Як одного з найдосвідченіших авіаторів 21-го століття – «Джуса» вшановують у США

4 вересня 2023 року Національний музей авіації та космонавтики США ухвалив рішення про вшанування Андрія «Джуса» Пільщикова: пілота, який протягом свого свідомого життєвого шляху боровся за розвиток української авіації. Віднині його ім’я викарбувано на меморіальній стіні музею, а самовіддане служіння Україні  визнане належним до національного надбання авіації та космонавтики США.

Як зазначено на офіційному сайті музею: “Спадщина Андрія продовжує жити завдяки людям, яких він захищав, F-16, які незабаром злетять над Україною, і зв’язків, які він збудував між своєю рідною країною та Сполученими Штатами. Українці та американці запам’ятають його як одного з найуспішніших авіаторів 21-го століття та як героя”. Так, “Джус” став єдиним українцем, якого удостоєно такої честі. 

До повномасштабної війни Андрій вже мав 10 років служби у Повітряних Силах: важливими подіями у його діяльності були міжнародні навчання “Чисте небо-2018” – перші спільні навчання за участю українських та американських літаків; а також візит до авіабази Фресно у Каліфорнії у 2019 році. “Джус” був активно залучений до планування та проведення навчань, перебував поруч із керівництвом, спілкувався з Командуванням Авіації Нацгвардії США. У перші дні Великої війни Андрій та його колеги знищили якісно та кількісно переважаючі російські ВПС, не даючи Росії отримати перевагу в небі над Україною. Захисник понад усе боровся за отримання винищувачів F-16 для власної країни: під час своїх інтерв’ю він наполегливо пояснював, як F-16 дозволять Україні захистити міста від ракет і звільнити окуповані території. Зрештою, “Джус” вирушив з візитом до Сполучених Штатів, щоб пояснити цю вимогу групі американських сенаторів і представників.

25 серпня на Житомирщині зіткнулися навчально-бойові літаки Л-39: загинули троє українських пілотів, серед яких і Андрій. В нещодавньому інтерв’ю для Букв, мати “Джуса” – Лілія Авер’янова, поділилась власними переживаннями щодо неналежного вшанування пам’яті сина у його рідному Харкові:

“Щодо Андрія – я бачу повну байдужість і непоінформованість у місті Харків. Немає зацікавленості і бажання говорити про героїв, розміщувати їх портрети у місті, організовувати заходи. Окремі друзі, колеги, деякі журналісти намагаються щось  говорити, щось висвітлювати, але загалом місто не знає своїх героїв. Виходить, що родичі мають когось просити, самі просувати інформацію у медіа. Треба всіляко підкреслювати, що саме високий інтелект міста, унікальне науково-технічне співтовариство, численні цікаві події, ще з мирних часів, допомогли сформувати інтелект таких героїв, як “Джус”. І майбутнє України і особливо Харкова – саме у розвитку науки, інтелектуальної складової, без якої зараз неможливо жити і перемагати”.

Букви зв’язались з Лілією для того, щоб в контексті рішення Національного музею авіації та космонавтики США наголосити на важливості вшанування пам’яті “Джуса” і належного відзначення його внеску в авіацію, насамперед в Україні.

Джерело: Національний музей авіації та космонавтики США

– Ліліє, розуміємо, що діяльність “Джуса” у військовій авіації бере початок ще задовго до повномасштабного вторгнення. Тож, не можу не запитати, яким це рішення є особисто для Вас – людини, яка разом із сином пронесла цей досвід крізь роки?

– Рішення мого сина – це було і моє рішення, яким би складним воно не було. До повномасштабного вторгнення у “Джуса” було за плечима 10 років служби у Повітряних Силах ЗСУ. Це були і курсантські роки навчання, і офіцерська льотна служба у бригаді тактичної авіації.  24 лютого 2022 року Андрій сам мобілізувався на захист України і рівно півтора року, без жодного відпочинку, самовіддано воював у нашому небі, нещадно б’ючи ворога і захищаючі рідну землю. Але насправді війна прийшла у нашу родину в березні 2014 року, коли Андрія, як і всіх курсантів, перевели у стан боєготовності. З початку їх курсантського навчання, звичайно, може було більше мирної романтики у їх головах, якоїсь пілотської бравади, але 2014 рік став рубіконом. Бо почалась війна.

Що я можу сказати? Я мала повністю прийняти цю реальність. Фактично всі роки я служила разом з Андрієм та його побратимами. Багато хто у Харкові, зовсім близько до кордону, тоді не відчув цього смертельного духу війни. І тільки родини військових тоді в повній мірі прийняли на себе цей тягар. Для мене було зрозуміло, що так, мій син – військовий льотчик. І будь-коли, навіть у мирний час, може статися щось непередбачуване. Адже техніка – не нова, всяке траплялося. Проте в умовах, коли треба не просто літати, а й битися у повітрі – це потребувало супернапруження та супермужності. Не кожен це взагалі здатний витримати. Проте Андрій наче чекав всієї цієї заруби, він був готовим. Давав мені чіткі вказівки, і я його абсолютно чітко слухалась. Він заздалегідь спонукав мене евакуюватися, надсилав фото, як він готується. Була готова власна зброя, набої, необхідні речі. Навіть машину купив напередодні, спеціально для війни.

Поряд зі своєю серйозною роботою доцента Харківського національного університету радіоелектроніки,  я повністю включилася у виконання місії Андрія. Він давав мені багато волонтерських доручень, ми обговорювали чимало важливих питань та новин, а іноді це була просто взаємна моральна підтримка. Власне, ми з ним діяли як один організм та один інтелект.  Навіть зараз я це відчуваю. Я є його живою частиною. Я маю продовжувати робити те, що зможу, з тих багатьох його робіт, які він виконував поза захистом нашого неба. 

Фото надане Лілією Авер’яновою

– Андрій став єдиним українцем, якого удостоєно такої честі. Наскільки оцінили його місію в Україні? Наскільки важливим для нього було належне відзначення власної діяльності? Чи прагнув він до визнання, чи радше тримався осторонь розмов про це?

– Андрій добровільно брав на себе значно більше завдань, ніж потребувала його льотна робота. Він розумів, що у бойових умовах результативність військової авіації треба було терміново підвищувати, а це було неможливо без радикального технічного оновлення, без реформ в управлінні, без відповідних політичних зусиль на міжнародному  рівні. Така місія мала б здійснюватись силами провідних військових керівників та аналітиків, політиків та дипломатів. Але до Вашингтона поїхав мобілізований капітан “Джус” із двома побратимами. Цей візит був ініційований американською стороною, а саме International Republican Institute для розповіді про реалії повномасштабної війни в колах громадянського суспільства, аналітиків, демократичних організацій та законодавчої гілки влади США. В українських документах ця поїздка називалася “інформаційно-комунікаційна кампанія”, метою якої було формування сприятливого інформаційного поля на підтримку постачання Україні озброєння. Але Андрій провернув абсолютно неймовірну роботу – не просто поінформував американські кола, але фактично створив дієву коаліцію з конгресменів та сенаторів – колишніх льотчиків, яка невідкладно почала активну боротьбу за надання Україні сучасних літаків та ППО.

Андрій розумів, що виконував непересічну місію, але це його настільки захоплювало, він бачив величезне поле можливостей, він мав напоготові потрібні думки та аргументи, мав чудові контакти з колегами за кордоном. Андрій наче ловив свою хвилю, це було цікаво і захоплююче. Він щиро розповідав американцям про реалії війни, про бої, про втрати, про термінові потреби України. Пристрасно і сміливо переконував конгресменів і сенаторів. При цьому абсолютно не переймався через величезну різницю у рівні представництва. Він відчував справжній драйв і мав шалене бажання привезти в Україну нову авіацію, пересадити побратимів на сучасні літаки, щоб захистити життя мільйонів українців і пришвидшити Перемогу. На сайті Національного музею авіації та космонавтики США написано: “Його робота окупилася, коли США та коаліція європейських країн погодилися передати літаки. Без адвокації Андрія навряд чи ця домовленість була б досягнута на даному етапі, якщо взагалі була б досягнута. Коли Андрій не мав бойових польотів, він служив неформальним амбасадором Повітряних Сил ЗСУ… Українці та американці пам’ятатимуть його як одного з найдосвідченіших авіаторів 21-го століття і як героя”.

Що я можу сказати? Американці знають ціну таким людям і таким їх великим справам. Вони самі ініціювали таку почесть, я навіть не знала про це. А от в Україні далеко не всі здатні оцінити таку велику місію. Декому абсолютно невигідно згадувати про якогось невгамовного капітана, який зробив роботу за купу генералів… Західні політики, ЗМІ постійно згадують про велику роль “Джуса” як головного поборника постачання F-16 Україні, що фактично є точкою відліку незворотних змін у Повітряних Силах України. Ба більше, це питання виходить далеко за межі  суто військової складової. Вступ України до клубу F-16 означатиме її політичне визнання як потужного міжнародного партнера, до якого є довіра. Отже, питання оновлення бойової авіації стало ключем до розв’язання глобальної проблеми – утвердження України як сучасної міцної держави.  І цей ключ привіз з Вашингтона Андрій. 

Фото надане Лілією Авер’яновою

– Андрій зробив вагомий внесок в розвиток нашої авіації, відстоюючи її на міжнародному рівні. Тож, першочерговою для нього була діяльність в контексті України. Якого належного удостоєння пам’яті Джуса Вам не вистачає в межах нашої держави? 

– На той момент Андрій був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня – за бойові подвиги. Цей орден йому не був вручений протягом 10 місяців, не було у його керівництва бажання нагородити його з почестями. Це було більше схоже на приниження. Те, що було зроблено на міжнародному рівні, взагалі ніяк не було відзначене. І досі всі виступи, публікації, присвяти з-за кордону, в яких зазначається велика роль Андрія у здійсненні місії F-16 для України, ніяк не транслюються на офіційному рівні, насамперед у медіа Повітряного Командування. Те, чим українці мають пишатися, деякими особами стирається з пам’яті. Ці особи забули, що давали Присягу українському народу і мають визнати той подвиг, який здійснив заради нього Андрій.

Нещодавно була запущена і набрала необхідні голоси петиція Президенту щодо присвоєння “Джусу” звання Героя України. Це було справжнє народне визнання. А от подання з боку безпосереднього військового керівництва не було. Мабуть, думають, що це не їх обов’язок. Загалом, Андрій мені казав, яка безглузда система представлення до нагород  у війську. Немає належної оцінки і вибору належної нагороди. Це повністю залежить від керівника і зазвичай визначається або суб’єктивно, або навмання. Андрій не розраховував, що його величезну і багатогранну роботу буде винагороджено. Бо ж командуванню власне до цієї купи роботи було байдуже, і така активність Андрія навіть дратувала. Тому “Джус” вже звично махав на них рукою і далі воював, кажучи: “Відставити зраду!”. Нагородою йому була можливість стріляти у ворога чимось новеньким. А коли стало ясно, що хлопцям вже час збиратися за кордон навчатись літати на F-16, найбільшою, заслуженою нагородою для Андрія могла б бути ця поїздка. Натомість його викинули зі списку. І зрештою ми втратили його назавжди. Чи цього хотів для свого героя український  народ? Це – питання до вищого керівництва. 

Фото надане Лілією Авер’яновою

– Чи підтримуєте Ви зв’язок або, можливо, отримуєте звернення від іноземних друзів Андрія? Адже знаємо, що “Джус” певний час проходив навчання в США, де долучався до важливих подій як, наприклад, “Чисте небо-2018” та візит на авіабазу Фресно у Каліфорнії у 2019 р. 

– Я постійно спілкуюсь із закордонними друзями Андрія, серед яких є колеги-льотчики, провідні аналітики та журналісти, є і представники політичного істеблішменту США. Ми продовжуємо діяльність фонду “Wingmen for Ukraine”, співорганізатором якого був Андрій. Всесвітньо відома компанія Brickmania, в пам’ять про Андрія, виготовила персональну фігурку Juice та набір лего Juice Box, який буде продаватись у всьому світі, причому 10% виторгу піде на допомогу українським авіаторам. Нещодавно у Києві ми зустрічались з зірковим актором та кінопродюсером Шоном Пенном, який не тільки згадав про свого друга “Джуса” у присвяті до фільма “Суперсила”, але і готує матеріал до документального фільму про нього.

Андрій, як ніхто інший, вмів дружити, вмів підтримувати контакти з дуже цікавими людьми. Всі ці вміння, ця дружба спрацювали на благо України в такий важкий час війни. Багато людей були на міжнародних навчаннях, у всіх були можливості комунікувати з іноземними колегами, але в повній мірі це реалізував лише Андрій. Його справжні друзі, і навіть зовсім незнайомі люди з різних країн пишуть мені, читають і дивляться відео про Андрія і захоплюються ним. Ми втратили багато можливостей на майбутнє, коли його не стало. Це можуть сказати тисячі людей. І тепер колегам Андрія треба вчитись насамперед його вмінню спілкуватись з медіа, комунікувати з колегами і бути цікавим багатьом у своїй справі і не тільки. 

Фото надане Лілією Авер’яновою

– Ліліє, як Ви сьогодні відстоюєте голос “Джуса”? І як він споріднений із загальним голосом української авіації сьогодення?

– Часто так стається, що голос непересічних людей стає більш чутним лише після того, як вони йдуть в інший світ. Так, зараз можна багато розповісти про “Джуса”, та й він сам наче подбав про те, щоб нам залишилися його багатогодинні інтерв’ю, численні статті, документи, світлини. Можна зараз переглядати все це і переконуватися у його прозорливості та точному аналізі стану української авіації та її перспектив. Треба просто слухати “Джуса” і братися до виконання, бо його слова і досі актуальні. Але не всі ті, хто це має робити, мають таке бажання. Хтось згори, може, потайки радіє, що “Джус” вже не дошкуляє своїм настирним бажанням змін. Адже у старшого покоління командувачів закріпилося бачення Андрія як запеклого бунтівника проти їхніх улюблених застарілих совкових звичаїв.

Зараз, під час війни не можна лишати без контролю суспільства ту “стару совкову гвардію”, яка стримує більш досвідчених молодих льотчиків і вперто відмовляється змінюватись в умовах війни. Та на це мабуть вже марно сподіватися. Стандарти НАТО, авіаційна англійська, досконале знання сучасних літаків – це вже не про них. Ми маємо розуміти, що разом зі старими радянськими літаками має піти у минуле і вся стара управлінська система нашої військової авіації. Андрій багато років прослужив у цій системі, він наче прийшов туди з майбутнього, і його голос проривався крізь шалений спротив, крізь покарання, погрози та заборони. Але війна має покласти край цьому. 

У нашої української авіації зараз є два різні голоси. Перший – старий, лихий та ненависний до всього прогресивного, який вперто тягне нас у минуле. Другий – це впевнений, міцний голос молодого покоління, сповненого бажання привести Україну до Перемоги, це і є голос “Джуса”. Щоб ці молоді голоси було почуто, треба залучити усі наші можливості, усі причетні інституції задля  створення абсолютно нової української авіації. Андрій – він тепер завжди в небі, підтримує побратимів, які летять в бій. Його плани втілюються в численних добрих справах його друзів. І ми не дамо заглушити голос Джуса. Бо це – голос нашої майбутньої Перемоги.