«Є інформація, що,аби прочитати листи, вони мають стерпіти побиття»: мати цивільного бранця

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, через нестачу укріплень і належної підготовки до оборони росіяни швидко окупували значну частину українських територій. Стрімкий темп наступу позбавив багатьох людей можливості вчасно евакуюватися з рідних міст. Для тих, хто не був готовий “погодитися” з російським режимом, єдиним виходом залишалося переховуватися. 

Але чи можливо це в умовах окупації? На жаль, росіяни викрадали людей не лише з їхніх домівок за випадковими підозрами, а й цілеспрямовано, за різних обставин. Моделі викрадень – різні, але риторика незмінна: спершу людину затримують і тримають в інформаційній ізоляції, а потім влаштовують показові затримання, “суди” та виносять вироки. У найгіршому випадку – людина  так і залишається в  інформаційної ізоляції.

Букви продовжують серію матеріалів про історії звичайних українців, які, на жаль, опинилися в окупації й через різні обставини вмить стали бранцями Росії. Їх постійно переміщують, їм виносять вироки, вони перебувають в умовах, які не є належними для життя, і не завжди інформацію про них офіційно реєструють. Наступною розповідаємо історію херсонця Миколи Щербини, якому, на момент викрадення росіянами, був 21 рік. Відтоді минуло вже два роки, але, крім підтвердження його статусу як полоненого, батьки не мають жодної офіційної інформації про становище сина.

Зокрема, навіть хронологія затримання Миколи дотепер залишається незрозумілою для його родини: це сталося там, де, здавалося, росіяни не могли прийти за ним цілеспрямовано. Проте саме так і сталося. Разом із Миколою затримали його друга Олександра, але встановити точні обставини того дня неможливо, оскільки єдиний свідок відмовляється свідчити. Ймовірно, росіяни наразі готують підґрунтя для того, щоб офіційно висунути Миколі так зване “обвинувачення”.

Більше про довоєнні мрії сина, про те, чому становище родини в окупації було вкрай небезпечним, як росіяни шукали людей за чіткими списками й чому мали підозри щодо Миколи, а також про його затримання у чужій квартирі, причини, чому свідок може приховувати інформацію про ці обставини, і які відповіді сьогодні отримує родина від російських інстанцій – Буквам розповіла мати Миколи.

Фото: особистий архів Валентини

– Валентино, з початком повномасштабного вторгнення Ваша родина опинилась в окупації у Херсоні. Як змінилось життя Вашого сина порівняно з тим, яким воно було “до”? Загалом, чим Микола займався раніше?

– Син навчався у Херсонському комерційному училищі, за спеціальністю продавця продовольчих товарів. Ось три з половиною роки вчився там, а далі вже продовжив за фахом “підприємство, торгівля та біржова діяльність”. А взагалі він дуже любив куховарити. Завжди мріяв вивчитися на кока (кухар на кораблі), але я йому постійно говорила: “синку, це ж треба хоча б базові знання англійської мови”. Він не дуже добре володів англійською, і так вже й пішов навчатися в іншому напрямку. 

Мені дуже допомагав. Бо я все життя працювала на ринку, а сину теж подобалося в торгівлі. Так і пішов у цю сферу. Ще він ходив на тхеквондо, мав медалі, але мусив покинути спорт, тому що сильно пошкодив собі коліно. Лікарі казали, що для того, аби надалі все добре було з ногою, треба спорт покинути. Футболом також займався, так, щоб просто пограти. Ще він дуже любив багато спілкуватися з усіма, відкритий, і має багато друзів.

З початком окупації ми не встигли виїхати з Херсона, а оскільки батько Колі є учасником бойових дій, далі боялися евакуюватися. Евакуаційні колони обстрілювали, і ми знали, що не змогли б проїхати блокпости, бо російські військові перевіряли людей за своїми списками. І тому ми побоювалися, що чоловік, як учасник АТО, може бути в цих списках. Тож залишилися. З нами ще проживала бабуся чоловіка, якій було 85 років. А ми буквально ховали чоловіка, бо росіяни приходили до нас тричі, перевіряли документи – це були такі “рейди” вулицями. Під час таких візитів перевіряли Миколу, бо в нього є два татуювання: одне – поламаний годинник, інше – чоловік з крилами, наче ангел. Вони його роздягали, розглядали ці “наколки”, питали, навіщо він їх зробив.

Фото: особистий архів Валентини

Був ще один випадок. Батьки чоловіка мешкали в сусідньому селі, й дорогою нам доводилося проїжджати два блокпости, де стояли ДНРівці, які були найжорстокішими. Я завжди їздила з Колею. І одного разу його ледь не затримали, бо в нього була ID-картка, до якої потрібен додаток з інформацією про місце прописки. Цей додаток ми з собою не носили, а показати в “Дії” теж не могли, бо не брали й телефони, адже боялися. ДНРівці, які знали про цей додаток, хотіли затримати Миколу нібито для з’ясування, хто він такий. Але тоді обійшлося.

– Ви згадали, що Ваш чоловік є учасником бойових дій, і росіяни приходили до Вас додому. Можна припустити, що їм було нескладно дізнатися про його біографію. Чи було через це якесь упереджене ставлення до Вашої родини?

– Справа в тому, що ми були прописані у батьків, а мешкали в іншому помешканні. Тобто знайти чоловіка було не так просто. Ми заздалегідь облаштували собі ніби “схованку” в будинку, і він взагалі не виходив з дому. Дякуючи нашим сусідам, нас ніхто не “здав”. Вони, навпаки, подавали нам сигнали, якщо, наприклад, десь поблизу базувалися росіяни чи щось перевіряли. Бо коли вони вже заходили на якісь вулиці, то це було по 20 людей на БТРах, які одразу перевіряли десятки будинків. 

Був лише один випадок, коли росіяни прийшли до нас додому й запитали, де ж мій чоловік. Ми сказали, що він поїхав у Польщу на заробітки. Ми навіть придумали, що, якщо вони зайдуть у хату, чоловік зможе втекти через вікно. У нас все було підготовлено. Як стало відомо пізніше, його в їхніх списках не було.

Але багатьох шукали саме за такими списками. Якось до нас приходили і запитували про конкретне прізвище. На питання, чому вони шукають цю особу, відповідали: “это очень плохой человек”. Були батько та син, і ось вони шукали саме сина. Але, як виявилось, син встиг виїхати, тому вони навіть на деякий час затримали батька. Довго його утримувати, звісно, не стали, бо цьому чоловіку вже за сімдесят років…

– Ви розповідали, що Микола неодноразово викликав підозри серед окупантів, і виглядає так, ніби вони поступово збирали на нього якусь “базу”. Поділіться, якою була хронологія затримання Вашого сина?

– Так, після того, як росіяни прийшли до нас додому, почали придиратися до “наколок” сина і ледь не забрали його на блокпосту, ми вирішили відправити його до моєї мами. Вона проживає на Лівобережжі Херсонщини, і на той час росіян там практично не було, особливо в селищі, де живе моя мама. І ось так сталося, що в жовтні Коля виїхав, а 11 листопада нас деокупували. І відтоді росіяни почали відходити саме на Лівобережжя. 14 листопада, коли мій син був зі своїм другом Сашею та його дівчиною в орендованій квартирі, о восьмій годині ранку їх обох забрали. Це було цілеспрямовано. На жаль, дівчина Саші відмовилась будь-що розповідати, бо нібито їй заборонили.

Фото: особистий архів Валентини

– Ви кажете, що це було цілеспрямоване затримання. Але ж, водночас, квартира була орендована. Тобто, це має бути саме “наведення”, або ж варіант, що за ними до цього стежили…

– Так, як ми вже пізніше дізналися, їх хтось саме “здав”. Коля на той момент перебував у гостях, і якби не був там тоді, це, можливо, оминуло б його… Ще один момент: документи Саші залишилися в тій квартирі, а у мого сина забрали і телефон, і паспорт, адже його ID-картка була в портмоне в курточці. Більше нічого й не знаємо. Виходить, лише дівчина Саші все знає: чи били їх, чи допитували, і що взагалі там відбувалось. Але вона змовчала. А вже через кілька місяців я дізналася, що вона проживає з російським військовим, і в мене з’явилися підозри, що вона й може бути причетна до цієї справи. 

– Коли особисто Ви дізналися про затримання сина? І, загалом, як далі розгорталися події, пошуки Миколи? Бо все ж свідчень взагалі не було…

– У мене з сином стосунки не як у матері і дитини, а саме як у друзів. І завжди, де б він не був, він знає, що щоранку я йому телефоную. Якщо він навіть зайнятий, він візьме слухавку і скаже: “Мам, я зайнятий, передзвоню”. І ось ввечері 13 листопада я з ним ще розмовляла, хоча зв’язок вже був поганим, бо у нас були російські сімки. Я виходила до паркану, і там ще трішки ловило. І от ми поговорили, а коли 14-го я почала йому телефонувати, телефон вже був вимкнений. Я так телефонувала до обіду…

Потім почала зв’язуватися з братом, який теж мешкає на Лівобережжі. Я попросила його піти за тією адресою і дізнатися, де мій син. Але того дня він мені нічого не сказав. А на другий день, коли туди вже поїхала моя сестра, сусіди повідомили їй, що вчора з мішками на голові двох хлопців вивели, посадили у машину і кудись повезли… Це був розпач. Моя мама потім пішла в місцеву поліцію і написала заяву, що її онук зник. Там ще працювали наші українці, які, зрозуміло, що залишилися працювати при Росії, і ось вони почали говорити мамі, що Колю “закрили” на 15 днів. Потім це змінилося на 30 днів. І так ми чекали.

Фото: особистий архів Валентини

Згодом, через соціальні мережі, я знайшла маму друга Колі, якого теж затримали. Виявилося, що вона зовсім не знала, що її син зник. Коли вона зателефонувала його дівчині, та казала, що Саша поїхав у відрядження, і там немає зв’язку. Лише коли я розповіла, що її сина затримали, нам, через їхніх родичів, допомогли знайти російського адвоката, який нібито шукає людей. Ми написали йому, що у нас зникли діти, і просили, щоб, якщо у нього є можливість, він нам допоміг. І ось він й надіслав запити до всіх російських інстанцій.

14 березня 2023 року мені на електронну адресу надійшов рапорт з МВД Росії. У ньому було написано, що місцева поліція Херсона їх не затримувала, але нібито було зареєстровано звернення, за яким проходила перевірка, в ході якої стало відомо, що за такою адресою співробітниками контррозвідки було затримано двох хлопців, серед яких і мій син. Зазначалося, що вони були причетні до передачі координатів розміщення ЗС РФ. Було вказано й те, що їх доставили до СІЗО у Сімферополі. 

Потім на адресу мами надійшов лист-відповідь на її заяву. У ньому було написано, що 14 листопада 2022 року було затримано Щербину Миколу, який наразі перебуває під вартою на території Росії. Далі настала тиша. Потім ми зареєстрували кабінет полоненого у Координаційному штабі, і у травні 2023 року нам прийшло сповіщення, що мій син підтверджений країною-агресора через Міжнародний Червоний Хрест. Але, як виявилось, місцеперебування їм однаково невідомо, як і стан його здоров’я. Я також самостійно заповнювала форму-звернення до Уповноваженої з прав людини в Росії. І ось, я не знаю, що подіяло, але мені надійшов лист з Міністерства оборони РФ, в якому йшлося:

“Обращение, поступившее в Минобороны России по поручению, рассмотрено. По имеющимся сведениям, Щербина Николай Анатольевич задержан и в настоящее время находится на территории Российской Федерации. Ваша просьба о включении в список на обмен задержанных лиц учтена. Родственники задержанных лиц имеют возможность направить письменное обращение в международный комитет Красного Креста для установления судьбы интересующего их лица, либо для пересылки его конкретному задержанному лицу”.

Фото: особистий архів Валентини

– Як Ви казали, Миколі спершу винесли підозру у “здачі” координатів розміщення російських сил. Але, наскільки я знаю, пізніше звинувачення змінилось. Розкажете, як це сталось? І що зараз “приписують” Вашому синові?

– Спершу матері Сашка, якого затримали з моїм сином, зателефонували невідомі люди, запитуючи, чи її син повернувся, і чи є якась інформація щодо нього. Проте зв’язок у них перервався, і поговорити вони не змогли. Я ж попросила у неї цей номер телефону та переслала його своїй мамі, щоб вона, оскільки номер російський, перетелефонувала. Так вона зустрілася з цим чоловіком, і виявилось, що він приїхав до Херсона в прокуратуру і наново збирає документи, адже мого сина тепер звинувачують у тероризмі. І ось він сказав, що, як тільки щось з’ясується, нам зателефонують. Коли ж сестра написала йому пізніше з питанням, чому з нами ніхто не зв’язується, він відповів, що ще не прийшов час. І це було у травні 2024 року.

– Скажіть, чи відомо, чи це поки що лише підозри, чи вже офіційні обвинувачення? Можливо, тривають судові процеси, заведено справу або розпочато слідство? Що взагалі відомо про його утримання?

– Ні, про офіційне заведення справи нам нічого не відомо. Загалом, йому може загрожувати від 10 до 15 років. Ми знаємо, що є звільнені з полону, які підтвердили, що, ймовірно, мій син перебуває у Камишині, Волгоградської області, у другому СІЗО. Коли я зателефонувала до Координаційного штабу з проханням, щоб зі мною поспілкувався звільнений хлопець, мені сказали, що це право лише цієї людини – вирішувати, чи готова вона зі мною говорити. Потім, через телеграм-канал, де розміщують оголошення про пошук цивільних, один зі звільнених побачив оголошення про те, що шукають Сашка, і зв’язався з його мамою. Він попросив, щоб мені передали, що Коля також перебуває там. Але, як я вже потім дізналась, саме мого сина вони не бачили. Лише чули, що його називали. 

Фото: особистий архів Валентини

– Я знаю, що іноді цивільні заручники мають можливість писати листи родичам, або ж, якщо проти них відкривають справу, призначений адвокат може повідомляти родині якусь інформацію. У Вас такого немає, так?

– На жаль, такої можливості у нас немає. Я вже стільки написала листів через Національне інформаційне бюро… Нещодавно наші дівчата з ГО “Цивільні у полоні” також організували адвокаційний тур у Європі, під час якого була можливість передати листи нашим рідним, які, ймовірно, на російську сторону має передати Червоний Хрест. Але, наприклад, є інформація, що заручникам приносять листи від рідних, кладуть їх на стіл, і тих, хто не витримує і бере читати цей лист, б’ють. Тобто, їм приносять листи, але щоб їх прочитати, потрібно витерпіти побиття. Це стосується саме ставлення в цьому СІЗО, що в Камишині. Також казали, що там їх хоч і годують добре, але порції – просто мізерні. 

У мене також є знайома, яка перебуває у Москві. Спершу я звернулась до неї, щоб написати листа через “Зонателеком”, оскільки там реєстрація лише на російський номер, і поповнювати сімку можна тільки рублями. Так ми написали два листи, але жодної відповіді не отримали. Пізніше вона спробувала дізнатися щодо можливості передати посилку, але їй відповіли так: “Хохли сидять окремо, до них доступу немає. Там ФСБ все контролює”. До речі, справу мого сина, ймовірно, веде ФСБ. І ось у цьому СІЗО військові і цивільні сидять окремо, під контролем ФСБ.

– Валентино, дозвольте запитати про Ваше життя зараз. Адже Ви мешкаєте у Херсоні, де щоденно відбуваються російські обстріли, і при цьому ще проживаєте боротьбу за сина… Як Ви?

– Звісно, це дуже страшно. Особливо зараз, коли літають ці дрони. Постійно прислухаєшся. Ми вже знаємо, що таке “вихід” артилерії, і з якої він сторони. Іноді намагаємося хоч якось сховатися, але це відбувається 24/7. Ось сьогодні у нашому пригороді поранило жінку… Ми намагаємося менше пересуватися містом, але ж треба. Особливо з документами, з якими багато роботи. Ось зараз ми роздруковуємо звернення до Кирила Буданова, до Дмитра Лубінця, щоб він допоміг нам звернутися до Уповноваженої з прав людини в Росії. Але, знову-таки, це вже звернення по десятому колу десь…

Фото: особистий архів Валентини

Розумієте, як би не стріляли, й як би страшно не було, це для мене відходить на другий план. Головне – визволити сина. Але так складається, що рідні цивільних заручників наче не потрібні своїй країні. Наприклад, родичів військовополонених не призивають у військо, а ось у нас цивільний син у полоні, і мого чоловіка мобілізують. Він вже служив з 2015 до 2019 року, а тепер його знову забирають, і я залишаюсь одна. Цивільні, яких звільняють з полону, теж підлягають мобілізації. Тобто, у них немає права на вибір.

Держава каже, що “ми спілкуємось з рідними полонених”, але цього немає, якщо ми самостійно не звернемося до потрібних структур. Мене обурює, що війна триває вже 10 років, а досі немає механізму звільнення цивільних заручників, немає людини, яка б за це відповідала. І в цей час ще дуже багато цивільних перебувають у полоні, навіть з 2014 року. Ми кричимо – а нас не чують. Мою дитину забрали, коли йому був 21 рік. Ось у вересні йому виповнилось вже 23. Це два роки життя, які в нього просто забрали.

Але люди, які опинилися в окупації, перш за все допомагали державі. Всі бачили, який спротив був у Херсоні – люди з голими руками виходили проти танків. Але росіяни зайшли за пів дня. Я сама бачила, як працівники поліції виїжджали з міста. Це було відчуття, ніби нас покинули. Хто не був в окупації, і не перебував поруч з цими бридкими росіянами – нас ніколи не зрозуміє. А тепер, коли мій син вийде з полону, його можуть призвати до війська, бо він, мовляв, зобов’язаний державі служити. Але чи була для нас допомога від держави?

Фото: особистий архів Валентини

– Продовжуючи цю тему, як матері цивільного заручника, якої державної політики або конкретних дій у роботі з питанням заручників Вам наразі не вистачає? Як зараз, так щодо того, як буде діяти держава після їх звільнення.

– Я хочу, щоб наша держава перш за все піклувалася про кожного громадянина України. Щоб потім кожен мав бажання віддячити країні, яка про нього дбає, а не через відчуття, що “ти повинен”. Ми маємо працювати на благо нашій державі, а не заради власних кишень. Бо насправді всі щось для когось повинні, якщо це взаємно. 

Також, я хочу, щоб моя дитина вийшла з полону, і у нього була можливість повноцінно реабілітуватися, й не за свій кошт. Ми, як родини цивільних заручників, ще дуже прагнемо з цими питаннями потрапити на візит до Володимира Зеленського. Але глибоко всередині розуміємо, що такого, напевно, не станеться ніколи. Бо це немов “відчуження” держави від нас. 

Мене ще обурює, що в Координаційному штабі кажуть, що, враховуючи стан звільнених з полону, їм потрібно першочергово пройти реабілітацію, і лише потім вони, можливо, можуть дати якісь свідчення. Але хіба люди, які звільняються з полону, знаючи всі ці умови, не мають думати про тих, хто там залишається? Невже кожен – сам за себе? Мені також дуже болить, що часто рідні військовополонених чомусь вважають, що звільнення цивільних є чимось другорядним. Але ж насправді, часто цивільні та військовополонені навіть перебувають разом в одних СІЗО. Саме тому це – спільна справа і біда усіх рідних, які чекають своїх синів, чоловіків, братів та коханих з полону.