Запропонували очолити Бердянський університет під російським прапором – інтерв’ю з ректором

Валерія Цуба
Журналістка Букв

Хронологія перших тижнів повномасштабної війни засвідчує, що більшість територій Запорізької області були окуповані російськими військами майже одразу. Під удар потрапили Мелітополь, Бердянськ, Енергодар, Токмак, Пологи, й інші міста та їх населення. Відсутність свободи слова та можливості висловлення правди, постійна загроза, страх бути затриманим прямо на вулиці, чи викраденим із власного будинку – те, що за собою приховує “звільнення”, яке першочергово стало головним гаслом росіян. Натомість окупанти одразу розпочали політику, яка передбачала знищення усіх джерел надбання української нації: історії, культури та освіти. Мешканці міст опинилися в заручниках, де їх прагнули позбавити найціннішого, з чим народжується людина – пам’яті.

До другої річниці повномасштабної війни Букви нагадують про наш досвід, розповідаючи історії містян, які першими відчули його на собі.  Ігор Богданов – бердянець, ректор Бердянського державного педагогічного університету, що є одним з найдавніших навчальних закладів Запорізької області. Ще в роки Великої Вітчизняної Війни німці окупували будівлю інституту, яку спалили, відступаючи. Вже після завершення війни приміщення інституту було відбудовано. Коли росіяни окупували місто 27 лютого 2022 року, згодом університет також було захоплено, а ректора викрадено. Студенти навчального закладу теж неодноразово ставали заручниками росіян, зазнавали обшуків, вилучення особистих речей та врешті виселення з гуртожитку. У квітні 2022 року Бердянський державний педагогічний університет було переміщено до Запоріжжя, де навчальний заклад продовжує діяти за українським законодавством. Водночас на окупованій території  надалі працює квазіуніверситет, де колаборанти здійснюють власний освітній процес.

Детальніше про стан готовності міста й університету до ймовірного наступу, відсутність організованої евакуації, риторику росіян, захоплення гуртожитку та становище студентів, викрадення авто під час евакуації з Бердянська, а також про те, як сьогодні навчальний заклад адаптується до сучасних умов, посилюючи патріотичну складову – в інтерв’ю для Букв розповідає ректор Бердянського державного педагогічного університету – Ігор Богданов.

Фото: особистий архів університету

– Повернімось до подій, що передували повномашстабному вторгненню. До 24-го лютого Бердянськ був розташований не близько, але відносно недалеко від лінії фронту, тож загроза відчувалась. Зважаючи на це, чи були в університеті організовані підготовчі заходи у випадку вторгнення? 

– Я не дуже погоджуюсь з тим, що Бердянськ був далеко від лінії фронту. Якщо ми говоримо про події, починаючи із захоплення Криму, а потім вже й подій на Донбасі, то ми можемо згадати, що місто Маріуполь вже було під контролем так званої ДНР. Потім його було звільнено на той момент нашими Збройними Силами та добровольчими підрозділами. Власне, від Бердянська до міста Маріуполя автотрасою – 80 кілометрів, а якщо провести пряму лінію – 60. Тобто, фактично за Маріуполем вже починалась територія, яка була не підконтрольна Україні. Тому лінія бойового зіткнення була не так далеко.

Але я хочу сказати, що на той час, починаючи з 2014 року і пізніше – ми, як мешканці міста Бердянська, не були готові до того, що бойові дії можуть бути повномасштабними. І сприймали те, що відбувалось в десятках кілометрів від нашого рідного міста – як щось далеке, як те, що до Бердянська точно не прийде. Я можу провести аналогію, яка, чесно кажучи, сумна. Якщо сьогодні відійти від лінії бойового зіткнення на декілька десятків кілометрів – то містяни  умовно Вінниці, Полтави, Кропивницького тощо – вони так само відчувають, що війна дуже далеко. Там вже “перемогли”. У нас була схожа ситуація. Хоча, різниця звісно є. Це і ракетні обстріли, і дрони, яких не було у 2014 році… Тому, на жаль, така історія.

Стосовно підготовки. Ми державна установа і маємо діяти в межах, передбачених чинним законодавством, відповідно нашим нормативними документами й керівникам галузі. Скажу відверто, що на той час ми опікувались більше пожежною безпекою, аніж перевіркою укриттів. Якщо пам’ятаєте, ще за декілька років до повномасштабної війни в Одесі сталась пожежа в закладі освіти, були загиблі. У нас інколи так буває, що має відбутися щось погане, а потім вже досвід події трансформується і поширюється на всю країну. Тож тоді у нас також були масові перевірки стану пожежної безпеки: і сигналізації, і пожежних виходів, і вогнегасників і т.д.

Питання навчання евакуації або перевірки бомбосховищ були ніби не на часі. Вже буквально за декілька місяців до повномасштабної війни ми отримали лист від нашого центрального органу виконавчої влади щодо перевірки. Чесно, ми всі тоді сприймали дійсність таким чином, що не вірили в те, що така повномасштабна війна може бути на нашій землі. Ми не вірили, що у 21 столітті сусідня країна може рухати кордони танками та ракетними обстрілами. Тому ми не були готові. Я говорю зараз не лише про університет, а й мабуть, і про багато інших інституцій. 

Фото: особистий архів університету

– Далі – розгортання повномасштабної війни і пам’ятаємо, що Бердянськ було окуповано росіянами в перші дні. Яким цей період був для Вас, враховуючи, що потрібно було подбати про подальше функціонування університету?

– Коли розпочалась повномасштабна війна, першим, що я почув – були вибухи. Зранку мені зателефонувала начальниця відділу кадрів нашого університету, яка мешкає ближче до тих епіцентрів, де були розташовані військові частини. Ми зрозуміли: це війна. Насправді якщо згадати лютий 2022 року, то ми тільки на початку місяця вийшли в другий семестр в очному форматі. До цього фактично два роки працювали в режимі ковідних обмежень. Ми нарешті побачили безпосередньо студентів, колег, дуже скучили за таким форматом роботи… З наступними подіями, розуміючи, що небезпека насунулась дуже суттєво, ми одразу ухвалили рішення знову перейти на дистанційний формат роботи. 

Перші години ми не розуміли як далі розвиватиметься ситуація. Ми мали приклад війни в Грузії, яка тривала декілька днів. Також був свіжий приклад подій, коли російські військові переміщались до Казахстану, але були виведені протягом декількох тижнів. Тобто, ми не розуміли, що і як буде. Навіть в коментарях російських політиків вони не давали відповіді, максимум про що говорили – можливість захоплення Донецької та Луганської областей. Але вранці, коли ми почули інформацію про те, що пішли із Криму і шлях звідти до Мелітополя зайняв декілька годин, а потім вони повернули в бік Бердянська – ми зрозуміли, що потрібно діяти.

На той час я був членом виконкому Бердянської міської ради. На жаль, тоді, вже покійний очільник міста Валерій Баранов, пішов у відставку, а виконував обов’язки міського голови – секретар Ради Олександр Свідло. Ми зібрались і почули про те, що військові виходять з міста Бердянськ. Географічно університет розташовано поблизу узбережжя моря, біля морського порту. Тоді я на власні очі бачив військових моряків, які виходили з порту. Таким чином, ми зрозуміли, що оборони міста Бердянська – не буде. 

Особисто нам не вистачило наказу від нашого Міністерства освіти та науки, який передбачав би й прописував як нам варто діяти. На наші телефонні дзвінки відповідь була така: “Вам на місці видніше. Як Ви бачите ситуацію – так і робіть”. Але, як то кажуть, в кожній медалі є дві сторони. Офіційно евакуація ані центральними органами виконавчої влади, ані обласною державною адміністрацією – не була проголошена. Тобто, я не мав права власним рішенням евакуювати університет. Це повноваження центрального органу виконавчої влади.

Однак з іншого боку ми розуміли, що ворог буде тут через добу. Так ми проголосили дистанційний режим роботи й сказали колегам, які бажають виїхати з міста на іншу територію, забирати трудові книжки, задля подальшої роботи. Дуже велика кількість наших колег виїхала в перші дві доби, коли ще можливо було проїхати на підконтрольну Україні територію. 27 лютого росіяни зайшли в місто. Тоді ми вже заборонили відвідування університету не тільки здобувачам вищої освіти, а й всім працівникам. В приймальні збирався лише менеджмент університету.

– Ігорю, я правильно розумію, що згодом окупанти викрали Вас із власного кабінету та захопили університет? Чи готові Ви поділитися хронологією того періоду? Якою безпосередньо була риторика окупантів і які вимоги вони висували?

– Так, росіяни прийшли до мене в кабінет із прямим запитанням: “Ви ректор?”. І, власне, “запросили” проїхати з ними. Розуміємо, що це чотири озброєні людини в балаклавах. Вони наділи мені мішок на голову, щоб я не бачив, куди мене везуть, посадили в автівку і повезли. Далі, на місці, забрали телефон, а потім в мене була так звана “співбесіда” з двома військовими, хоча зараз я не впевнений, що це саме військові. Одного я запам’ятав за його псевдо “Богун”, як потім з’ясувалось він керував від ФСБ містом Бердянськ. Зі мною розмовляли десь до трьох годин. Зміст розмови такий: “Ви ж пам’ятаєте як добре було в Радянському Союзі, ми прийшли вас звільнити від ненависної українонацистської влади. Ви росіяни за походженням. Хто не з нами – той проти нас. Переходьте на наш бік, з першого вересня розпочинаємо роботу університету”. 

А першим запитанням було: “Як ви до нас ставитесь?”. Тут особисто для мене був певний момент істини. Адже ти розумієш, що в дану секунду твоє життя не вартує нічого. До того ж це перші дні війни, коли вони були фактично в передмісті Києва, Чернігова, Сум… Сунули по всім напрямкам. Але я відповів: “Так, я розумію, що мене може не бути в наступну мить, але я ставлюсь погано. Ми сюди вас не запрошували. Ми незалежна країна і я ставлюсь до вас сьогодні так, як ставився радянський народ до німців в 1941 році”.

На сьогодні  розумію, що був надто хоробрий в той момент, але тоді це так не відчувалось. Скажу відверто, що тиску на мене ані фізичного, ані морального на той період не було. Вони просто сказали: “Ви дуже добре подумайте, бо Росія тут буде”. Мене відпустили, навіть не уявляю, що пережила моя дружина, їй зателефонували одразу, бо тоді ж український зв’язок ще працював. Так я вийшов і  після цього в університет вже не заходив. Ми, як в художніх фільмах про розвідників, зустрічались в різних місцях, в різний час для того, аби обговорити як нам діяти далі. 

Фото: особистий архів університету

– Є відомості, що росіяни брали в заручники студентів у гуртожитку, який розташовано біля порту. І там ніби були переселенці з Маріуполя, адже тоді виїжджали через Бердянськ. Чи можете, будь ласка, зорієнтувати щодо цієї інформації?

– 24 березня 2022 року відбулось знищення десантного корабля “Саратов” на території нашого порту. Тоді ми мешкали відносно недалеко, тож це були прям дуже потужні вибухи. І буквально хвилин через двадцять мені зателефонував комендант гуртожитку, що знаходиться через дорогу від порту, й повідомив, що туди увірвалися росіяни. Вони зібрали всіх студентів, також там дійсно були не лише здобувачі освіти, а й колеги з Маріуполя. Тоді вже почав діяти зелений коридор, тож люди просили на декілька діб залишитись перепочити. Їх усіх зібрали росіяни, перевіряли гаджети, аби дізнатися, чи ніхто з них не робив наведення. 

Тоді, не заходячи до гуртожитку, ми ухвалили рішення, що маємо в цей же день всіх здобувачів вищої освіти, які мешкають в гуртожитку – відселити. Фактично 25 березня там вже не було наших студентів. Згодом коменданта нашого гуртожитку було заарештовано і він не один місяць знаходився в катівнях у росіян. На щастя, його випустили й станом на сьогодні він живий, але не знаю, чи можна казати, що здоровий.

Далі я доповів Міністру щодо проробленої роботи й отримав листа від військової адміністрації, що потрібно виїжджати. Таким чином, ми забрали з університету всі правовстановлюючі документи, статути, печатку, флешки банківські тощо. Думали, як краще виїжджати та вже 7-го квітня, разом з першою проректоркою, вирішили поїхати обабіч зеленого коридору. Бо розуміли, що наші прізвища можуть бути в списках тих, кого не потрібно пропускати.

– Власне, як Вам вдалось виїхати з міста? Адже знову-таки організованих евакуацій не було, а виїжджати самостійно було дуже небезпечно через ворожі блокпости, обстріли та заміновані території.

– Ми виїжджали на власному авто. Скажу так: чим ближче було до останнього російського блокпоста, тим важче у нас відбувалась перевірка. Тобто, це був огляд валіз, речей, а фактично обшук. На крайньому блокпосту, перед сірою зоною, десь поблизу селища Оріхове, так вийшло, що в колоні я на власному авто стояв першим. А виїжджав, власне, з дружиною та донькою. І тут бачу, що на мене біжить декілька російських військових з металевим прутом на метри півтора. Здавалось, що зараз вдарить по машині і все. Але він відчиняє двері та просто виганяє з машини. А ми зазвичай як їздимо в авто? Всі речі кладемо десь поруч. Так я і вийшов з авто без телефону та документів… 

Ці четверо озброєних сіли й кудись поїхали. Позаду – колона машин на виїзд, а ми стоїмо без речей. Донька заплакала, питає у росіянина: “Ви нас не розстріляєте?”. Він каже: “Та ні, якщо у командира хороший настрій, то все буде добре.” Виявилось, що вони поїхали перевірити, чим наші стріляють. Відповідно надій, що вони повернуться з нашим авто – особливо не було. Але через двадцять хвилин повернулися й врешті віддали машину. Далі потрібно було їхати дуже швидко, вони нам сказали, де вільна смуга, а де протитанкові міни. Ось я їду перший в колоні й розумію, що від’їду трохи вліво – заїду на міни, вправо – теж. Але врешті ми доїхали до першого українського блокпоста. Український прапор, українські хлопці, українська мова і наші сльози…

– Як розгортались події після евакуації з Бердянську? Наскільки на той момент здавалось реальним продовжити функціонування університету, зважаючи, що більшість і студентів, і викладачів опинилися в окупованому місті?

– Для нас питання продовження функціонування університету не стояло, адже ми першочергово взяли із собою усі необхідні документи. Власне, так сталось, що останні дні перед виїздом ми навіть мешкали не у власних квартирах, бо розуміли, що за нами можуть прийти. Тож, далеко не всі особисті речі змогли взяти із собою, але документи університету були з нами. Ми їхали з чіткою метою відновити діяльність навчального закладу. Як тільки я доїхав до Запоріжжя, одразу зателефонував міністру й очільнику департаменту освіти та науки Запорізької ОДА. Загалом нас ніхто не обмежував, ми мали можливість зупинитися і  вільно розгортати роботу. Це могла бути будь-яка установа як в Запоріжжі, так і умовно в Івано-Франківську. Однак ми виходили з того, що Запоріжжя нам майже рідне, до того ж тут багато знайомих нам людей. Також думали про те, що чим далі ми поїдемо від Бердянська, тим важче нам буде повертатися. 

Насправді я вважаю, що ми вчинили правильно. Бо все ж Бердянський державний педагогічний університет – це університет регіонального рівня і переважна більшість наших випускників і до війни, і зараз – мешканці запорізької області й насамперед бердянського району. Якби ми поїхали умовно в Івано-Франківськ, то на Прикарпатті охочих вступити до нашого університету було б менше. Тому я не довго обирав між Запорізьким національним університетом і Запорізькою політехнікою. Хоча обидва керівники нас запрошували.

Але ми більш споріднені з Запорізьким національним університетом, бо  це передусім гуманітарний профіль. Я спирався на те, що якщо у нас буде така ситуація, що не вистачатиме викладачів для викладання певних дисциплін, ми будемо працювати в тому числі й з викладачами цього навчального закладу. Після цього ми більш активно почали пропонувати нашим колегам виїжджати й можу сказати, що на сьогодні 80% викладачів університету виїхало з  Бердянська. Десь 20% залишається на тимчасово окупованій території.

Фото: особистий архів університету

– Знаю, що зараз в Бердянську функціонує квазі університет, який захопили колаборанти й здійснюють так званий освітній процес. Чи відомо Вам щодо освітньої політики, яку сьогодні реалізують в стінах університету?

– Якщо говорити юридично – то невідомо. Якщо ж говорити так, як воно є, частина людей, які в нас працювали раніше, були звільнені. Ще якась частина тих, хто працював у нас до 24-го лютого 2022 року – пішли на співпрацю. Там ситуація розгорталась наступним чином: спочатку росіяни захотіли створити єдиний університет на базі двох мелітопольських вишів і, власне, нашого. І назвали б вони його “Мелитопольский государственный университет”. Але потім щось пішло не так і створили так званий “Азовский государственный педагогический университет”. У них є Телеграм-канали, тож ми слідкуємо, що там відбувається, і хто працює. Я думаю, що за цим також повинні слідкувати відповідні структури. Сьогодні, виходячи з тієї інформації, яка є, можу сказати, що декілька десятків викладачів, як колишніх наших, так і абсолютно невідомих, можливо з інших тимчасово окупованих територій або Росії, є на світлинах в Телеграм-каналах. 

Стосовно студентів, ми бачимо декілька десятків молодих облич. На жаль, декілька осіб ми впізнали, це наші колишні студенти. Ми їх відрахували, вони зараз залишились в окупації й пішли, так би мовити, навчатися до цього квазі університету. Те, що говорять колеги, які дотепер мешкають в Бердянську, можна висловити наступним чином: освітнього процесу там не було ніколи. Бо насильно заганяють туди всіх, хто пішов працювати у квазі адміністрацію, квазі комунальні підприємства тощо. Тобто, вони їх просто записують туди на навчання. Натомість молодь, яка пішла, використовується насамперед для проведення різних пропагандистських заходів. Ну і привабливим для тих, хто там залишились, є те, що на відміну від нашої освіти, там все коштом бюджету. Немає контрактної форми навчання, всі навчаються, я так розумію, коштом держави Росії.

– Знаю, що за ці два роки Ви змогли не лише зберегти функціонування університету, а й також поповнити матеріальну базу за рахунок грантів і програм, покращити позиції в рейтингах і, власне, забезпечити якісну освіту. Можете, будь ласка, детальніше розповісти про всі ці етапи становлення в нових умовах?

– Я працюю другий термін на посаді ректора, і перший термін нашим гаслом було “створення освітнього комфортного середовища”. Тож ми особливу увагу приділяли створенню матеріально технічної бази, це і лабораторне обладнання, і комп’ютерна техніка тощо. Інші пріоритети – це ремонт. У нас фактично на кінець 2021 року було завершено капітальні ремонти всіх приміщень. Нам залишилось в головному корпусі зробити коридори, що ми планували організувати протягом 2022 року.  Власне, у 2022 році ми відсвяткували 90 років від дня заснування  педагогічного університету і 150 років від заснування чоловічої гімназії, на основі якої й було створено наш заклад вищої освіти. Але, як то кажуть, сталось не так, як гадалось.

Я повертаюсь до того, що евакуації не було і жодної одиниці матеріально технічної бази ми не вивезли. Тому відроджувались з нуля, звісно і з допомогою грантів. Травень-червень 2022 року і є початком відродження матеріально-технічної бази. У нас був серйозний грант від фундації під патронатом Олени Зеленської, а також проєкт від Національного фонду досліджень тощо. На сьогодні ми маємо більш ніж 300 ноутбуків. Це і грантові, й ті, що ми закупали власним коштом. Це вже дві третини від комп’ютерів, що були у нас в Бердянську. Ми також мали можливість надати нашим працівникам більше сотні ноутбуків для того, аби вони забезпечували якісний освітній процес. 

Згодом ми розпочали роботу щодо залучення лабораторій. Ми закупили декілька фізичних лабораторій для фізики, устаткування й обладнання для занять з фізичної культури, декілька лабораторій біологічних, логопедичних тощо. Сьогодні наше сховище в ЗНУ — це декілька кімнат. Після деокупації нам необхідна не одна вантажівка для того, щоб повернутися до рідного Бердянська. Ми готові в повному обсязі розгорнути освітній процес. Однак це лише одна складова нашої роботи. Війна довела, що головним капіталом університету є не лабораторії, а люди. І я сьогодні пишаюсь нашим університетом, бо знаю, що в нас найменше колаборантів, принаймні серед  закладів освіти Запорізької області. Це дозволило нам працювати на розбудову української освіти. Якщо у 2022 році ми мали не дуже гарні показники щодо вступної кампанії, то у 2023 вони зросли на 25%. Це суттєво. І я одразу хочу сказати, що традиційно переважна більшість наших випускників – це дівчата. Тобто цей баланс залишився.

Окремо хочу сказати, що наші вчені, під проводом проректорки з наукової роботи Яни Сичкової здійснило подвиг. За рівнем державної підтримки науки ми сьогодні посідаємо другу позицію  серед педагогічних закладів вищої освіти держави. На жаль, деякі показники є також низькими. Торік ми дуже опустилися за показниками Webometrics (аналіз представлення діяльності університетів в Інтернет-просторі). Це через те, що наші сервери були захоплені й ми були вимушені на певний період “покласти” власний сайт. Тільки завдяки мужності наших колег ми змогли скопіювати сайт та передати на підконтрольну територію й розмістити в хмарі. 

Фото: особистий архів університету

– Скажіть, як загалом трансформувалась саме навчальна програма університету відповідно до воєнних реалій? Адже зараз нам особливо важливо формувати свідоме покоління, яке передаватиме ці знання далі.

– Дозвольте чесну відповідь. Наші очільники, які знаходяться в столиці, здебільшого є далекими від війни. Вони її не переживають так, як ми відчуваємо її в Запоріжжі, як люди, які побували в окупації. Це створює певний дисбаланс, адже коли на зустрічах говоримо про те, що нам потрібно посилити складову патріотичного виховання нашої молоді, ми відчуваємо нерозуміння очільників. На наші переконання вчитель предметник – це не стільки викладач предмета, умовно фізики, а й насамперед постать, людина з великої літери, патріот, той, хто на фізичних прикладах буде формувати любов до української фізики та України як держави. Тому сьогодні, на жаль, ми стукаємо в усі двері, інколи нас чують, інколи ні, але цей процес запущено.

Щодо наших можливостей, звісно ми посилюємо патріотичну складову і, до речі, відкриваємо нові програми, які будуть і вже є потрібними навіть під час війни. Наприклад, коли я був школярем, у нас була дисципліна “Начально-военная подготовка”. Потім її скасували, а вже зараз відроджується дисципліна “Захист Вітчизни”. І в цьому році ми відкрили магістерську програму саме цієї дисципліни, яка користується особливою підтримкою держави.

Ми думаємо і над іншими програмами, які були б корисними й під час війни, і після. Наприклад, зараз дуже популярна психологія. Тож ми відкрили нову міжпредметну  освітню програму “Поствоєнна соціально-психологічна реабілітація”. Повернусь до того, що зараз ми в процесі створення лабораторій з фізичної реабілітації. Це насамперед для вразливих верств населення, людей, які виїхали з окупації, або ж мешканців територій, де ведуться активні бойові дії. Цим людям потрібна допомога й психологічна, і в царині фізичної реабілітації. Ми сьогодні над цим працюємо.

– Раніше Ви сказали, що після деокупації Бердянська плануєте повернутися до повноцінної діяльності у місті. Чи думали Ви над цим питанням більш глобально? Адже це і нові виклики, і робота з вразливими категоріями, і той факт, що не всі повернуться до міста.

– Місією університету – є служіння громаді. Тож ми передусім працюємо на потребу нашої громади, в широкому сенсі. Як це буде після деокупації, сказати сьогодні складно. Але обласна військова адміністрація, районна, міська – вони написали томи планів деокупації, де ми також внесли серйозну частину в роботу. Ми точно готові стосовно кадрового потенціалу, навіть якщо наші колеги, які сьогодні в Бердянську з тих чи інших причин не зможуть до нас долучитися. Так само це стосується і здобувачів вищої освіти. Щодо формату також сказати складно, адже ми опанували дистанційний режим, але розуміємо, що так довго тривати не може. І вже сьогодні думаємо про змішаний формат, але не в Запоріжжі.  Ми започаткуємо це вже навесні у містах, які сьогодні більш безпечні. 

Після деокупації форма нашої роботи залежатиме від безпекової ситуації, яка буде на той час в Бердянську, Запоріжжі, і загалом в країні. З точки зори матеріально технічної бази, ми вже готові до повернення, навіть якщо окупанти розкрадуть все, що ми залишили в Бердянську. Розуміємо, що втрати як кадрові, так і матеріальні, звісно будуть. Але це вже не вперше в історії університету. В 1941 році Бердянськ було евакуйовано в середню Азію, два роки університет взагалі не функціонував. У 1943 році, після звільнення міста, він повернувся до роботи наприкінці сорокових років. Сьогодні ми ні на одну хвилину не припиняли нашу роботу і не плануємо це робити.

Насамкінець, яким буде Ваше звернення і до освітян, і до здобувачів освіти, і до вищих кіл країни, аби привернути увагу до питання трансформації освітнього процесу в умовах війни?

– По-перше, сьогодні триває модернізація мережі закладів вищої освіти. Таку модернізацію не можна не підтримувати. Адже це і про економію, і про якість. Друге – кожен заклад вищої освіти, починаючи від університету імені Шевченка, Київського політехнічного інституту, Львівського національного університету й  закінчуючи невеликими академіями – це власний світ, власні люди, власні наукові школи. Модернізуючи, а фактично об’єднуючи, ми маємо не знищити все, що є в таких закладах вищої освіти. Стосовно тимчасово переміщених  закладів вищої освіти.

Це фактично зв’язок закладу з тією територією, яка сьогодні є окупованою. Коли декілька тижнів тому лунали твердження про те, що потрібно модернізувати, оптимізувати, а фактично приєднати Таврійський національний університет до Києво-могилянської академії, можливо з точки зори наукового потенціалу, це правильно. Але політично єдиний заклад вищої освіти  Криму, який хоч якось дотичний до нього, ми фактично знищуємо. Як на мене, це політично неправильно. На щастя, наші можновладці з цим питанням розібралися і призупинили цей процес.

Я радий, що наш центральний орган виконавчої влади розуміє, що сьогодні такі заклади вищої освіти потрібно підтримувати. Бо якщо подивитися на мапу, Донецький і Луганський заклади вищої освіти — вони були евакуйовані. Наприклад, заклади деокупованого Херсону, сьогодні залишаються переміщеними, але вони мають змогу повернутися і фактично утримують два майданчики. Натомість інші заклади, які сьогодні такої можливості не мають, потребують підтримки та збереження, як зв’язок з громадою. Як меседж, який говорить про те, що ми обов’язково повернемось. Попри це, ми не просимо сьогодні ніяких особливих преференцій, ми навпаки конкуруємо з усіма закладами вищої освіти й нашої держави, і закордоном. Підсумовуючи, хочу сказати, що наше майбутнє сьогодні лише в наших руках.

Голова Запорізької ОВА Іван Федоров зазначив, що внаслідок постійних російських обстрілів на підконтрольній території Запорізької області знеструмлено 50 населених пунктів.

Під час візиту до України міністра оборони Швеції Пола Йонсона “Агенція оборонних закупівель” Міноборони України уклала перший прямий контракт зі шведським виробничим підприємством.

Російські війська збільшили використання безпілотників для розвідки на передовій лінії. Вони застосовують безпілотні літальні апарати різних типів, таких як Supercam, ZALA, “Орлани” тощо, сказав речник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат.

Резидента агентурної мережі ФСБ, який коригував повітряні атаки РФ на Запоріжжя, засудили до 15 років ув’язнення.

Заступник командира 3-ї окремої штурмової бригади Максим Жорін повідомив, що ситуація під Авдіївкою “дуже складна”, проте українські підрозділи “втілюють контратакуючі заходи”.