тренувалися. Але як тільки з’являвся 300-й, ти покидаєш усі справи і летиш рятувати хлопців. Адже тут кожна хвилина може вартувати людині кінцівки, або й життя. Іноді доводилось посидіти під обстрілами, іноді летіти розбитими дорогами під 170 км/год., аби привезти важкого пораненого якомога швидше до лікарні, а іноді сидіти днями без “роботи, що, в принципі, тільки тішило, адже означало, що на позиціях всі цілі. 

Фото: особистий архів “Рись”

У штурмовиків все по-іншому. Ти з дня у день, кожну вільну хвилину, готуєшся до “часу Ч” [термін, яким позначається час початку військової операції], відточуєш кожен рух, прораховуєш свої дії в будь-якій можливій ситуації. Та з острахом, але своєрідним приємним нетерпінням чекаєш, коли він настане. Загалом, в мої безпосередні обов’язки, як медика підрозділу, входить надання допомоги пораненим на полі бою. Я не бойовий рекс чи тигр, який буде першим бігти вбивати п*дарів. Моя задача – зробити все можливе, аби мої побратими вижили, якщо отримають поранення. Адже за час, проведений разом, кожен з них для мене став без перебільшення братом, і за кожного хвилюєшся, як за рідного. 

– Чи відчуваєте Ви себе відмінною серед маскулінного армійського оточення? Якщо говорити про розподіл обов’язків, чи буває, що зважаючи на стать, доручення відрізняються? Чи є процеси, до яких Ви не допущені, наприклад?

– Можливо буде правдою сказати, що я відчуваю себе “іншою”, але не у поганому сенсі. Зрозуміло, що дівчина на війні просто своєю присутністю буде привертати до себе більше уваги. Ймовірно, більшість чоловіків спочатку до мене ставитимуться упереджено, але це зникає після спілкування зі мною, або ж після спілкування з моїми побратимами. До речі, на останньому штурмі, де брала участь наша група, хлопець з суміжників зі щирим здивуванням, сказав: “Ого, я не очікував побачити на штурмі посадки дівчину”. Звісно не очікував, в таку “жопу” далеко не кожен чоловік полізе.

Фото: особистий архів “Рись”

Головна ідея у відчутті “відмінності” – те, що я банально більше привертаю увагу. Щодо задач, то упереджень чи сексизму немає, роблю те ж, що й хлопці. Єдина відмінність, що я медик. А бойовий медик у будь-якому підрозділі на вагу золота. Тому задачі можуть відрізнятися чисто на рівні розподілу обов’язків у підрозділі. Я не говорю, що така ситуація у всій бригаді, а тим паче в ЗСУ, але у мене в підрозділі відбувається саме так.

– Попри те, що в сучасних реаліях участь жінок у війні не є новизною, в мережі все ще можна побачити стереотипи, які висміюють жінок-військовослужбовиць та мають некоректний підтекст щодо мети їх перебування на фронті. На Вашому досвіді чи є місце подібному?

– Інтернет та соцмережі – жахливе та зле місце. Я там бачила такого роду цькування, як військових чоловіків, так і жінок. Іноді здається, що людям просто немає чим зайнятися, аби лиш витрачати час, шукаючи на фото те, до чого можна до*батися. Агов, в країні війна, це не той час, коли треба чіплятися до військових, що хтось недостатньо, на думку мудрих інтернет-критиків, воює. Зазвичай, ці критики сидять на жопі рівно і тільки те й можуть, що виступати диванними експертами. Тилові служби війська, штаб, зв’язківці, штурмовики, медики і тисячі інших військових професій, та й добровольці, як “Госпітальєри” – вони буквально вкладають свій піт та кров в перемогу, не важливо на якій лінії. І жоден, навіть військовий, не може критикувати чи докоряти іншому військовому, поки не побув з ним в бою, чи не посидів з ним в одному окопі. 

Фото: особистий архів “Рись”

– Дещо раніше Ви сказали таку фразу: “ймовірно, більшість чоловіків спочатку до мене ставитимуться упереджено”. На Вашу думку, яким є підґрунтя подібних проявів як серед громадськості, так і серед військових?

– Я думаю, що сприйняття дівчат в армії залежить, як і від самих дівчат, так і від побратимів. Якщо ти будеш з самого початку ставити ультиматум, що тобі потрібні якісь спеціальні умови, що ти не можеш/не хочеш робити щось, бо ти дівчинка. Це надалі вплине і на розподіл обов’язків, і на ставлення. Тут все просто. А якщо ти прийдеш з розумінням, куди ти потрапила, то і в побратимів буде потім до тебе повага та розуміння. 

Зміни щодо цього навіть в межах колективів, як бригада чи батальйон, відбуваються повільно, а що вже говорити про трансформацію величезного пласта суспільства, як ЗСУ. Для цього треба час, але ми впевнено, хоч і повільно, змінюємося. 

Фото: особистий архів “Рись”

– Ви згадали про побратимів, тож хочеться детальніше акцентувати на повазі та розумінні, що є вкрай важливим на лінії фронту і загалом у злагодженій праці. Чим для Вас є “братерство” на полі бою? Якими Ви змалюєте своїх побратимів?

За час перебування у підрозділі хлопці для мене стали по-справжньому братами. Ми разом живемо, разом тренуємося і разом працюємо на завданнях. Вони діляться досвідом, навчають, допомагають. Загалом, таке середовище мотивує тебе ставати краще і, можливо, це є дуже узагальнюючим визначенням цього “братерства”. Проте хотілось би розповісти окремо про побратима, що нещодавно загинув, друга Мелмана. За час мого перебування в підрозділі, він був тією людиною, що вела за собою, змушувала переступати через себе та працювати, аби ставати краще. Попри свій юний вік, Мелман з холодним розумом приймав рішення, мотивував побратимів. Такі люди, як він, мали б бути елітою країни після перемоги, але вони ж, ідейні та молоді, гинуть за неї одними з перших.

Фото: особистий архів “Рись”

– Нещодавно вперше в історії в Збройних сил України затвердили літню польову військову форму для жінок. Це значний крок в контексті усвідомлення місця жінки на фронті. Яких ще змін потребує військова програма для жінок? Зокрема, якщо говорити про зброю.

За 9 років війни в країні, до повномасштабного вторгнення, мені дуже імпонувала ізраїльська модель побудови армії, де строкова служба є обов’язковою для всіх. Я розуміла, що цього, в тих реаліях та стану збройних сил нашої країни, втілити було неможливо, але ідея, що жінки у країні, що воює, мають вміти користуватися зброєю, знати тактику, медицину, здається мені правильною. Жінки мають вміти воювати. Якщо мислити комплексно, то в такому випадку було б доречно і розробити форму та спорядження для жінок, хоча, наскільки мені відомо, це вже зроблено. 

На мою думку, у теперішній ситуації, коли йдуть запеклі бої за кожен метр землі, створювати окремі програми, та й загалом, акцентувати увагу на тому, що жінкам в армії щось більше потрібно, ніж чоловікам, недоречно. Держава та ЗСУ мають витрачати час та кошти на підготовку мобілізованих та добровольців, на їхнє адекватне навчання, а не вигадувати собі побічні завдання, які в кінцевому результаті не принесуть нічого корисного. Максимум, що можна зробити – не перешкоджати дівчатам, що хочуть долучитися до лав ЗСУ, а інше вони зроблять самостійно. А щодо зброї, то тут все просто. Важко тримати АК-74? Для тебе є АК-74СУ.

Фото: особистий архів “Рись”

– Ви неодноразово акцентували на рівнозначних умовах чоловіків і жінок в армії, а також наголосили на важливості не перешкоджати дівчатам, що хочуть долучитися до лав ЗСУ. Натомість, на Вашу думку, якою є відповідальність чоловіків, що ухиляються від служби?

– Я вважаю, що не можна всіх чоловіків, що не воюють, ставити в один ряд і давати їм якусь оцінку. Можу сказати лише, що ті, хто ховаються від війни, від мобілізації, тікають і потім ще й ставлять свої умови повернення в Україну після перемоги – то не чоловіки, вони не українці. Я б не хотіла таким людям навіть довіряти відбудову країни, не те, що воювати з ним пліч-о-пліч. А так, то хлопці, що зараз в тилу, готуйтеся, вчіться, тренуйтеся, ваш час рано чи пізно також настане. Військо – це не лише штурмовики, це величезна машина, де кожен працює задля перемоги. Тут потрібні як айтівці, зв’язківці, картографи, мехводи, механіки, медики, лікарі, комусь потрібно займатися майновим забезпеченням, документами, охороною… Цей перелік величезний, кожному знайдеться місце, головне – не тікати і з гідністю прийняти цей виклик, а не видумувати в своїй голові мільйон міфічних фронтів. Фронт – один і ми всі без виключення маємо докласти максимум зусиль, аби ваш культурний, інформаційний чи “щотутщеможнапридумати” тил не став місцем ведення справжніх бойових дій.