«Їм часто роблять рентген, і вже стає небезпечно»: сестра бійця, який перебуває в Мордовії
Усі бійці Маріупольського гарнізону, які обороняли місто та одними з перших потрапили в полон, зазнали та продовжують зазнавати жорстоких тортур з боку Російської Федерації. На жаль, навіть зовнішній вигляд бійців, які повертаються до України, свідчить про відсутність базових умов для життя, необхідних для будь-якої людини, включаючи полонених. Вони втрачають критично багато ваги, їхні тіла демонструють наслідки побиття та важкого тривалого фізичного виснаження. Це без урахування того, які проблеми зі здоров’ям можуть бути виявлені під час медичних обстежень. Зважаючи на це, не всі захисники повертаються додому живими.
Днями стало відомо чергову історію про те, як з російського полону родичам повернули тіло їхнього близького – бійця 501-го окремого батальйону морської піхоти, який боронив Маріуполь. Це не перший випадок, коли тіло українського військовополоненого повертають з ознаками важких катувань, що могли спричинити спершу значне виснаження організму та врешті стати причиною смерті. На жаль, свідчення про жорстоке поводження з українськими полоненими надходять майже з кожного місця утримання.
У цьому матеріалі розповідаємо історію морського піхотинця Валерія Кліща, який потрапив у російський полон в квітні 2022 року. За наявною інформацією, він перебуває у колонії в Мордовії – одному з найбільш жорстоких місць утримань військовополонених, що відоме своєю репресивною “політикою”, власне, зі свідчень звільнених захисників. У цій колонії військові зазнають різноманітних тортур, спрямованих на підрив їхнього фізичного стану.
Більше про військовий шлях Валерія, який розпочався ще під час АТО, про те, як їм доводилося відходити до Маріуполя в лютому 2022 року, які були розмови з оточеного форпосту на комбінаті імені Ілліча, про найтяжчі колонії, де захисники утримуються разом із серйозними російськими злочинцями, а також фото брата, на якому видно наслідки побиття, і свідчення звільнених, які перебували з ним в одній камері – в матеріалі розповіла Карина, сестра полоненого моріха.
– Наскільки я розумію, 501 батальйон морської піхоти був у Маріуполі фактично від початку, тобто з бійцями, які вже мали до цього певний бойовий досвід. Розкажете спершу трішки про військовий шлях Валерія? Де вони дислокувались перед повномасштабним вторгненням?
– Так, це батальйон, в якому служили хлопці, які воювали ще з 2014 року. Мій брат вступив до лав ЗСУ у 2016 році. Тоді він перебував у Києві, так би мовити, на “учебці”, а згодом потрапив до морської піхоти, прийняв присягу і продовжив службу в зоні АТО. Це була Донеччина: Мар’їнка, Піски та інші населені пункти. Вже перед самим повномасштабним вторгненням їхній батальйон дислокувався під Маріуполем, у Широкине.
Знаєте, коли брат виходив на позиції, він майже нічого нам не розповідав. Звісно, важко переживав, наприклад, загибель побратимів… Але він мовчазний. Лише коли приїжджав додому у відпустку, міг трохи поділитися тим, що його турбує. Бо навіть коли він підписував контракт про службу, нікому про це не сказав. Ми дізналися вже тоді, коли прийшов час їхати.
Валєра – старший матрос. Йому завжди дуже подобалось служити в морській піхоті. Я пам’ятаю, як він отримував той берет (посвята в морську піхоту), як робив усе, аби його заслужити. Він жив службою та побратимами. Був період, коли після завершення контракту брат повернувся на рік додому, але потім буквально кожен день рвався назад. І таки повернувся.
– Повернімось до подій повномасштабного вторгнення. Чи відомо взагалі як відбувалось пересування 501-го батальйону? Саме перед тим, як вони опинилися вже фактично в оточення. І наскільки вони були підготовлені до оборони, і в плані озброєння, і тих же продуктів?
– Перед повномасштабним вторгненням вони стояли під Маріуполем, а потім поступово просувалися до самого міста. І ось вже у березні опинилися на заводі Ілліча. Дуже швидко їхній підрозділ, як і інші в Маріуполі, залишився без зброї, медикаментів, їжі та води. Вони були буквально “на нулі”. Чула, що пили воду з калюж, а їсти доводилося просто муку, змішану з тією ж водою. Маріуполь був у подвійному, а десь і потрійному кільці оточення. Їх обстрілювали з неба, з води, були міські бої… Місто стояло у вогні. Це була повна безвихідь.
– Ви сказали, що Валерій перебував на території заводу імені Ілліча. Чи вдавалось Вам якось підтримувати зв’язок з братом? Якщо так, чи розповідав він про те, якою була ситуація в їхньому епіцентрі оборони?
– Брат вперше зателефонував мені 24-го лютого. Потім був дзвінок наприкінці місяця, а вже 3-го березня він подзвонив мамі, дружині та мені. І це був останній раз, коли ми особисто мали з ним зв’язок. Він зовсім не переймався тим, що перебуває в самому пеклі, а більше переживав за нас, за своїх діток. Просив триматися разом і, раптом щось, виїжджати. Я запитую його: “Ти як?”. А він у відповідь: “Ну як у мене може бути?”. Після цього я вже не питала, бо зрозуміла, що “як ти?” у такій ситуації просто недоречне. 3-го березня він сказав, що всіх нас любить, сумує, і на тому все.
Знаєте, тоді всі військові переживали лише за своїх рідних. У багатьох родини на той момент вже опинилися в окупації, наприклад, у Бердянську. Вони хвилювалися, чи зможуть їхні близькі виїхати, думали про своїх дітей, дружин, батьків.
– Знаємо, що стосовно морпіхів 501-го батальйону були різні версії їхнього потрапляння в полон. Як це було особисто для Вас? Тобто, з моменту, як Валерій зник, і аж до того, коли Ви вперше отримали підтвердження, що він живий та перебуває у полоні?
– Валерій потрапив у полон 4-го квітня 2022 року. Хоча зв’язок із братом обірвався ще 3 березня, я намагалася дізнатися про нього через його побратимів. Найбільше хвилювалася, чи він взагалі живий… Один із його побратимів, й хороший друг, тримав зі мною зв’язок до 27-го березня. Він постійно писав: “Каріночка, все добре. Валєрчик живий, працює, але загубив телефон”. Казав, що якщо він з ним зустрінеться, дасть йому телефон, щоб він нам особисто зателефонував або ж через інших побратимів попросить його сфотографувати, щоб ми впевнилися, що він живий. На жаль, фото ми так і не отримали, а згодом і побратим перестав виходити на зв’язок.
4 чи 5 квітня я побачила відео з нашими військовими. У них були руки за головою, і вони всі йшли рядком. І ось я впізнала брата на цьому відео. У мене одразу з’явилися дві думки: або їх взяли в полон, або ведуть на розстріл. Мене тоді аж дуже переповнювали емоції. А вже 17-го квітня я побачила інше відео з російських каналів, де мій брат разом з іншими військовими перебував у якійсь їхній їдальні. Я побачила його, зрозуміла, що він живий, і зраділа, що він не залишився в Маріуполі. Але водночас не знала, як реагувати на те, що він у полоні… Дуже дивні відчуття були.
– Враховуючи те, що умови потрапляння цього батальйону в полон певний час вважалися дещо неоднозначними, коли Вам вдалось дізнатися місцеперебування брата? Чи українська сторона вносила в окремий перелік цих бійців? Чи шукали їх на офіційному рівні?
– Про їхній “вихід” у полон, ми ще чимало дізнаємось правди тоді, коли всі хлопці будуть повернуті додому. Взагалі, місцеперебування брата й загалом те, що він у полоні, нам спершу підтвердив український Червоний Хрест. Згодом сторона агресора також підтвердила, що він перебуває в їхній колонії як військовополонений. Він був і в Оленівці, і в Таганрозі, а потім потрапив до Мордовії, в одну з найжорстокіших колоній. Це місце, а ще, наприклад, колонія “Чорний дельфін” – одні з найтяжчих, бо хлопців катують, а ще там перебувають саме російські вбивці.
І ось в Мордовії він перебуває вже півтора року, а може й більше. Взагалі, з нашого батальйону були й закатовані бійці… Четверо хлопців померли у полоні. Також, морських піхотинців одними із перших почали в Росії засуджувати за термінами від 12 років – до довічного ув’язнення.
– Чи відомо Вам наразі про умови, в яких перебуває Ваш брат, чи є там якась риторика саме щодо морпіхів? Адже, наскільки мені відомо, бійців Маріупольського гарнізону утримують у СІЗО та колоніях, що мають більш жорстокі умови.
– Над морпіхами дуже знущаються в кожній колонії. Були випадки, коли на хлопців буквально спускали собак, які їх кусали. Такий собі метод катування. Їх били електричним струмом. Когось били до такої міри, що вони ледве витримували той біль. В Мордовії їм доводилося стояти по 16 годин без права сісти. Медицина там фактично відсутня. Якусь “допомогу” надають лише тоді, коли тобі аж дуже погано вже. Але навіть якщо в тебе щось болить – знеболювальних не дадуть. Душ – це лише одна хвилина, просто зайти і вийти.
Знаю, що зараз нібито змінилося те, що вони стоять не по 16, а по 13 годин. І, можливо, їх перестали бити, бо вже немає чого “вибивати” з них. Але я не знаю, чи це правда, чи це просто хлопці, які повертаються з полону, хочуть заспокоїти рідних. Моральний тиск, звісно, постійно є. Їм кажуть, що вони не потрібні Україні, що їх не хочуть обмінювати…
– Ось, здається, в крайніх обмінах було чимало бійців морської піхоти, яка перебувала у Маріуполі. Чи вдалось дізнатися щось про Валерія від звільнених захисників? Зокрема, про його здоров’я, чи потребує він якогось особливого лікування.
– Так, були звільнені, які навіть перебували з моїм братом в одній камері. Це були такі щасливі дні, що я, здається, вперше за довгий час нарешті усміхнулась. Раніше з Мордовії взагалі нікого не звільняли, і мені було дуже страшно, що у нас немає шансів на повернення брата. Але зараз потроху почали повертати людей. Якщо говорити про 501 батальйон, наразі 247 бійців ще в полоні, а 32 – вдома.
Один зі звільнених, який був з братом в одній камері, сказав, що Валерій тримається духом, всіх підтримує. Інколи він сам ходить сумний, але завжди піднімає дух іншим. Так сказати, завжди ділитиметься останньою ложкою каші з іншими. А загалом, він цілий, руки й ноги на місці. Поранень під час оборони Маріуполя, здається, у нього не було. Але в тій Мордовії вони вже всі важкохворі, хлопців потрібно визволяти негайно.
Валєру дуже тримають думки про дітей. Побратим сказав, що коли Валерій розповідає про них, у нього піднімається бойовий дух. Він знає, що його чекають діти і що вони потребують його.
Ми отримали від нього два листи. І в останньому, на цей момент, він написав: “Вірю, що скоро з вами зустрінуся”. У цих листах, як на мене, були емоційні гойдалки – від хорошого до поганого, від сумного до радісного. Перший лист був написаний українською, а другий – російською. І ось той, що російською, мені здалося, що він писав його наче під диктовку. Можливо, хлопці йому допомагали. Бо Валєра не дуже добре знає російську, але в тому листі навіть були різні розділові знаки. Звільнений, який був з ним в одній камері, каже, що це вони йому допомагали писати. Може, так і є. Знаєте, брат навіть у полоні перший час говорив українською мовою, що суворо заборонено…
– Скажіть, чи була у Вас можливість побачити брата через якісь публікації на російських ресурсах? Якщо так, поділитесь, яким Ви його побачили? Можливо, є якісь зовнішні зміни, які Вас насторожили найбільше…
– Так, це було в жовтні 2023 року. Я саме тоді була в дорозі, і тут мені надсилають фото брата, де він стоїть з цією табличкою, на якій написано його прізвище. Він весь побитий, обличчя та шия сині, пальці набряклі… Видно, що його дуже сильно били, коли “приймали”. Це, здається, було в Оленівці. Він дуже схуд. До повномасштабного вторгнення Валєра був спортивним, підкаченим, дуже мужнім. А ще в період оборони Маріуполя, від того, що їжі майже не було, почав втрачати вагу.
Знаєте, обміняний з нашого батальйону сказав, що якби він ще декілька місяців пробув у тих тортурах, то його вже не було б серед живих. Хлопців не виводять на вулицю, їм часто роблять рентгнен, що вже є небезпечною дозою випромінювання, змушують стояти цілий день в камері. Для них один день там (у Мордовії) – як місяць.
– Чи змінився якось рівень інформування від українських структур, коли офіційно встановили, за яких конкретних обставин бійці 501-ї потрапили у полон?
– Нам кажуть, що наші рідні подаються в списки на обмін. Але стосовно морпіхів, зокрема 501-го батальйону, статистика звільнень дуже сумна. З останнього обміну, здається, звільнили шість бійців з нашого батальйону, але це вже велика мотивація для нас. Якби так відбувалось в кожному обміні – це було б дуже добре. Ми не розуміємо, чи дійсно Росія відмовляється віддавати наших людей, чи є недопрацювання українських структур. Обміни дуже часто зриваються… Зрозуміло, що це робить Росія, але обмін – це дуже заплутана й складна процедура.
Мені, звісно, хотілося б спершу впевнитися, що мого брата дійсно подають у списки на обмін. Але наразі я не маю можливості це перевірити. Є тільки слова, і залишається вірити їм. Якщо наша сторона подає його в списки, а російська сторона відхиляє цей запит – це вже інші запитання. Але це потрібно зрозуміти.
– Каріно, як сьогодні Ваша родина? Як діти Валерія? Бо, якою б наполегливою не була боротьба за його повернення, є життя, яке потрібно продовжувати, виховувати дітей…
– Дуже складно без нього. Брат виховав мене з самого дитинства, став для мене і батьками, і найкращим другом. Я завжди була його “маленькою квіточкою”, “Рапунцель”. Він – моя підтримка і опора. А коли брат потрапив до полону, все навколо стало сірим, і нічого не радує… Зараз, коли я не можу подзвонити, я просто пишу йому в соцмережах, описуючи свої проблеми і розповідаючи, як у нас всіх справи. Я розумію, що не отримаю відповіді, але так ніби відчуваю його підтримку. Його любов завжди зі мною.
Крайній раз я бачила брата у серпні 2021 року в Бердянську. Пам’ятаю ці сльози, його сумні очі. Я йду до потяга, мені так хочеться плакати, думаю: “Хоч би не заплакати”. Потім заходжу в потяг, дивлюся на нього, а у нього очі немов скляні, ось-ось заплаче. Це було якесь прощання. Він обійняв мене і сказав: “Не знаю, коли зможу тебе ще обійняти”. Я ще тоді здивувалась і подумала, що я ж скоро знову приїду до нього. Але відтоді обіймів більше не було.
Діткам теж дуже складно без тата. Вони ще маленькі, але ось бачать картину, де є фото батька, і донька постійно обіймає, каже, що тато скоро приїде та привезе смаколики. Тяжко дивитися, як татусі ведуть своїх дітей у садочок, а дружина брата мусить вести діток сама. Валєрчик не бачить, як зростають його діти…
Валєра – це наш промінчик сонця. Зараз ми родиною тримаємось разом, збираємось, можемо посидіти, поговорити, але бувають моменти, коли такий сум накриває, що Валєри немає поруч… Лише віримо, що скоро він буде сидіти з нами, і ми нікуди його не відпустимо.
Після кожного обміну переглядаєш ці списки, роздивляєшся кожне фото, аби побачити брата, а його там немає. І тоді серце розбивається на тисячі маленьких шматочків. Я знаю, що йому завжди було боляче, коли я плакала. І коли я зараз сідаю плакати, мені здається, що він відчуває мій сум. Він колись мені сказав: “Те, що відчуваєш ти – відчуваю я. І навпаки”. Ми немов талісман одне для одного. Тому доводиться збирати себе докупи і йти далі, боротися за нього. Ми будемо боротися за нього до останнього, як і за інших наших хлопців.
Науково-популярний проєкт “Альфа Центавра”, що спеціалізується на космосі та ракетобудуванні, також повідомив про можливість нового удару російськими ракетами середньої дальності “Орєшнік” по території України. Інформація базується на аналізі авіаційних повідомлень (NOTAM) про закритий повітряний простір над полігоном “Капустин Яр”.
11 грудня Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Олександр Сирський зустрівся з бійцями 38-ї окремої бригади морської піхоти на Покровському напрямку.
Українська делегація відвідала Ірландію для посилення співпраці з метою повернення незаконно депортованих і переміщених Росією українських дітей.
Прем’єр-міністр Денис Шмигаль під час візиту до Берліна висловив сподівання на скоріше повернення українських переселенців.
11 грудня посли країн Європейського Союзу затвердили п’ятнадцятий пакет санкцій проти РФ у відповідь на повномасштабне вторгнення в Україну.